Послухай мене

18

Мора подивилася на клавіші і відчула, як у неї прискорюється серцебиття, підтримуючи темп алегро, який тепер грав оркестр, відраховуючи кожну ноту, кожен такт до її соло. Вона знала свою партію так добре, що могла грати її із заплющеними очима, проте руки в неї тремтіли, а нерви натягувались дедалі тугіше під перегуки струнних та духових. Ось вступають фаготи, виводять свої трелі флейти — час.

Вона поринула в своє соло. Ноти були закарбовані в її м’язовій пам’яті, знайомі їй тепер як саме дихання, і її пальці вільно рухалися по каденції, сповільнюючись, а потім зриваючись у напружений фінал. Це був сигнал для струнних приєднати свої голоси до спільного хору. Лише тоді, коли вступила решта оркестру, вона зняла руки з клавіш. Глибоко зітхнула і відчула, як розслабляться плечі. «Я зробила це. Зіграла все без жодної хибної ноти».

А потім репетиція пішла врізнобіч. Десь серед струнних ноти зіштовхнулися в дратівливу плутанину, виштовхуючи духові. У розпал цієї дисонансної сутички по пульту різко застукала диригентська паличка.

— Стоп. Стоп! — вигукнув диригент. Фагот видав останній роздратований звук, і оркестр замовк. — Другі скрипки? Що у вас сталося? — Він насупився на порушників спокою зі струнних.

Майк Антрім неохоче здійняв свій смичок у повітря.

— Моя провина, Клоде. Загубив, де вступати. Забув, на якому ми такті.

— Майку, у нас залишилося лише два тижні до концерту.

— Знаю-знаю. Обіцяю, це не повториться.

Диригент вказав на Мору.

— Наша піаністка тут робить колосальну роботу, тож спробуймо відповідати її грі, гаразд? Тепер вернімося на п’ять тактів до спільного вступу. Фортепіано, ведіть нас, будь ласка.

Піднявши руки до клавіш, Мора побачила червоного від сорому Майка Антріма, що дивився в її бік, промовляючи самими губами: «Пробачте».

Коли за пів години репетиція скінчилася, він все ще видавався сконфуженим. Поки інші музиканти пакували пюпітри та інструменти, він підійшов до фортепіано, де Мора збирала свої ноти.

— Що ж, це було доволі принизливо. Принаймні для мене, — сказав він. — Але у вас, схоже, з цим жодних проблем.

— Навряд чи. — Вона засміялась. — Останні два місяці я тільки те й робила, що репетирувала.

— І це безумовно помітно. Вочевидь, я теж мав займатися цим більше, але мене відволікали. — Він замовк і подивився вниз на футляр зі скрипкою, який тримав у руці, ніби намагаючись підібрати слова, щоб висловити свою думку. — Ви поспішаєте? Бо я подумав, що ми могли б поговорити про розслідування.

— Справи Суарес?

— Так. Мене це дуже шокувало, і не лише тому, що я її знав. А тепер детектив Ріццолі ще й сказала, що вбивця може націлитися на мою доньку.

— Я такого не чула.

— Це було на похороні Софії. На кладовищі була людина, яку, схоже, надзвичайно цікавила Емі. І нас це непокоїть.

Інші музиканти вже виходили, але Антрім, схоже, на вихід не збирався. Двері затраснулися, розігнавши спорожнілою будівлею луну. В залі залишилися лише Мора з Антрімом, що стояли самі серед порожніх стільців.

— Відтоді детектив Ріццолі нам нічого не розповідала, — сказав доктор Антрім. — Джуліанна така стривожена, що не може спати. Як і Емі. Мені потрібно знати, чи слід нам щось зробити. Чи є хоч щось, що має нас непокоїти.

— Я впевнена, що Джейн сказала б вам, якби щось було.

— У мене таке відчуття, що вона неохоче розкриває свої карти. Ви ж знаєте її досить добре, чи не так?

