Послухай мене

3

Бульбашки спіраллю підіймалися догори повз рожевий замок Попелюшки, ворушачи ліс із пластикових водоростей, де з піратської скрині розсипалися самоцвіти. Русалонька із закрученим рудим волоссям напівлежала на своєму ложі з мушель в оточенні легіону ракоподібних шанувальників. Насправді живий був лише один мешканець цієї підводної чарівної країни, і цієї миті він витріщався на детектива Джейн Ріццолі крізь забризкане кров’ю скло.

— Розкішний акваріум, як для однієї маленької золотої рибки, — сказала Джейн. — Думаю, в неї тут повний набір персонажів «Русалоньки». І все це для рибки, яку за якийсь рік просто змиють в унітаз.

— Не обов’язково. Це віялохвоста золота рибка, промовила докторка Мора Айлс. — Така рибка теоретично може прожити десять, а то й двадцять років. Найстаріша з відомих прожила сорок три роки.

Удивляючись крізь скло, Джейн бачила розмиту постать Мори, що присіла по інший бік акваріуму, вивчаючи тіло Софії Суарес, п’ятдесяти двох років. Навіть о десятій сорок п’ять суботнього ранку Мора примудрялась видаватися холодно елегантною — трюк, який Джейн так і не змогла осягнути. Річ була не просто в Мориних випрасуваних штанах із жакетом та геометрично підстриженому чорному волоссі; ні, щось було в самій Морі. Для більшості копів у бостонській поліції вона була страшною фігурою з криваво-червоною помадою — жінкою, що використовувала свій інтелект як щит. І цей інтелект був тепер на повну залучений до читання мови смерті у ранах та бризках крові.

— Що, правда? Золота рибка справді може прожити сорок три роки? — спитала Джейн.

— Можеш перевірити.

— І як ти дізналася таку абсолютно зайву інформацію?

— Жодна інформація не зайва. Це лише ключ, що чекає нагоди відчинити потрібний замок.

— Ну, я перевірю. Бо всі золоті рибки, яких я колись мала, здихали вже за рік.

— Без коментарів.

Джейн випросталась і розвернулася, щоб знову оглянути скромну домівку жінки, яка тут жила і померла. «Ким ти була, Софіє Суарес?» Джейн шукала підказки у книжках на полицях, в акуратно викладених у ряд дистанційних пультах на кавовому столику. Охайною жінкою, що полюбляла плести, судячи з журналів на столику. Книжкова шафа була повна підручників із сестринської справи та любовних романів — підбірка жінки, що бачила смерть у своїй роботі, проте все одно хотіла вірити в кохання. А в одному кутку, на маленькому столику, прикрашеному яскравими пластиковими квітами, стояло оздоблене фото усміхненого чоловіка з сяючими очима і симпатичною гривою чорного волосся. Чоловіка, чия примарна присутність усе ще відчувалась у кожній кімнаті цього будинку.

Над святилищем померлого висіло весільне фото молодшої Софії та її чоловіка Тоні. У день їхнього весілля в них обох обличчя світилися від радості. Того дня вони, мабуть, вірили, що перед ними багато щасливих років, коли вони старішатимуть разом. Але торік чоловіка забрала смерть.

А минулого вечора вбивця прийшов по дружину.

Джейн зробила коло до вхідних дверей, де на підлозі лежав згорнутий стетоскоп, забризканий кров’ю.

«Ось де починається напад».

Чи чекав уже вбивця на неї, коли вона зайшла у свої двері минулого вечора? Чи він був здивований, коли почув ключ у замку, і запанікував, коли зрозумів, що його зараз побачать?

«Перший удар її не вбиває. Вона ще жива. Ще при тямі».

Джейн пішла по сліду крові, розмазаної по підлозі, що позначав відчайдушну спробу жертви втекти від нападника. Цей слід вів від передніх дверей, через вітальню і повз м’яке побулькування акваріуму.

«А ось де він закінчується», — подумала вона, дивлячись униз на тіло.

