Щоденник однієї зради

33

Курить. Випускає білу хмарку диму, яка розсіюється довкола, наче біла прозора завіса. Він бачить її всередині, вона стоїть біля одвірка будинку, стіни якого складені з підібраних пласких каменів, скріплених якимось глиняним розчином. Балки виготовлені з фіди, гілля та очерет, замазані розм’якшеною глиною, виступають нерівно над стіною. На ній груба вовняна спідниця та перикормій, у якому лишаються оголеними груди. Спідницю вона зв’язала з вовни сама спицями з кістки. Її довге волосся заплетене в косу з прикрасами з жовтої та червоної ріні. На шиї вона носить намисто з мушель і морських камінців. Ззаду в області лопатки в неї видніється татуювання летючої рибки.

Він хотів би прослизнути в її голову й подивитися зблизька на думки, та й загалом мав відчуття, що може простягнути руку й доторкнутися до неї. Вона відчуває, що хтось наче пальцями торкається її волосся, і здивовано озирається, але це просто гра її уяви, ззаду нікого нема, до неї торкається лише вітер. Потім вона дивиться вниз на узбережжя, обводить поглядом затишну, безвітряну бухту, а тоді задивляється у відкрите море, наче прагне там щось знайти. Потім її погляд перебігає на півострів, що випростався попереду. Два кораблі із заморських країв повільно запливають у порт. Вони — перші, що припливли на острів цієї весни; гарна ознака того, що незабаром килі й інших кораблів почнуть пінявити води Егеїди, а чоловіки острова теж вирушать у далекі мандрівки. Гребці сидять двома рядами й ритмічно вдаряють морську гладінь. Форми цих кораблів відрізняються від видовжених кікладських. У місцевих корпус був більш кутастим, що дозволяло розвивати швидкість, а ніс тягся вгору, завершуючись скульптурою риби. У цих навпаки є щогла та вітрила, зараз згорнуті через штиль, а також висока корма. Новоприбула команда відпочине на їхньому гостинному острові, поповнить припаси води та продовжить шлях до великих Кікладських островів. Там вони обміняють свої екзотичні товари: двосічні ножі, буси, коштовне каміння, прикраси, кікладські глечики та статуетки. На Тері візьмуть пемзу, На Наксосі — корунд, на Паросі — мармур, на Мілосі — обсідіан, на Сифносі — мідь, свинець та срібло. Їхні голоси долітають аж сюди, вона чує чужинську мову, коли вони скидають кам’яні якорі й зістрибують на мілину.

Кассіопі захотілося кинутися до ущелини за пагорбом, нарізати там лози й наплести з неї круглі й прямокутні кошики, з ручками та без, килимки. Як же вона про це не подбала вчасно?! Можна б було наміняти в чужинців багато чого корисного. Але нічого, ще наплете і їх відвезе якось її ладо на Наксос чи Даскальос на своєму довгому човні. Вона йде брукованими вуличками поселення й доходить до стежки. У руках стискає серп з обсидіановим лезом, чоловік торік виміняв його на Мілосі, коли поселення відправило туди цілий великий корабель.

Дивиться в небо, по-весняному світле. Певно, день буде теплим і його не зіпсують окремі хмарини на обрії. Довкола неї все вкрите анемонами, стокротками, лілеї повипиналися поміж скель, дикі трави налилися соками, на них ще тримається вранішня роса, матусенько рідна, як же гарно! Вона згадує померлу маму й те, як вони ходили разом по трави. Над головою бавляться ластівки, крутяться, пірнають стрімко вниз, аж торкаючи крилом землю, хапають на льоту дрібних комах. У вишині небо розтинають бджолоїди, вона чує їхні крики й проводжає поглядом. Весь час на стежині їй трапляються молоді дівчата з поголеними голівками. Вони тримають кошики, куди збирають шафран для підношень Богині в ці дні, коли земля ожила, а смерть і довгі зимові ночі поступилися життю та денному світлу. Дорослі жінки піднімаються схилами, несучи в руках оберемки квітів. Вони наділи прикраси, сережки та намиста, їхні ланіти й вуста пофарбовані свинцевими білилами.