— Достатньо добре, щоб сказати, що ви можете їй довіряти.

— Що вона скаже нам правду?

Мора зібрала свої ноти у портфель і подивилася на Антріма.

— Вона — найчесніша людина, яку я знаю, — сказала Мора, і це було справді так. Надто часто люди уникали того, щоб говорити щиро, через якісь наслідки для чесності, але це ніколи не заважало Джейн доносити правду, хай яку болючу.

— Ви не могли б з нею поговорити? Дати їй знати, як ми занепокоєні?

— Ми з нею завтра вечеряємо. Я спитаю, чи не захоче вона з вами чимось поділитись.

Вони вийшли з будівлі у такий насичений вологою вечір, що занурилися в теплу ванну. Вона вдихнула цього густого повітря і підняла очі на хмару мошок, що роїлися та билися об вуличний ліхтар. На парковці залишилися лише їхні машині: Морин «лексус» і припаркований за пів дюжини місць від нього «мерседес» Антріма. Вона відімкнула свою автівку і вже збиралася сісти в неї, коли він поставив їй нове запитання.

— А що ви ще можете розповісти мені про детектива Ріццолі?

Вона знову розвернулася до нього.

— В якому сенсі?

— Професійному. Чи можемо ми розраховувати, що вона приділить увагу кожній деталі?

Мора дивилася на нього поверх своєї машини, дах якої мерехтів плівкою вологи.

— Я працювала з багатьма детективами, Майку. І ще ніколи не зустрічала кращого слідчого. Джейн розумна й ретельна. Її можна навіть назвати невпинною.

— Невпинна — це добре.

— У її роботі безумовно. — Мора замовкла, намагаючись прочитати вираз його обличчя під світлом ламп парковки. — Чому ви про неї питаєте? Гадаєте, чи придатна вона для цієї роботи?

— Не я. Дружина. Джуліанна має старомодне уявлення про те, яким має бути детектив з відділу розслідування вбивств, і...

— Дайте вгадаю. Це не жінка.

Антрім збентежено засміявся.

— Маячня, чи не так, у наш вік і час? Але Джуліанна налякана. Вона в цьому не зізнається, але на якомусь рівні справді вірить, що для захисту родини потрібен чоловік. Минулого вечора я прокинувся і побачив, що вона не в ліжку, а стежить за вулицею, чи не ховається там хтось.

— Ну, можете сказати Джуліанні, що ваша родина просто не могла б бути у кращих руках. Я серйозно.

Він усміхнувся.

— Дякую. Так і скажу.

Мора сіла у свій «лексус» і щойно запустила двигун як Антрім постукав у вікно. Вона опустила скло.

— Ви знаєте про вечірку, яку ми влаштовуємо після концерту? — спитав він.

— А буде вечірка?

— Так, я хвилювався, що ви пропустили моє оголошення, бо прийшли сьогодні пізніше. Ми з Джуліанною влаштовуємо вечірку для всіх музикантів та їхніх гостей. Справжню коктейльну вечірку, де буде достатньо їжі, щоб нагодувати філармонічний оркестр. Тож приводьте гостя.

— Звучить заманливо. Після цього концерту мені явно знадобляться кілька коктейлів, щоб прийти до тями.

— Чудово. Побачимося на репетиції наступного тижня. Якщо мене, звісно, не виженуть зі скрипок. О, і Моро...

— Так?

— Ви були чудові сьогодні ввечері. Який жаль, що ви обрали мерців, а не Шопена.

Вона засміялась.

— Це для мого наступного життя.

Мора приїхала першою і тепер стояла в кухні Анджели Ріццолі, потягуючи з келиха вино і почуваючись зайвою, поки господиня носилася навколо з вправністю досвідченого кухаря, літаючи від холодильника до раковини, обробної дошки та плити, де всі чотири конфорки були заставлені булькітливими каструлями. Це був мінус того, щоб бути одержимо пунктуальною, бо це означало стояти в кухні господині й підтримувати розмову ні про що, чого Мора ніколи особливо не вміла. На щастя, Анджела говорила достатньо за них обох.