Софія Суарес лежала на боку на кахляній підлозі, підігнувши ноги, наче дитина в утробі. Вона була вдягнена в блакитну форму медсестри, і до її сорочки все ще був прикріплений лікарняний бейдж: С. Суарес, медсестра. Її розтрощений череп оточував ореол крові, а обличчя було тепер розбите до невпізнання. Сумні залишки обличчя, що сяяло такою радістю на весільному фото.

— Бачу тут, у цьому патьоку, контури взуття, — сказала Мора. — А отам частково помітний відбиток.

Джейн присіла, щоб вивчити відбиток взуття.

— Схоже на якийсь чобіт. Чоловічий, розмір приблизно сорок перший? — Джейн розвернулася до вхідних дверей. — Її стетоскоп лежить біля дверей. На неї нападають невдовзі після того, як вона заходить до будинку. Вона примудряється доповзти сюди. Зіщулюється в позу плоду, можливо, намагаючись захиститися, захистити голову. А він б’є її знову.

— Ви знайшли зброю?

— Ні. Що нам слід шукати?

Мора стоїть на колінах біля тіла і рукою в рукавичці обережно розділяє волосся загиблої, щоб відкрити шкіру голови.

— Ці рани добре помітні. Круглі. Думаю, тобі слід шукати молоток із пласкою голівкою.

— Ми не знайшли ніякого молотка. Скривавленого чи іншого.

Із задньої спальні з’явився напарник Джейн Баррі Фрост. Його зазвичай бліде обличчя мало яскраво-червоний слід сонячного опіку — наслідок учорашньої поїздки на пляж без капелюха. Це змусило Джейн здригнутися від одного погляду на нього.

— Я не знайшов її сумочки чи мобільного телефону, — сказав він. — Але знайшов оце. Вона була вставлена в розетку в спальні. — Він тримав у руці зарядку. — Схоже, від ноутбуку «Еппл».

— І де ноутбук? — спитала Джейн.

— Не тут.

— Упевнений?

— Хочеш сама пошукати? — Це була нехарактерно різка відповідь для Фроста, але, можливо, Джейн на неї напросилася. Та й цей опік його, мабуть, дратував.

Вона вже обходила будинок раніше, і тепер обійшла його знову, порипуючи бахілами по підлозі. Зазирнула до гостьової кімнати, де ліжко було вкрите складеним пранням та простирадлами. Далі йшла ванна, де шафка під раковиною була переповнена звичайними кремами для обличчя та мазями, що обіцяли, але ніколи не приносили вічну молодість. В аптечці були пігулки від високого тиску та алергії, а також упаковка рецептурного анальгетика гідрокодону, простроченого на пів року. Ніщо у ванній не насторожувало, і це непокоїло Джейн. Аптечка була одним з перших місць, куди зазвичай зазирає грабіжник, а гідрокодон — призом, вартим зусиль.

Джейн продовжила огляд до головної спальні, де побачила на комоді ще одне фото в рамочці: Софія з чоловіком у щасливіші часи. Живі часи. Вони стояли рука в руці на пляжі, і роки, що минули з їхнього весільного фото, додали обом зморщок та кілограмів. Їхні талії стали ширші, а зморшки від сміху глибші. Вона відчинила шафу і побачила, що крім одягу Софії там досі висіли куртки та штани Тоні. Як боляче, мабуть, було їй відкривати щоранку цю шафу і бачити одяг свого покійного чоловіка. Чи, може, її заспокоювала можливість торкатися тканини, яку він носив, удихати його запах?

Джейн зачинила дверцята шафи. Фрост мав рацію: якщо Софія й мала ноутбук «Еппл», у цьому будинку його не було.

