Щоденник однієї зради

38

Іде, притискаючи до себе пляшку вина. Він пропонує поставити її в холодильник охолодитися. На вечерю вона насмажила свіжу рибу: бички, смариду та дві доради. Гарніром до них буде салат з морських їжаків та з листя щириці, а також підсмажені кабачки.

Вона запитує, чи вдалось йому відпочити, потім наважується спитати, чи є якісь новини про дружину. Ні, нічого, геть нічого, шість місяців цілковитої невідомості. Він уже втратив будь-яку надію.

— Як так?

Не вірить у те, що вона знайдеться, вважає, що її вже немає серед живих. Від подиву в неї округлюються очі. «Чому? Звідки такі думки?» Він вагається, не знає, з ким ділиться цією таємницею: з господинею пансіону чи з самим собою? Хоче розірвати мовчанку, яка нахлинула на них, і каже, що вечеря була пречудовою, ніколи він не куштував такої свіжої та майстерно приготованої риби — куди там тим Атенам! — у місті ж ми не бачимо живої риби, лише морожену. Атени — столиця заморозки. В усіх сенсах цього слова. Вона всміхається, їй подобаються компліменти, та й щодо Атен вона повністю поділяє думку. Щоразу, коли вона приїздить туди, її просто вивертає від забюрократизованості, хаосу й анархії в столиці, відчуває себе повністю дезорієнтованою та прагне чимшвидше застрибнути на перший-ліпший корабель і повернутися на острів. Він підіграє їй. «По суті, столиця є одним суцільним цвинтарем». Сміються. Погоджуються, що син Кукулеса непоганий винороб. Добре вино розв’язує язики.

Останній келих вина, а розмова не закінчується. Обговорюють тепер книжки й письменників. Йому подобається серйозна література, Достоєвський, Гессе, латиноамериканська проза, найкращі друзі — Маркес, Льйоса, а ще, звісно, Сарамаґу. Пишається тим, що міг подолати всього Пруста. Їй до вподоби американці й англосакси: Філіп Рот та Ієн Мак’юен. Вона рекомендує йому почитати «Чорних псів». Стає прохолодно. Небо розгортається, мов скатертина, на якій хтось розставив і забув купу свічок і бенгальських вогнів. Вітер погойдує листя бугенвілії. Осідає перша вечірня роса.

Розмова плавно переходить на археологію. Вона запитує про останки жінки, знайденої тут двадцять років тому. Він розповідає, що це була молода, у самому розквіті літ, вагітна жінка, яку жорстоко вбили та поховали у фундаменті біля однієї зі стін. «Жах який!» — вигукує вона й запитує, чи турбування вічного покою людських останків через стільки тисяч років не є своєрідним святотатством і прихованим грабунком могил?

«Так, на превеликий жаль!» — погоджується з нею Дукареліс. Але додає, що інших шляхів не існує. Часто самі по собі знахідки мають менше значення за нові знання, які вони можуть дати, чи нові питання, які можуть поставити. Таким є поступ в археології. Людина має довідатися про своє коріння, ким були її пращури і, що найцікавіше, спробувати осягнути людську природу і свою власну сутність.

— Безперечно, немало тих, — продовжує Дукареліс, — хто не просто мають інші погляди на проведення археологічних досліджень, як, наприклад, австралійські аборигени чи новозеландські маорі, а прямо виступають проти того, щоб хтось ліз у їхнє минуле. Для них історія, яка передається від покоління до покоління, є чимось святим і не призначеним для публічного обговорення. Для них знищення пращурових останків є прийнятнішим за їхнє вилучення із землі та зберігання в лабораторіях і музеях. Такими є й американські індіанці. Вони вважають, що кістки предків мають розчинитися в природі згідно з її законами, а до археологів ставляться, як до грабіжників могил і часто становлять небезпеку для їхнього життя.

Вона мовчки слухає його і не може наслухатися. Він так красиво розповідає, тембр його голосу заколисує, а блиск очей приваблює, пане професоре. Важкі пахощі гарденії огортають їх у пітьмі.

— А мені близька позиція індіанців, — з усмішкою втручається вона в його монолог, — ну, я маю на увазі, те, як вони ставляться до законів природи, а не те, що хочуть заподіяти шкоду археологам. Краще не тривожити останки, віддані в лоно землі; хай їхню долю вершить природа та її закони.

— Іншими словами, ви не на моєму боці, — жартує він і доповнює в манері виступу на поетичному вечорі. — Зрештою, єдиний надійний свідок того, що наші предки існували, є їхня відсутність.

— А й справді, як це — видобувати на світ Божий якусь річ, яка пролежала в землі тисячі років? Що ви відчуваєте в цей час?

— І дуже багато чого, і геть нічого. Навіть найбільш небуденна річ може перетворитися на звичку. Це схоже на те, як перший раз кохаєшся з кимось. Наступні рази не будуть простим повторенням першого, але ти їх не пам’ятатимеш. Та перший не забудеш ніколи. Перекажу слова одного колеги: «Після стількох років експедицій я лише зараз починаю розуміти, що грандіозна знахідка під час самих розкопок може видатися чимось абсолютно неважливим».

— А людська природа? Вона змінилася з того часу, як тут на острові проживала та нещасна?

— Гадаю, що ні! Людська природа виявляється дуже стійкою до змін, які несе з собою час. Вона лишається незмінною останні чотири чи п’ять тисяч років. Людина змінила ландшафт довкола себе, але нічого — у собі.

Думки про незмінну людську природу змушують його нахмуритися. Бачить у всьому цьому свою власну сутність, затиснуту між симплегадами часу, прив’язану до доль інших людей зі свого кола. В’язень буденності, яку він сам вибрав для себе, замкнений у ляльковому театрі, просто маріонетка, яка рухається, смикана за мотузочки кимось зверху. Згадує слідчого. Нинішня розмова починає нагадувати йому допит. Раптом відчуває себе оголеним; усе, що тримав у собі, наражається на небезпеку викриття.

Його романтизм помалу випаровується. Вона це помічає. Загортається в жакет. Прохолода відчувається все сильніше. Вона — жінка прямодушна, тож каже, що він видається їй засмученим, як це правильно сказати грецькою, трохи depressed.

Аж ніяк, заперечує він; просто вино трохи вдарило в голову, крім того, він втомився на прогулянці через цю нестерпну спеку. Так, йому дошкуляють докори сумління, але то все надумане! Це ж просто вечеря, сидимо, бесідуємо; нічого такого. Лишає ці думки при собі. Вона явно простіше сприймає ситуацію.

— Мені треба повертатися в Атени. Не бачив уже дочку бозна скільки часу! Перепрошую, що не повідомив вас заздалегідь, — каже несподівано їй, і так підводить риску під розмовою, яка оголювала їхні думки та життєві обставини. Коли стихають слова, вони лишаються на самоті в холодній пустці свого існування. Вона опускає очі, але видно, що думки вирують в її голові. На що спираються його рішення? Можливо, вони трохи зблизилися, можливо, розмова, риба, вино створили певну взаємну довіру, але множина у звертаннях, недомовленість, власні привиди оточили кожного стіною, об яку розбиваються найменші наміри та сподівання на щось більше.