— Відтоді, як Френкі переїхав до Вашингтона, а Вінс застряг у Каліфорнії, мені більше немає для ного готувати, — сказала Анджела. — Всі ці роки, всі ці страви. Різдво, Великдень, День Подяки, а тепер це просто вечеря на одного. Мені цього не вистачає, розумієш?

Судячи з усіх каструль, що булькали на плиті, цього вечора вистачити мало всім і всього.

— Ви впевнені, що я не можу чимось допомогти? — спитала Мора. — Може, помити салат?

— О ні, Моро, тобі нічого робити не потрібно. У мене все під контролем.

— Але у вас тут стільки справ. Дайте мені якусь роботу.

— Соус. Можеш помішувати соус маринара. Фартухи — у тій нижній шухляді. Я не хочу, щоб ти заляпала свою гарненьку блузку.

Втішена, що нарешті отримала завдання, хай і бездумне, Мора пов’язала фартух з написом «Кухня Анджели» і заходилася помішувати маринара.

— Знаєш, я дуже сподівалась, що він прийде сьогодні, — сказала Анджела. — Твій друг.

«Друг». Евфемізм для чоловіка, що ділив з Морою ліжко.

— Деніел хотів прийти, — сказала Мора. — Але там хтось помер, і сьогодні ввечері він мав побути з їхньою родиною.

— Гадаю, це його робота, чи не так? Ніколи не знаєш, коли знадобишся людям.

«Його робота». Ще один евфемізм, ще один спосіб обійти незручну реальність покликання Деніела. Мора мовчки продовжувала помішувати соус.

— Життя складне, чи не так? — спитала Анджела. — Все змінюється й перевертається. Ніколи не знаєш, у кого закохаєшся.

Мора й далі помішувала соус, що парував їй в обличчя.

— Я росла доброю католичкою. І подивися на мене тепер, — сказала Анджела. — Я збираюсь розлучитися, співмешкаю з хлопцем. — Вона зітхнула. — Я лише хочу сказати, що розумію тебе, Моро. Повністю розумію.

Мора нарешті розвернулася до неї. Вони ще ніколи не розмовляли про них з Деніелом, і ця розмова серед усіх булькітливих каструль заскочила її зненацька. Обличчя Анджели розпашіло від кухонного жару, а волосся закрутилося від пару, але її погляд був прямий та твердий. І добрий.

— Ми любимо того, кого любимо, — сказала Мора.

— Правда ж? Тепер дай я піділлю тобі вина.

— Ма? — загорлав голос від вхідних дверей. — Ми всі тут!

Ґанком застукотіли кроки, і до кухні увірвалася чотирирічна Реджина.

— Бабусю! — заверещала вона і кинулася в обійми Анджели.

— Привіт-привіт-привіт! — прокричав Баррі Фрост, заходячи до кухні з упаковкою пива. — Схоже, гуляночка тут!

Усі набилися в крихітну кухню. Гебріел прийшов з двома пляшками вина. Дружина Фроста Еліс принесла букет троянд і, не гаючи часу заходилася шукати під раковиною вазу. У цьому була вся Еліс, що переходила одразу до справи. В кухні тепер стало так тісно, що Анджелі ледь вистачало місця для роботи, але вона, схоже, раділа цьому хаосу. Вона виростила в цьому будинку трьох дітей, приготувала в цій кухні тисячі страв, і сяяла, коли там відкорковували винні пляшки, а з каструль на плиті клубочилась пара.

— Вау, пані, — сказав Фрост. — Та ви наготували цілий бенкет!

А бенкет безумовно був: салати й паста, смажена ягнятина й стручкова квасоля з часником. Коли всі страви були вже на столі, і вони повсідалися на стільцях, Анджела обдарувала своїх гостей щасливою усмішкою.