Вона пішла в кухню, де на стійці лежали пластикові пакети з кукурудзяним тістом та сухим кукурудзяним листям. В усьому іншому кухня була лаконічна, з чисто витертими поверхнями. Софія була медсестра; можливо, витирати та стерилізувати поверхні для неї була друга натура. Джейн відкрила буфет і побачила полиці, повні незнайомих приправ та соусів. Уявила, як Софія штовхала свій супермаркетовський візок між рядами, плануючи страви, які приготує для себе. Ця жінка жила сама і, ймовірно, сама вечеряла, і на підставі її екстравагантно забитої спеціями шафки, вона, мабуть, отримувала від приготування їжі втіху. Ще один фрагмент пазлу, була Софія Суарес — жінка, що дуже любила готувати та плести. Жінка, що сумувала за своїм покійним чоловіком так сильно, що тримала його одяг у шафі і присвячене йому святилище у вітальні. Жінка, що любила любовні романи та свою золоту рибку. Жінка, що жила сама, але померла безумовно не сама. Хтось стояв над нею, тримаючи знаряддя її вбивства. Хтось дивився, як вона робить свій останній подих.

Джейн оглянула вибите скло в кухонних дверях — місце проникнення. Зловмисник висадив скло у дверній рамі, просунув туди руку і відчинив засувку. Детектив вийшла у бічний двір, голу смугу гравію з одним порожнім сміттєвим баком і кількома пророслими бур’янами. Там були ще уламки, але гравій не зберіг жодних відбитків ніг, а ворота мали просту клямку, яку легко було підняти ззовні. Жодних камер безпеки, жодної сигналізації. Софія, мабуть, почувалася безпечно у цьому районі.

Мобільний Джейн задзвонив вереском скрипок. Це була тема з фільму «Психо», що добряче напружила їй нерви. Не дивлячись на ім’я абонента, вона заглушила телефон і зайшла назад всередину.

«Медсестра. Хто в біса вбиває медсестер?»

— Не відповідатимеш їй? — спитала Моро, коли Джейн повернулася до їдальні.

— Ні.

— Але ж це дзвонить твоя мама.

— Саме тому й не відповідатиму. — Вона побачила підняту брову Мори. — Вона сьогодні дзвонить уже втретє. Я й так знаю, що вона скаже. «Що ти за коп такий? Тебе що, навіть не цікавить викрадення людини?»

— Когось викрали?

— Та ні. Просто якесь дівчисько з її кварталу втекло з дому. Воно вже не вперше тікає.

— Ти впевнена, що там нічого більшого?

— Я вже говорила з поліцією Ревіра, і це — їхня справа. Їм не потрібне моє втручання. — Джейн знову подивилася на тіло. — В мене достатньо свого клопоту.

— Детектив Ріццолі? — покликав чийсь голос.

Джейн розвернулася і побачила патрульного, що стояв у вхідних дверях.

— Так?

— Щойно приїхала онука сусідки. Вона готова для вас перекладати, якщо ви хочете поговорити з сусідкою.

Джейн із Фростом вийшли на вулицю, де сонячне світло було таке яскраве, що Джейн на якусь мить зупинилася, щоб дати звикнутись очам. За ними спостерігало з десяток сусідів — стояли на боковій доріжці, приваблені видовищем службових машин, припаркованих на їхній вуличці. Коли позаду ряду патрульних машин зупинився фургон криміналістів, дві сивочолі жінки похитали головами, притиснувши руки до ротів у тривозі. Це не була циркова атмосфера, з якою Джейн надто часто стикалася в центрі, де місця злочинів були розвагою. Смерть Софії явно приголомшила тих, хто її знав, і вони у скорботному мовчанні дивились, як Джейн із Фростом пішли до сусідського будинку.

Вхідні двері відчинила молода азійка, вдягнена у штани в тонку смужку та випрасувану білу блузку — на диво ділове вбрання для суботнього ранку.

— Вона ще дуже засмучена, але прагне поговорити з вами.

— Ви її онука? — спитала Джейн.

— Так. Лена Леонґ. Це я викликала поліцію. Бабуся спочатку подзвонила мені, в паніці, і попросила викликати для неї поліцію, бо їй незручно розмовляти англійською. Я хотіла приїхати сюди раніше, щоб перекладати, але мала зустрітися з клієнтом у центрі.