Тепер вона починає спускатися схилом з іншого боку, проминає густо насаджені дикорослі оливкові дерева й занурюється в ущелину, зникаючи між кипарисів. На її дні дзюркотить струмок. Довкола шугають сині та червоні бабки. Вона збиратиме очерет, обираючи рослини з міцними стеблами. Увесь цей час їй увижається, що за нею невідривно стежить пара очей, що вона не сама в цих хащах. Невже це сама Велика Богиня? Усе у світі несе на собі печатку її присутності. Вона вдихає в усе життя, відроджує те, що померло тоді, коли дні покоротшали, а ночі подовшали. Усе набуває сенсу завдяки їй, матінко. Молода жінка знає, що коли дні її земного життя добіжать до кінця, вона продовжить існувати в комусь іншому і це їй відкриє Велика Богиня в мить вирушання у Велику Мандрівку.

Вона розсуває очерет, оглядає стеблини. Вибирає потрібні й підсікає вправним ударом, потім складає на купу. Раптом за нею чується якійсь тріскіт, матусю. Дика качка з блакитним оперенням тріпоче крилами й приземляється в крихітний ставочок. Це — знак. Велика Богиня поруч і благоволить їй. Шурхіт листя — це шелест її шат по травах і землі. Вона затримується й розглядає божисте втілення, та витягує шию, косить на неї оком, а потім знову розправляє крила й зникає за очеретом. Вона здригається, матусю, відчуває гострий швидкий укол в міжребер’ї, це — доторк Богині.

Кассіопа швидко зв’язує нарізаний очерет, рогіз, якесь зілля у снопи, закидає на плечі й вирушає назад до поселення. За скелями вона бачить двох підлітків з поголеними головами та косицями на потилиці, що спадають на плечі мов водоспад. Вони тримають луки й ховаються, чекаючи на дрібну звірину та птахів — зайців і куріпок. Ще далі чабан випасає стадо.

Скидає свій вантаж перед входом до будинку. Залишає очерет і рогіз підсихати, через кілька днів вона знову їх намочить для гнучкості й почне плести кошики. Закладає кілька дровиняк у піч і розпалює вогонь. Сідає навколішки й починає ручними жорнами молоти ячмінь, потім замішує тісто й на покладених згори пласких каменях випікає хліб. Її чоловік, невисокий, але міцної статури молодик з потатуйюваною шкірою, укритою трояндами[24], рослинами й птахами, з’являється на порозі, його збільшена тінь падає на стіну навпроти. Тримає в руках улов. Він зрання вийшов у море й закинув невід біля Кероса. Дружина всміхається йому, вона вже почала хвилюватися, він сьогодні повертається пізніше, ніж зазвичай. Схоплюється на ноги, щоб узяти рибу й звільнити йому руки; хоче непомітно торкнутися його, але він відсмикує руку. Він роздратований; щось сталося, різко щось відповідає їй. Каже, що дельфіни порвали його сітки і їх знову треба латати. Збирається сказати щось дошкульне про Богиню, покровительку звірини, недогляд якої призвів до такої шкоди. Налякана, вона всім виглядом благає: «Мовчи! Мовчи!» Він гримає на неї. Вона опускає голову, хоче розридатися; у чому її провина, чому він гиркає? Останнім часом він швидко спалахує, не може стримувати себе, і вона не розуміє чому? Не наважується його прямо спитати про це, мамо. Відчуває, як серце стискається в грудях, а під серцем ворушиться нове життя. Живіт починає вібрувати. Вона кладе долоню на пупок і відчуває, як дитина ворушиться, змінюючи положення.