— Господи, як мені цього не вистачало, — сказала вона.

— Чого, ма? — спитала Джейн. — Ґарування весь день на кухні?

— Збирання тут моєї родини.

Мора подумала, що хоч насправді вони родиною не були, сьогодні ввечері вони нею безумовно здавались. Вона оглянула стіл, подивилася на людей, яких знала роками і які знали про її недосконалості та іноді невдалі рішення, проте все дно її приймали. В усіх важливих сенсах вони були її родиною.

Гаразд, крім однієї.

— Я чула, ти — видатна солістка, — сказала Еліс Фрост, передаючи Морі салат. — Ми з Баррі з нетерпінням чекаємо на концерт.

— Ви прийдете?

— О, так. Чи він не казав тобі, як палко я люблю класичну музику?

— Сподіваюсь, він також сказав тобі, що ми — суто аматорський оркестр, тож, гадаю, ти не очікуєш рівня Карнеґі-холлу. Ми — лише лікарі, що люблять грати музику разом.

— Тобі не здається, що ці два вміння доповнюють одне одного? Вища освіта й музичні здібності? Я вважаю, що все це сприяє розвитку мозку. Коли я вчилася в юридичній школі, у нас був власний оркестр. Я грала на флейті. Ми були аматори, але збіса добрі.

Стіл обійшла миска пасти з соусом маринара. Коли дійшла до Еліс, вона насупилася і сунула її одразу Морі. Така зневага не пройшла повз увагу Анджели, в якої аж губа затремтіла від обурення. Мора спеціально поклала собі добрячу порцію пасти.

— Ця страва просто ідеальна, пані Ріццолі, — сказав Фрост.

— Я люблю гостей з добрим апетитом, Баррі, — сказала Анджела, не надто тонко натякаючи на Еліс, що видлубувала зі свого салату крутони, ніби це якісь жуки-шкідники.

А Фрост уже наминав соковите м’ясо.

— Дивовижно, як завжди! Давно я не куштував вашої баранячої ноги.

— Ще б пак, удома тебе таким, мабуть, годують нечасто, — сказала Анджела, кидаючи ще один погляд на Еліс.

— Як там Вінс у Каліфорнії? — спитала Мора, поспішаючи змінити тему. — Повернеться скоро?

Анджела зітхнула.

— О, важко сказати. В його сестри якісь ускладнення після операції на стегні, а в її віці кістки зростаються не надто швидко.

— Їй пощастило мати такого брата.

— Але не думаю, що вона це цінує. Скаржиться на все. Як він готує, водить, сопе. У них завжди були складні стосунки.

«А в кого вони не складні? — думала Мора, оглядаючи стіл. — Анджела, яка росла католичкою, була тепер на межі розлучення. Баррі з Еліс лише нещодавно врятували свій шлюб після роману Еліс з однокурсником із юридичної школи. А ще ми з Деніелом. Можливо, найскладніші стосунки з усіх».

— Тож, пані Р., — сказав Фрост. — Що сталося з тією дівчинкою, що тоді зникла?

— Я така рада, що ти спитав, посвітлішала обличчям, Анджела.

— А я ні, — пробурмотіла Джейн.

— Відповідаючи на твоє запитання, Баррі, скажу, що ця конкретна загадка розгадана. Я бачила Трішію в супермаркеті. Вона жива й здорова.

— Як я і думала, — сказала Джейн. — Вона просто втекла з дому. Знову.

— А це не потребує докладнішого розслідування? — спитала Еліс, пропонуючи свою думку, якої ніхто не питав. — Може, в цьому будинку щось не так? Наприклад, із батьком? Ви знаєте, що двадцять п’ять відсотків ґвалтівників — це батьки? — Еліс оглянула стіл, готова посперечатися з будь-ким, хто кине їй виклик.

Ніхто цього не зробив. Ніхто й ніколи не хотів сперечатися про щось з Еліс Фрост.