— Суботнього ранку?

— Деякі з моїх клієнтів не можуть приїхати у жоден інший час. Я імміграційна адвокатка і представляю інтереси багатьох працівників ресторанів. Суботній ранок — єдиний час, коли вони вільні для зустрічі зі мною. Тож роблю, що мушу. — Лена махнула, щоб вони заходили. — Вона в кухні.

Джейн із Фростом пройшли крізь вітальню, де диван у клітинку видавався новісіньким під пластиковими накривками. На кавовому столику стояла миска із вирізьбленими з каменю фруктами: нефритового кольору яблуками і виноградом з рожевого кварцу. Вічно сяючий продукт, що ніколи не зіпсується.

— Скільки років вашій бабусі? — спитав Фрост, ідучи за Леною до кухні.

— Їй сімдесят дев’ять.

— І вона зовсім не говорить англійською?

— О, вона розуміє набагато більше, ніж вдає, але говорити надто соромиться. — Лена зупинилася в коридорі і вказала на фото на стіні. — Це бабуся і ми з батьками, коли мені було шість. Батьки живуть у Плімуті і весь час просять бабусю переїхати до них, але вона відмовляється. Вона живе в цьому будинку вже сорок п’ять років і не збирається поступатися своєю незалежністю. — Лена знизала плечима. — Вона вперта. Що тут поробиш?

У кухні вони знайшли пані Леонґ, що сиділа за столом, опустивши голову на руки, з неслухняним срібним волоссям, наче пух кульбабки. Перед нею стояла чашка чаю, що парувала ароматом жасмину.

— Бабусю? — покликала її Лена китайською.

Пані Леонґ повільно підняла на своїх гостей червоні від плачу очі. Вона вказала на вільні стільці — і вони всі сіли Лена поруч з бабусею.

— Для початку, Лено, можете розповісти, що вона сказала вам по телефону? — спитав Фрост, дістаючи блокнот.

— Вона сказала, що вони з Софією планували провести цей ранок разом. Але коли бабуся пішла до сусіднього будинку і подзвонила, ніхто не відповів. Двері були незамкнені, тож вона зайшла. І побачила кров. А потім побачила Софію.

— О котрій це було?

Лена перепитала бабусю, і пані Леонґ відповіла довгим потоком слів мандаринською, що було явно більше, ніж просто повідомити час.

— Незадовго перед восьмою, — сказала Лена. — Вони збирались приготувати разом тамале. Зазвичай вони роблять це у січні, але тоді минуло ще надто мало часу зі смерті Тоні, і Софія ще не оговталась.

— Це ви про пана Суареса? — спитала Джейн. — Як він помер?

— Це був геморагічний інсульт. Його прооперували, але він вже не отямився. Провів три тижні у комі, а тоді помер. — Лена похитала головою. — Він був такий милий, такий люб’язний з моєю бабусею. Насправді з усіма. Можна було бачити, як вони з Софією трималися за руки щоразу, як гуляли навколо кварталу. Наче молодята.

Фрост підняв очі від блокноту.

— Ви кажете, ваша бабуся з Софією збирались приготувати цього ранку тамале. А як вони розмовляли одна з одною?

Лена насупилася.

— Перепрошую, що?

— Ваша бабуся не говорить англійською. А я припускаю, що Софія не говорила китайською.

— Їм не потрібно було розмовляти, бо приготування їжі і є мова. Вони дивились і смакували разом. Вони завжди обмінювалися стравами. У Софії коронною було тамале. У моєї бабусі — чудове рагу з бичачих хвостів.

Джейн подивилася на стійку зі спеціями біля плити, на колекцію приправ та соусів, що так відрізнялись від Софіїних. Вона згадала мішечки з кукурудзяним тістом на кухні загиблої і уявила, як ці дві жінки сидять пліч-о-пліч, загортаючи в кукурудзяне листя подушечки з кукурудзяного борошна, сміючись і теревенячи різними мовами, але абсолютно розуміючи одна одну.