Думає, що, може, у чомусь провинилася й вона; не зможе влітку подорожувати на далекі острови. Але їй треба лишитися. Це — наказ Великої Богині. Він має плавати на недалекі відстані сам; на найближчі острови, на Наксос, Аморгос і решту Кікладських островів. Хіба цього мало?

Кассіопа чекатиме, коли утворяться жарини. Чоловік сідає з іншого боку домівки, подалі від неї. Його очі запалені й сльозяться. Це справжня причина, чому він не залишає острів у той час, коли всі інші збурюватимуть веслами води Егейського моря, переправлятимуться з острова на острів, обмінюватимуться товарами, перезнайомляться з купою чужинців. Така реакція з’являється тоді, коли тебе чекає мандрівка в невідоме, чудеса, які неможливо навіть уявити.

Кассіопа ставить над багаттям триногу й пече рибу. Вони мовчки з’їдають її, сидячи на дерев’яному ослінчику, кожен занурений у свою самотність. Але навіть і зараз відчується якась дивна присутність у їхньому домі. Вона налякана богохульними словами чоловіка. Дивиться по кутках, там нікого нема. У неї враження, що те щось пензликом перемальовує кожен її рух, мамо, як робить і вона сама часто на свіжій глині горщиків, коли видряпує та навіки поневолює мить, як риби пливуть у воді, а ластівки залицяються в повітря одна до одної. Чи наче на картинах, які вона бачила у великій будівлі на краю поселення: кораблі пливуть по морю, звірина виходить до річки, на скелях розпускаються лілеї, по вулицях проходять процесії, люди вбрані в барвисті червоні, сині та зелені барви, видобуті з кіноварі, азуриту та малахіту. Усе мов скам’яніло, але лишень чарівна паличка торкнеться зображення, воно оживе, усе почне рухатися, бігати та коливатися на вітрі. У неї з’являється враження, що рука, яка рухається в пустоті, зараз зобразить і її поміж жіноцтва в процесії. Чи могла б вона уникнути цього, утекти? Почувається в пастці, наче горобчик, що відбився від мами й тата, утратив сміливість і тепер чекає, чи зласкавиться сокіл.

Певно, це таки дух Великої Богині, який з далекого майбутнього прилетів її провідати в її власному сьогоденні. Коли ця домівка перетвориться на руїну, коли каміння, стіни, дерев’яні перекриття й стеля похитнуться та впадуть і поховають під собою життя, певно, саме цей дух збереже назавжди в пам’яті її душу та образ. Відчуває, що богиня залишає для неї роль, яку вона сама не вибирала — стати легендою, яку вечорами острів’яни переказуватимуть, сидячи біля вогню.

Вона дивиться в куток на шмат обсидіану, з якого її чоловік відбиває тонкі відламки й майструє ножі. Потім — на статуетку, що зображає Велику богиню в позі породіллі, яку вони придбали під час минулої мандрівки. Через кілька місяців на великі річні свята вона візьме її з собою на Керос і коли народиться повня з лона Великої Богині та відіб’ється на морських хвилях, статуетку розіб’ють у святилищі під спів священних гімнів.

Надвечір вона бере з глиняної підставки свої прикраси, фарбує щоки й знову йде в поля. Повертається з оберемком квітів і потім, коли настають сутінки, швидко дріботить стежкою, яка веде на північну частину острова до кладовища Агрильї. Кладе квіти біля жертовника Богині на невеликому підйомі, поміж висічених у скелях поховань.

На стежці арфісти, лірники й авлетисти грають на пошанівок Богині священні мелодії, готуючи вірних до наближення до її священних місць із шанобою та світлою радістю. Коли ніч вкриває стежину, жерці запа­люють багаття й кадять довкола святилища, огортаючи його пахощами зілля.

Вона знає, що Велика Богиня захистить її від сил зла та страждань під час пологів, мамо, щоб її дитина народилася здоровою й подбає про те, щоб вона після короткого перебування в цьому світі, рушила далі, в інший.