— Але тепер ми маємо іншу загадку, яку потрібно розгадати, — сказала Анджела. — Ґрінів.

— Хто такі Ґріни? — спитала Еліс.

— Ті дивні люди через вулицю.

— Чому вони дивні?

— Вони щось приховують, — сказала Анджела. Вона понизила голос, ніби ця таємниця не мала вийти за межі кімнати. — А ще він має пістолет.

Гебріел, що витирав жирні ручки Реджини, підняв очі.

— Ви справді бачили в нього зброю?

— А Джейн тобі не казала? Я бачила його в нього на поясі, коли він нахилився. Пістолет був у нього під сорочкою, що робить його прихованою зброєю, правильно? І Ґрін схожий на людину, що точно знає, як ним користуватись.

— Де ви бачили його з цим пістолетом?

— Він був на верхньому балконі. На його задньому дворі.

Запанувала тиша, поки всі за столом обдумували цю деталь.

— Ма, ти знову шпигувала за ним, — сказала Джейн.

— Ні, я випадково опинилась на задньому дворі Джонаса, коли почула весь цей стукіт молотка по сусідству. Я лише трохи зазирнула через паркан, щоб побачити, що відбувається.

— Люди сподіваються на приватність на своєму задньому дворі, — сказала Еліс. Це, звісно, була правда, але від видатної юристки Еліс її ніхто не хотів чути.

— Що ти робила на задньому дворі Джонаса? — спитала Джейн.

— Я живу на цій вулиці сорок років і намагаюсь наглядати за всім. Не можна запобігти чомусь поганому, якщо навіть не помічати цього.

— Вона має рацію, — сказав Фрост.

Анджела подивилася на Джейн.

— Ти не з’ясувала, чи має він дозвіл на приховане носіння зброї?

— Я не мала на це часу, ма.

— Бо все це дуже підозріло.

— Мати підозрілий вигляд — це, дякувати Богу, не злочин, — сказала Еліс, нездатна зупинитися й не поділитися своєю юридичною думкою.

— Нумо, ходімо всі. Я покажу вам їхній будинок, — сказала Анджела. Вона склала свою серветку на столі й зіп’ялася на ноги. — Тоді, можливо, ви зрозумієте, про що я говорю.

Фрост одразу слухняно встав, щоб іти за нею, а секундою пізніше те саме зробила Еліс. І цього було достатньо, щоб почалася велика міграція. Мора поставила свій келих і пішла за іншими, принаймні з ввічливості.

Вони всі зібралися біля вікна у вітальні і подивились через вулицю. Це був солідний район середнього класу зі скромними будинками на скромних ділянках, район, де людина колись могла виростити трьох дітей на одну свою зарплатню. Джейн виросла тут, і Мора уявила, як вона каталася на велосипеді на цій вулиці і грала з братами на під’їзній доріжці. Вона глянула на Джейн і побачила забіякуватий погляд та квадратну щелепу, які Джейн, мабуть, мала з дитинства. Анджела мала таку саму вперту щелепу. У родині Ріццолі характерні ознаки явно передавалися по жіночій лінії.

Джейн пробурчала Морі:

— Вибачення будуть пізніше.

— За що?

— За спостерігання роботи детективного агентства Анджели Ріццолі.

— Я хотіла тобі сказати, що бачила минулого вечора на репетиції Майка Антріма. Він хвилюється, Джейн. Уся їхня родина.

— Так, думаю, вони й мали б.

— Він хоче знати, чи є щось на того типа на кладовищі.

Джейн зітхнула.

— Я б хотіла мати щось для звіту, але не маю.

— Як щодо того передплаченого телефону? Чи були з нього ще якісь дзвінки останнім часом?

— Жодного. Цей телефон замовк.

— Гаразд, скажіть мені, що ви всі бачите, — попросила Анджела, все ще зосереджена на будинку через вулицю. — Вона простягнула Фростові бінокль.