Джейн дивилась, як пані Леонґ витирає обличчя, залишаючи вологі смужки на щоці, і думала про власну маму, теж запекло незалежну, що також жила сама. Думала про всіх інших жінок у цьому місті, самих удома вночі. Жінок, яких би стривожив звук розбивання скла та незнайомих кроків.

— Минулої ночі, — спитала Джейн, — ваша бабуся чула щось незвичайне? Якісь голоси, гармидер?

Перш ніж Лена встигла перекласти, пані Леонґ уже хитала головою. Вона явно зрозуміла запитання і відповіла ще одним довгим потоком слів мандаринською.

— Бабуся каже, що нічого не чула, але вона лягає спати о десятій, — переклала Лена. — Софія була на вечірній зміні в лікарні, і зазвичай вона приходить додому близько половини дванадцятої, опівночі. До того часу бабуся вже спить. — Лена зупинилася, бо лані Леонґ заговорила знову. — Вона питає, чи сталося це саме тоді? Одразу як Софія прийшла додому?

— Ми так гадаємо, — сказала Джейн.

— Це було пограбування? Бо по сусідству вже було кілька проникнень.

— Коли були ці проникнення? — спитав Фрост.

— Одне — кілька місяців тому, в сусідньому кварталі. Коли це сталося, господарі були вдома в ліжку і все проспали. Після цього мій батько поставив на бабусині двері нові засувки. Не думаю, щоб Софія взагалі переймалася своїми. — Лена подивилася на Джейн, потім на Фроста. — Сталося саме це? Хтось намагався її пограбувати, а вона його застукала?

— З її будинку зникли деякі речі, — сказала Джейн. — Її сумочка, мобільний. Можливо, ноутбук. Ваша бабуся, бува, не знає, чи мала його Софія?

Ще один швидкий обмін репліками мандаринською.

— Так, — сказала Лена. — Бабуся каже, що Софія користувалася ним у себе в кухні минулого тижня.

— Вона може його описати? Який колір, марка?

— О, я сумніваюсь, що вона знає щось про марку.

— Яблуко, — сказала пані Леонґ і показала на миску з фруктами на стійці.

Джейн з Фростом здивовано перезирнулися. Ця жінка справді відповіла зараз на їхнє запитання?

Фрост дістав свій телефон і показав на логотип ззаду.

— Таке яблуко? «Еппл комп’ютер»?

Жінка кивнула.

— «Еппл».

Лена засміялась.

— Я ж казала, вона розуміє більше, ніж вдає.

— Чи може вона розповісти нам про цей ноутбук? Якого він кольору? Старий чи новий?

— Джамал, — відреагувала бабуся. — Він допомагати їй купувати.

— Гаразд, — сказав Фрост, занотовуючи ім’я в блокноті. — В якій крамниці працює Джамал?

Пані Леонґ похитала головою. У розпачі вона розвернулася і заговорила до онуки.

— А, цей Джамал, — сказала Лена. — Це хлопець, що живе далі по вулиці, Джамал Берд. Він допомагає багатьом літнім жінкам по сусідству. Знаєте, тим, що не можуть зрозуміти, як увімкнути телевізор. Про ноутбук вам потрібно поговорити з ним.

— Так і зробимо, — сказав Фрост, закриваючи блокнот.

— І вона каже, що ви маєте скористатись холодним зеленим чаєм з календулою, детективе.

— Що?

— Від вашого опіку.

Пані Леонґ вказала на болісно червоне обличчя Фроста.

— Почуватись набагато краще, — сказала вона і вперше спромоглась усміхнутися. Фрост і мав стати тим, кому ця сумна жінка нарешті всміхнеться. Срібноволосі пані завжди, схоже, сприймали його як свого давно загубленого онука.

— Ще одне, — сказала Лена. — Бабуся каже, що вам потрібно бути обережними, коли ви говоритимете з Джамалом.

— Чому? — спитала Джейн.

— Бо ви поліцейські.

— А він має щось проти копів?

— Ні Але його матір має.