Щоденник однієї зради

14

Із сутінками піднявся туман і холод проймав до кісток. Щоб хоч якось зігрітися, він заліз під тент. Відчував себе брудним у цьому ношеному, просякнутому потом, мокрому від нічної вологості одязі. Час від часу починав куняти, але сумління одразу змушувало його смикнутися й розплющити очі. До його слуху доносився монотонний звук годинника — тік-так, тік-так — і він помічав, що автоматично починає лічбу. Підводив погляд і намагався розгледіти Кассіопею, Скорпіонове жало, щоб знайти хоч якесь опертя, за допомогою якого він пересвідчився б, що справді існує в цій непроглядній темряві. Чи це так, чи він перетворився на витвір уяви?

Він залишився там на самоті, його проковтнули тіні. Звук копит із сусіднього загону долинав до нього наче з-під землі. Чомусь пригадалося, що в диявола козячі ратиці. З якого дива такі думки?! У такій непроглядній темряві, без жодної живої душі довкола не така вже дивина повірити в ці байки. Тож де він: по сей чи по той бік? Скільки б він не приндився, проганяючи від себе страх, тепер настала його черга. Жах війнув на нього холодом і почав розноситися кров’ю по тілу. Раз у раз воно судомно смикалося, а шкіру поколювали голки. Просто перед ним у ямі лежала вбита тисячі років тому жінка. Він почав відчувати, що якісь незримі, загадкові сили вивільнилися з пут, що утримували їх, піднялися до нього на поверхню й чекають. Він порушив їхній вічний сон, витягнувши їх з доісторичних глибин. Час від часу він підповзав до краю розкопу. Чиркав запальничкою й вдивлявся в накриту клейонкою знахідку. Її кістки фосфоресціювали. Вона лежала внизу, мовчазна, скута тисячолітньою хтонічною долею; Кукулес, пане голово, таки мав рацію. Розтрощена верхня частина черепа, зігнуті коліна, дивним чином вивернутий таз, наче тіло лежить на боці. Якби він міг розрізнити, хоча б уявити риси її обличчя, він побачив би вираз жаху, і миттєво по тому — судому сильного болю, з яким душа полишала цю бідолашну істоту. Те, що він бачив, було жахливим — жодних сумнівів! — огидно-жахливим, і він залишився із цим на самоті, посеред безмежності Всесвіту, де не було більше нікого! Раптом він відчув себе наче затягнутим у якусь жахливу історію, з тих, що вигадував Едгар Алан По.

Перед ним з хмари тютюнового диму від люльки постала на якусь мить його мама, матусю, що тягне його, ще зовсім дитя, за руку по вулицях Волоса. Вона шукала роботу й не мала на кого залишити дитину. Вони, голодні та гнані, поїхали з села. Пережили всі лиха тієї епохи, і голод, і зубожіння, які багатьох звели в могилу. На площі мама спинилася біля забігайлівки, певно, їм треба була посудомийка. І раптово опинилися вже далі, під ліхтарем. На ньому висіла чиясь голова, довкола якої з мерзенним гудінням кружляли здоровезні зелені мухи, повзали, мамо, по набряклій шкірі та загуслій крові. Вона була страшенно деформована, навіки розплющені очі й досі дивилися на смерть, яка явилася, щоб одним махом перерізати нитку життя. Над головою, на поспіхом змайстрованій картонці, значилося ім’я вбитого з написом «Комуняцький бандит»... Однак він був іще дуже малий і не вмів читати. Та відрізана голова добре закарбувалася в його пам’яті як образ варварства, що набуло найрадикальніших форм. Він побачив, як мама із силою замружується й відвертається, закусивши губу. Пришвидшує крок, ідучи далі бульваром. Душить ридання, що піднялися аж до горла й схожі на звуки, які йдуть із підземних глибин, якогось колодязя — чорної діри, що всмоктує в себе долі людей. Увесь час, коли вона тягла малого за собою, його погляд лишався прикутим до ліхтаря, аж доки вони не завернули за ріг. З того часу спливло багато води...

Отакими спогадами про колишні труднощі й негаразди розважав себе Дукареліс, аж поки рожевоперсне світло не замріяло з-за Аморгоса. Він почав розрізняти протяжний гірський хребет, що проступав над морем з багряної сутіні, а з-за нього неквапом підіймалося сонце. Видовище, яке почало огортати його звідусіль, скидалося на диво творення й перший день світу, що з’явився з хаосу та пітьми. Який же він був прекрасний! І скільки можливостей існує для того, щоб побачити це?! Але стільки світанків і заходів сонця марнуються дарма...

Десь близько восьмої, як і обіцяв, прибув з кислою мармизою жандарм, незадоволений, що його погнали в таку рань, пане професоре, виконувати свій обов’язок. Дукареліс скасувавсьогоднішню роботу на розкопі, але, своєю чергою, надіслав своїх співробітників на місце наглядати, чи все відбувається, як слід; органам правопорядку він не довіряв, а в диявола завжди було багато ніг, і всі — козлячі. Він зателефонував із сільради до 21 Управління доісторичних і кікладських пам’яток. Зрештою, це було частиною зобов’язань, які він узяв на себе, підписавши угоду. Покликав начальника. Той зразу з’явився з іншого боку дроту, пане начальнику. Відповідав з теплим тоном, навіть по-дружньому, наче вони приятелювали багато років. Тон цей з’явився з того часу, коли начальник Управління клопотав перед керівництвом Міністерства скасувати попереднє рішення й затвердити нове. Ви отримаєте те, що вам потрібно, пане Дукарелісе, не переживайте, спливли в пам’яті слова того, кому він особисто йому зателефонував, щоб привітати, повідомити про схвалення проєкту й вибачитися за непорозуміння (так він назвав попереднє рішення свого міністерства). І ось тепер він біля слухавки.

— Дорогий друже, яка прекрасна новина з самого краю світу... — почув Дукареліс його бас і відчув, як нудота підступає до горла. Він прозвітував про знахідку, висловив побоювання, нагадавши довгу історію розграбування археологічних пам’яток в регіоні, чуючи, як той віддаляється разом із низкою різноманітних охів та ахів.

— Лишіть це мені. Я про все подбаю. Особисто контролюватиму! — такими були останні слова начальника, підкріплені також запевненням, пане начальнику, що за першої ж нагоди він відвідає острів.

Знесилений, Дукареліс подзьобав щось зібране нашвидку господарем таверни, помився й завалися спати на кілька годин. Більшого дозволити собі він не міг. Після пробудження він дізнався, що з Міністерства внутрішніх справ надійшло розпорядження: два жандарми мали вдень і вночі охороняти територію розкопок. Також у ньому йшлося про те, що для підкріплення особового складу буде відряджено ще одного жандарма. Цього разу начальник Управління одразу все зробив, як слід.