Щоденник однієї зради

48

У низці цих, залитих лагідним світлом, днів, на другу осінь після розкопок в Куфонисі стався й один прикрий епізод. Ректор запросив його до свого кабінету. До його рук потрапила анонімка. У листі докладно розповідалося про його зв’язок з Антигоною. До нього, звісно, ходили різні чутки, у коридорах університету можна було почути перешіптування щодо «цього скандалу». Звістки про нього перетнули Егейське море зі швидкістю світла й дісталися до Атен, випередивши самого Дукареліса. Ректор махнув листом, наче робив випад зі шпагою, і кинув його перед Дукарелісом. У його дружини був інший почерк. Та й Марія Дукарелі ніколи не вдалася б до такого, тим паче не ховалася б за анонімністю. Скоріш за все, лист написав Макіс, але наразі це не мало жодного значення. Ректор запитав, чи звинувачення відповідають дійсності?

— Так, це — правда! — без зупинки, холодно відповів Дукареліс.

Ректор зняв окуляри, поклав перед собою, відкинувся на спинку крісла й почав замислено, наче вивчаючи, дивитися на нього. Погляд був стомлений, наче погаслий.

— Пане Дукарелісе, ви знаєте, як я вас ціную. Але зрозумійте, що справа набуває серйозного характеру. Його обличчя потемнішало, наче на нього набігла готова пролитися дощем хмара. Дукареліс навіть глянув угору, там нічого не було; просто химерна витівка розуму.

Він почувався учнем, що отримав прочухана від учителя. Таке вже було. У школі він переписав у зошит олівцем текст, по якому завтра мала бути контрольна з перевірки орфографії, і потім витер його стирачкою. На уроці з усіх сил він затуляв зошит, щоб не побачив учитель, який прогулювався між партами. Але той побачив. Висмикнув його зошит, підніс ближче до своїх окулярів зі значним мінусом, роздивляючись сторінку. Потім підняв його з місця, відвів до свого столу, наказав витягнути вперед руки й перед усім класом шмагав по пальцях указкою. Кожне хльоскання пронизало завмерлий клас. Йому було боляче, сльози котилися з очей, та він мовчав. Тіло почало тремтіти від беззвучних ридань. Він рахував удари: один, два, три... усе чекаючи, що цей буде останній. Останнім був сьомий. Потім учитель дав йому такий потиличник, що він відлетів до перших парт.

«Негідник!» — не вгамовувався він, і з його рота летіли бризки, щедро орошаючи відкриті книги учнів. Дочекавшись, коли покараний повернеться на своє місце, він ткнув у його бік пальцем і, витримавши паузу, сказав, дивлячись в очі: «Мене від тебе нудить, як від блювотиння!» Потім одразу пролунала патріотична проповідь про роль школи, правильне виховання, православ’я, принципи та цінності Батьківщини, які «треба вберегти від облудної зарази комунізму, червоного звіра, для якого немає нічого святого!»

«Треба вирвати з корінням — повчав він школярів, — будяки марксистсько-ленінської ідеології, які отруюють грецьке суспільство. І ось, подивіться, наочний приклад їхнього впливу».

По поверненні додому він спробував заховатися від матері. Лише ввечері крізь зуби від побажав їй доброї ночі. дивлячись на стіну, і одразу з головою пірнув під ковдру. Вона щось підозрювала, безперечно. Заглянула під ковдру, побачила його одне підбите око та розпухлі від ударів пальці. Зранку вона пішла до школи, тягнучи його за рукав. Він слухняно плентався в задовгому — на виріст — одязі й стоптаних черевиках. Мати поставила його перед учителем. Дукареліс повісив голову й побачив, що через дірку на черевику видно пальці.

Мати здійняла галас. Грюкнувши кулаком по столу, вона зарепетувала: «Я відправили його до школи, бо тут навчають грамоти, а не калічать. Я подам скаргу в міністерство!» Учитель спробував щось пробелькотіти, та мати його обірвала. Не хотіла нічого чути! Вона так і залишила його стояти перед класом, опустивши голову, не знаючи, що робити від отетеріння. З тих пір його ніхто не займав. Однокласники навіть ув очі уникали подивитися.

І от тепер у ролі вчителя був ректор, а він знову був неслухом, який має виправитися. Дукареліс добре зрозумів усі ці натяки та попередження, хоча, скоріше, погрози, загорнуті в красиві фрази.

— За таких обставин, пане Дукарелісе, ви не лишаєте мене вибору! — Він раз у раз ойкав та зітхав. Подивився на свою каблучку і кілька разів нервово провернув її довкола пальця: —Треба скликати позачергове засідання Вченої ради університету, щоб розглянути...

Дукареліс обірвав його на півслові. Він висловлювався від щирого серця, пане ректоре.

— Я не збираюся ні перед ким виправдовуватися. Це мої особисті справи, і хай вони нікого не хвилюють: ні вас, ні інших. У статуті університету немає жодного пункту, який змушував би працівників робити те, що вони не хочуть робити, а я не маю наміру звільнятися з університету за власним бажанням.

Той зацьковано зиркав на Дукареліса. Каблучка нервово барабанила по поверхні столу. Дукареліс відчув піднесення через можливість поквитатися.

— Хай той, хто без гріха, кине в мене камінь! — сказав він, хоч і вирішив лишити осторонь, те, що говорилося пошепки про самого ректора та його проколи впродовж тридцятилітньої кар’єри. І він по черзі виклав десяток інтрижок його колег, не опускаючи імен, згадуючи викладачів і викладачок, і окремо зазначаючи поодинокі випадки, які закінчилися щасливим шлюбом. У ректора очі полізли на лоба. З кривою посмішкою Дукареліс кинув у самому кінці, що в разі несприятливого розвитку справ йому не залишиться нічого іншого, як захищатися. Тоді, пане ректоре, він буде змушений оприлюднити всі ці факти, абсолютно ВСІ.