Щоденник однієї зради

34

Інші готуються до від’їзду... Вийдуть у відкрите море й назад повернуться десь за місяць. Помандрують світ за очі. А я... Я залишусь тут. Прив’язаний до суші, наодинці з нею, разом із жінками поселення, каліками й літніми людьми, наче я й сам каліка якийсь. Та в мені пружинить пульс життя, у руках міць! Я міг би гребти і день, і ніч. Хай заливає хвиля, хай сонце пече. Ніхто з них так далеко не запливав, як я минулої подорожі. Це всі знають.

Як тут висидіти, наче ти в чомусь завинив? Ще й ця... самі нарікання, охання, страхи. Вона бачить якісь тіні, скрізь перед нею постає Велика Богиня. Я просто збожеволію...

Торік з у період мореплавства все було інакше. Подорожували, доки дозволяла погода. Під час відправлення до берега вийшли всі острів’яни. Бажали нам щасливої дороги й співали. І вона прийшла, співала. Щось у ній змінилося.

Вони вирушають через кілька днів. Знайду собі якусь причину, щоб не йти на берег і не проводжати їх. До світанку сяду в довбанку й попливу рибалити. Верне від цих прощань.

Добре було тоді... Ми лягали горілиць під зоряним небом посеред відкритого моря чи на невідомих берегах. Іноді гребли, стежачи за великою зорею на півночі. Кожного дня світ змінювався. Стільки людей, стільки островів. Біля Аморгоса здійнявся шторм, вітер скаженів, хвилі накидалися на корабель, ми вже попрощалися з життям і приготувалися зникнути в чорній безодні, але витримали, не здалися й дісталися берега. З Мілоса привозили обсидіан, а з Кітноса — мідь. На Паросі, Наксосі та Сиросі я загубився в гамірних, як вулик, містах. Згадував про наше поселення й думав, яке ж воно затишне та невеличке. Стояв і просто дивився на натовп, який проходив переді мною, тягнучи глечики, городину, рибу, кошики. Стільки люду набилося в одне місце. Я намагався заговорити з ними. Запитував і дізнавався. Багато чули вперше про наш острівець. Я слухав про їхнє життя й у голові не вкладалося все почуте. Мені розповідали, що ген за островами, якщо довго-довго плисти, море закінчується. Я не міг збагнути, як це — море закінчується? Воно ж нескінчене, як небо! Але вони сміялися з мене й казали, ні, закінчується, а потім починається нескінченна земля. Люди, які на ній живуть, не схожі на нас. Багато з них ніколи не бачили моря, а більшість його боїться.

Ми вирушили туди, а потім тринадцять днів поверталися звідтіля на своєму довгому кораблі, ущент заповненому всякою всячиною. А тоді рушили в інший бік, і знову там зустріли дивовижі й нові місця. І знову повернулися, і так було до того часу, поки зіпсувалася погода. За одну подорож я довідався стільки, скільки за все попереднє життя.

Але тепер... Як висидіти в цьому проклятому місці разом з каліками та немічними? Ще й ця... щодня стає більш дивною, все скаржиться й боїться. Вважає, що я весь день сидітиму поруч як на прив’язі. От візьму свою довбанку й попливу...