Послухай мене

31

Якийсь тиждень тому ми з Аґнес Камінскі не розмовляли одна з одною. Тепер вона стоїть біля мене у передньому дворі Леопольдів, гладячи по спині, й ми дивимось, як швидка забирає Ларрі. Судячи з того, як він свариться на медпрацівників, коли ставлять крапельницю, з ним усе буде абсолютно чудово. Про його шлюб я не можу сказати того самого.

Лорелея виїжджає задом з гаража і каже нам крізь вікно своєї машини: «Цей сучий син захоче свій гаманець та окуляри, тож я теж їду до лікарні. Хоч і не знаю, навіщо мені цим перейматися».

Ми дивимось, як Лорелея рушає за швидкою, і Аґнес пирхає: «Можливо, ти мала просто дати Рікові прикінчити цього засранця».

Але я рада, що зробила те, що зробила. Коли поліція виводить з будинку Ріка в кайданках, він киває мені. Це жест подяки за те, що я не дала йому зробити ще більшу помилку, ніж він уже зробив. Люди — дуже недосконалі створіння, схильні до божевільних вчинків, й іноді нас рятує лише Бог або сусідка. Я підіймаю руку на прощання, і Рік зникає у відблиску мигавок.

Усе скінчено. І ми всі живі.

Раптом на мене накочує «відхідняк» подій сьогоднішнього вечора і починають труситися ноги. Я плентаюся до ґанку Леопольдів і неоковирно опускаюся на сходинки. Повірити не можу в усе, що сталося. Повірити не можу, що забігла до цього будинку, навіть не подумавши про можливі наслідки. Але я тоді думала, що маю групу підтримки з числа своїх сусідів, яка йде одразу за мною. Моя єдина підтримка стоїть тепер поруч, відкашлюючи мокротиння.

— Цей Джонас, — бурмочу я.

— Що з ним?

— Який «морський котик» дозволить жінці зустрітися з ворогом віч-на-віч?

— Сцикливий. — Аґнес сідає на сходинку біля мене. — Ти що, справді вірила в це лайно про «морського котика»?

— Ти маєш на увазі, що це неправда?

— О, в мене були певні підозри. А сьогодні ввечері він їх підтвердив. — Її сміх звучить, наче гавкіт тюленя. Справжнього котика, а не липового. — Усе це тягання залізяк, усе це розпатякування про його небезпечні завдання. Кому потрібні ці казочки, якщо ти справді пройшов цей шлях?

Її правда. Авжеж, її правда, і я почуваюся дурепою, що колись вірила його військовим байкам. Але це завжди була моя проблема: сприймати людей за їхніми словами, і сьогодні ввечері мене могли вбити через це.

У будинку Ґрінів праворуч спалахує світло, пробиваючись крізь щілини в опущених жалюзі. Тож вони таки були вдома, сиділи собі у своєму будинку з вимкненим світлом повсюди, поки по сусідству розгорталася драма. Вони мали чути постріли і крики Лорелеї. Мали знати, що я неозброєна кидаюся в небезпеку. Навіть попри те, що Метью Ґрін має пістолет, він навіть не дав собі клопіт вийти зі свого будинку, щоб допомогти мені. Не вийшов він і тепер, з усіма цими поліцейськими машинами, припаркованими на вулиці.

Ще один боягуз. Здається, в цьому районі їх повно.

Десь із-поза мигавок до мене озивається голос:

— Ма?

Я підіймаю очі, скоса дивлюся, але ледь розрізняю силует моєї доньки, що виходить з темряви у мерехтливе світло.

— Я намагалась тобі додзвонитися, але ти не відповідала, — каже вона.

Я обводжу поглядом патрульні машини й знизую плечима.

— Тут усе так завертілося.

— Детектив Салдана розповів мені все, що тут сталося. Господи, ма, мені так шкода, що я не знала про все, що відбувається. Я була в Мори на концерті і...

— Ти б її бачила, Джені! Твоя ма була наче супергеройка! — втручається Аґнес.