— Що я маю побачити? — спитав він.

— Скажи нам, чи не насторожує тебе щось у цьому будинку.

Фрост подивився в бінокль.

— Я нічого не бачу. Всі жалюзі опущені.

— Точно, — сказала Анджела. — Бо вони щось приховують.

— Це їхнє право, — зазначила Еліс дратівливо авторитетним тоном. — Ніхто не зобов’язаний виставляти себе світові. Хоч містер Америка отам, схоже, радо це робить.

— О, це лише Джонас, — сказала Анджела. — Не зважайте на нього.

Але важко було не зважати на сивочолого чоловіка, що качав залізо по сусідству з Ґрінами. Він стояв перед вікном своєї вітальні з голим торсом і займався на виду в усього району.

— Ця людина не хоче, щоб на неї не зважали, — сказала Джейн.

— До речі, він у чудовій формі для чоловіка його віку, — зауважила Еліс.

— Йому шістдесят два, — сказала Анджела. — Відставний «морський котик».

— І це, гм, видно.

— Та забудьте ви про Джонаса! Головне — Ґріни. Я хочу, щоб ви подивились на них.

От тільки дивитися не було особливо на що. Мора бачила лише опущені жалюзі та зачинені двері гаража. Крізь тріщини на під’їзній доріжці попроростали бур’яни, і якби вона вже не знала, що там хтось живе, можна було б припустити, що будинок стоїть порожній.

— І погляньте, він знову тут, — сказала Анджела, коли повз них повільно проїхав білий фургон. — Удруге за тиждень я бачу, як проїжджає цей фургон. За цим я теж маю простежити.

— То тепер ти стежиш за всіма автівками району? — спитала Джейн.

— Я знаю, що він не належить нікому в цьому кварталі. — Голова Анджели повільно оберталась, стежачи за тим, як фургон проїхав вулицею і зник з виду.

Мора гадала, скільки годин на день Анджела стояла біля цього вікна, стежачи всім. Після чотирьох десятиліть тут вона мала знати кожну машину, кожне дерево, кожен кущ. Тепер, коли її діти виросли, а чоловік пішов, чи не стиснувся до цього її світ?

За кілька будинків від них загуділа газонокосарка, якою кощавий чоловік у бермудах підстригав у себе траву. На відміну від Джонаса, ця людина здавалась абсолютно нецікавою своєю зовнішністю, штовхаючи газонокосарку в шкарпетках де колін та сандалях.

— Це Ларрі Леопольд. Він дуже добре дбає про свій двір, — сказала Анджела. — Вони з Лорелеєю — такі сусіди, яких усі хочуть мати. Дружні люди, що пишаються своєю домівкою. Але Ґріни не такі. Вони навіть розмовляти зі мною не хочуть.

Мора побачила посмикування жалюзі на вікні будинку Ґрінів. Хтось у цьому будинку стежив за ними у відповідь. Так, це справді здавалося дивним.

У когось задзвонив мобільний.

— Це мій, — сказав Фрост і попрямував назад до їдальні, де залишив свій телефон.

— Тож тепер ви бачите ситуацію, — сказала Анджела.

— Так. У тебе забагато вільного часу, — сказала Джейн. — Вінс справді має вже повернувся.

— Він принаймні приділить мені увагу.

— Я приділяю тобі увагу, ма. Я просто не бачу жодних причин, щоб правоохоронці займалися людьми, єдина підозріла поведінка яких полягає в униканні тебе. Як щодо того, що ми дамо тим бідним людям спокій і підемо назад до їдальні по десерт?

— Шкода це казати, пані Р., але нам доведеться пропустити десерт, — сказав Фрост, повертаючись до вітальні. — Нас викликають. Ми з Джейн маємо їхати.

— Куди це? — спитала Джейн.

— Ямайський ставок. Вони знайшли ноутбук Софії Суарес.