Щоденник однієї зради

54

А що, як одного погожого дня в його житті знову з’явиться Антигона? Дукареліс прокрутив у своїй голові різні сценарії. Антигона повертається після стількох років, наче Одіссей у жіночій подобі, вставляє ключ, провертає й відчиняє двері. Має якесь принагідне виправдання. Вона стала жертвою викрадення. Жах, чого натерпілася в руках зловмисників, які втекли з в’язниці (тут вона вирішує надати сюжету расистського підтексту), албанців чи, може, румунської мафії. Але сьогодні їй пощастило втекти. Майже, як у кіно. І ось вона перед ним, з плоті та крові. Переконливо звучить? Не Голлівуд, звісно, і на казку не скидається: зла чаклунка добре вивчила урок, і стали вони поживати і добра наживати. Або ж, у якомусь нападі щирості, зізнається, що втекла з коханцем, але розкаялася, сприймаючи себе насамперед як дружину; він — її життя, її справжнє кохання, і вона благає зласкавитися. Його серце кровоточить від знеславлення, але він обертає його на камінь, і приймає зрадницю, що згрішила, та покаялася, під родинний дах і в сімейне ложе. Що посієш, те й пожнеш? Хіба він сам так не вчинив раніше?

Сидить на балкончику, розкурює люльку і випускає дим. Поруч лежать свіжі видання, присвячені середземноморській археології та ранній історії Кіклад. На одній обкладинці зображений горщик, який формою нагадує пательню. Доісторичний кікладський корабель розтинає хвилі. Йому треба освіжити пам’ять. Ніколи не знаєш, і от раптом... У нього знову з’являється відчуття, що під час усієї цієї поїздки він не сам. Як він може спостерігати за Кассіопою, за кікладцями, що гребуть на своїх човнах, так і хтось може спостерігати за ним. У нього підвищується пульс, він пітніє. Відчуває рух вій ще однієї пари очей, подих, який належить не йому, стукіт чужого серця у власних вухах. Обертається. З білої стіни за спиною на нього дивиться нечітке обличчя, якась тінь, що підморгує з натяком. Він перелякано підскакує з місця. Заходить і кімнату, лягає на ліжко. Треба заснути, зупинити плин думок, забути все, що мучить його.

Уві сні він бачить себе у своєму кріслі у квартирі на Лікавітосі. Обводить поглядом стіни, закутки, сувеніри, які вони з Антигоною привозили з мандрів, дерев’яні африканські маски, які, своєю чергою, витріщаються на нього, глиняні статуетки інків і вишиті накидки з Анд, китайський оксамит, керамічних драконів і порцеляну, бумеранги й діджериту австралійських аборигенів. І раптом з усього цього тінню виступає обличчя Антигони, яка стежить за ним. У неї немає зіниць, відкритий рот, який наче скам’янів від болю, вона схожа на посмертну маску з трагедій Софокла. Обох закон Аїда робить рівними[40].

Уранці він прокидається зовсім розбитий і йде в порт, посидіти біля моря й випити кави. Немає нічого кращого за пробудження Кікладських островів. Ще прохолодно. Він відчуває, як вологість проймає його шкіру. З моря доноситься запах йоду. Саме о цій порі рибалки вертаються з відкритого моря й вивантажують на пристань кошики зі свіжою рибою, яка лежить на льоду. Біля них збираються власники таверн і просто покупці, яким забажалося свіженького. Тут уже Іллір, який купує для свого хазяїна кіло смариди. Коти теж збіглися на запах і тягнуть тепер свою нескінчену пісню. Їх наганяють, вони повертаються.

Скоро в рибалок усе розкуповують. Вони набирають у відра воду й змивають рештки, намочують у морі сітки, щоб збити рибний дух.

Дукареліс дивиться, як вони працюють. Його всмоктало в чорну діру часу. Перед собою він бачить доісторичний світ Кіклад, світ Гомера, його власний світ, які перемішуються, переплітаються так, що й не розплутаєш.

Дзеленькає телефон і повертає його до реальності. Він дивиться на цифри. Розуміє, що його чекає, бо впізнає номер. Серце шалено калатає, дихати важко, раптом повітря зовсім перестає йти. Він не відповідає, телефон замовкає. Виходить з кав’ярні. Проминає доки з піднятими човнами, біля яких стоїть вітряк, потім — церкву Святого Миколая та доісторичне поселення у Верхньому Мілосі. Прямує далі. Він хоче залишитися на самоті у цю мить, мить істини, якою б та не була.