Джейн знає, що ми з Аґнес були не в ладах багато місяців, і тепер вона поперемінно дивиться на нас обох, намагаючись усвідомити цей новий стан моїх стосунків із сусідкою.

— Вона роззброїла цього хлопця голими руками! — каже Аґнес, лупцюючи повітря у захваті. — Їй не потрібні були пістолет чи сирени. Вона просто зайшла туди й сказала йому віддати зброю. Тепер ми знаємо, звідки ти взяла свою сміливість, Джейн.

— О, ма, — зітхає Джейн. — Про що ти тільки думала?

— Хтось мав це зробити.

— І це неодмінно мала бути ти?

— Ну, містер «морський котик» не наважився. Як і пан Ґрін із пістолетом. Залишалась тільки я.

Вона теж сідає, і тепер ми сидимо там на сходинках ґанку втрьох, рядочком, наче кеглі для боулінгу.

— Мені так шкода.

Я знизую плечима.

— Ти була на концерті. Тобі сподобалось?

— Я пішла до закінчення, коли нарешті прочитала твоє повідомлення. Вибач, що не сприймала тебе серйозно. Все те, що ти намагалась розповісти мені про місцеві події.

— Але ніщо з того не було проблемою. Це були просто дрібниці. Ґріни. Втеча Трішії. Коли справжньою проблемою було щось зовсім інше, що сталося дуже давно.

— Що?

— Джекі трахалася з Ларрі Леопольдом, — каже Аґнес.

— Дякую за таке резюме, пані Камінскі, — мовить Джейн.

— Ну, так мені сказала твоя мама.

— І дивно те, що це стало новиною для Ріка, — кажу я Джейн. — Раніше він про це не знав. Минуло стільки років, і можна було б подумати, що все вже давно поховано й забуто.

— То як тоді це випливло на поверхню тепер? — питає Джейн.

— Я не знаю. Але думаю, що це Рік найняв того типа в білому фургоні, щоб зібрати інформацію про Ларрі. Мабуть, саме так він і дізнався правду.

— Якого типа?

— Я тобі про нього не казала? Тут був білий фургон, що стежив за будинком Леопольдів. Гадаю, то був приватний детектив. Думаю, він міг підтвердити підозри Ріка, і саме тому Рік заявився сюди сьогодні ввечері, щоб нарешті розібратися з Ларрі.

— Як щодо Джекі? Хтось уже поговорив з нею, пересвідчився, що з нею все гаразд?

— Так-так. Я дзвонила їй, і з нею все гаразд. Але вона каже, що Трішія все ще відмовляється вертатися додому. — Я хитаю головою. — Який скандал.

— Ходімо, ма. Відведу тебе додому. Хочеш, я залишуся й проведу з тобою ніч?

— Навіщо?

— Для компанії? Це, мабуть, був неабиякий травматичний досвід.

— А твоя ма видається травмованою? — сміється Аґнес.

Джейн замовкає, уперше за довгий час моя донька дивиться на мене. Я маю на увазі, дивиться на мене по-справжньому. Все її життя я була для неї просто мама — жінка, що готувала й прибирала, лікувала її подряпини та вболівала за неї під час ігор. Чи хтось взагалі дивиться на свою маму по-справжньому? Ми просто поруч, надійні, як сила тяжіння. Але сьогодні ввечері Джейн неначе бачить щось інше, когось іншого, і вона простягає руку, щоб допомогти мені встати на ноги.

— Ні, ти не видаєшся травмованою, — каже вона. — Але ти точно маєш такий вигляд, наче тобі не завадить випити.

— Я б теж не відмовилася, — каже Аґнес. — Маю вдома скотч. Дуже непоганий.

— Джейн, зі мною все буде добре, — кажу я. — Просто піду додому.

— Ти впевнена?

— Ти ж чула Аґнес. Я тепер супергеройка. — Я дивлюся на свою сусідку. — Непоганий, кажеш?

— Найкращий.

— Ну, тоді гаразд, — кажу я.

Ми йдемо до її будинку, і Аґнес каже мені:

— Знаєш що, Енджі?

— Що?

— Добре, що ми знову розмовляємо.