Щоденник однієї зради

5

Коробки акуратно склали в підсобці сільської ради. Її очільник, пане голово, приземкуватий вусань з пом’ятою пикою й дірявою під пахвами сорочкою гримнув дверима й клацнув замком. Дукареліс відчував, що від того тхнуло потом упереміш із запахом вогкої землі. Він відвернув обличчя, гримаса відрази, вуста напружені, напіввідкриті. Якби він був рибалкою, подумалося, у цьому морському царстві, від нього б тхнуло рибою, і десь на березі, певно, його чекала б довбанка, на якій він розтинав ці прадавні води.

— Приміщення під охороною, пане Кукулесе? — спитав Дукареліс, і той, змушений дати відповідь, з виглядом людини, яка прагне показати, що не просто так опинилася на своєму місці, покивав головою.

— Не хвилюйтеся, це найбезпечніше місце на всьому острові! — промовив, зиркнувши дрібними, мов у вивірки, очима.

На всьому острові. Для Дукареліса ці слова прозвучали не надто заспокійливо, але що поробиш? Він добре знав, що Куфонисі був місцем, де неодноразово виникали історії з чорними археологами, пане голово. Протилежний Керос був начисто розграбований, тож він мав подбати про захист своїх розкопок. Хто про свій одяг дбає, той вдвічі має. Управління кікладських старожитностей вимагало дотриматися всіх заходів безпеки. Зранку Дукареліс уже навідався до поліцейської дільниці й наказовим тоном нагадав про обов’язки поліції острова. Йому повідомили, що один з поліціянтів уже отримав наказ щодня здійснювати патрулювання в районі розкопок, причин для хвилювання немає, поліція знає свою справу. Ідучи геть, він краєм вуха почув лайку, що ще й цей клопіт звалився на їхні бідолашні голови.

Зараз Дукареліс ішов попереду наче архегет, а натовп, упереміш студенти, археологи, робітники, раз... два, раз... два, покірливо сунув за ним, пане професоре. Різношерста юрма з узятих у полон племен, які йдуть невідомо куди, дорогою смерті, хтозна — на страту чи за дріт концтабору, плететься шляхом, кинута напризволяще, простує назустріч власній долі, тому, що має статися, тож хай стається швидше — та й по всьому!

А тоді валка зупинилася перед однією будівлею, немов тільки зараз отримавши наказ — Стій! Останні кроки стишилися.

Дукареліс ступив на поріг невеличкої їдальні й привітався з тінню, яка стрепенулася в напівтемряві й рушила до нього, дедалі увиразнюючись, що більше потрапляла на світло. Кир Анестис тримав у руках картатий рушник і обтирав ним лице. Наблизившись, він належним чином привітав пана науковця і, схиливши трохи голову, подав йому стілець.

— Пане Дукарелісе, у мене все готове. Заходьте, сідайте, я накриваю на стіл.

...Марш! Його підлеглі зайшли, вільно, та розслаблено порозсідалися, м’язи в стані спокою, пульс повертається до нормального, ох!, ще кілька вигуків, потім — мовчанка, нехай мовчить усяка плоть людська[4], яка, утім, протрималася недовго.

Принесли розлиту по фужерах крижану рецину[5], Ваше здоров’я, за успіх розпочатої справи!, промочили горло, життя помалу поверталося в оці виснажені обличчя, що знов набували свого природного кольору. Дехто зі студентів почав жартувати, поглядаючи час від часу на реакцію Дукареліса, той демонстративно усміхався, легка усмішка ледь торкалася куточків його вуст, так, йому подобається, маску помалу здувало вітром. Студенти почувалися все більш розкуто, пане професоре. А в того на обличчі з’явився блаженний вираз чи, радше, пришелепкуватий; він був задоволений, що нарешті розпочав авантюру, про яку мріяв стільки років. Подумалося, що в таку справу він уклав би всі свої статки. Або пан, як каже народна мудрість, або пропав!

Тарілки стукали по столу, виделки шкребли по тарілках, кир Анестис та його дружина кира Анньо, безперервно снували туди-сюди. Кероський гірський цап, м’якенький і добряче протушений у чавунці, пальчики оближеш, на великому підносі нарешті опинився перед ними. Справжній царський обід, Дукареліс повертав їм усі борги, які наробив за цей виснажливий день.