Щоденник однієї зради

7

Коли він проходить провулком, услід відчиняються вікна та двері. На безлюдній центральній вулиці лунають важкі кроки, мов у смертника, якого варта веде на плаху. Відчуває, як погляди мурашвою накривають його спину. Ведуть його до повороту дороги, а там — їм на заміну стають інші пари очей, і так до поліцейського відділка. Візит триває хвилин десять, достатньо часу, щоб полоскотати уяву та ще більше розпалити інтерес. На виході він помічає цілий оркестр лайдаків, що стоять, підпираючи стіну, навпроти й дивляться в його бік та перешіптуються.

Почуває себе розгубленим, нервово крутить у руках капелюх. Урешті, проходить повз них, опустивши голову, наче відчуває провину, і прискорює крок. Проминає набережну Аммоса й проходить між крайніми будинками поселення та бере шлях на південь.

Іде узбережжям, де-не-де перечіпляючись через кам’яні уламки. Перетинає лісок зі зміями, трохи вище Фаноса в Палі Пунді. Сідає на валун навпроти острова Керос і витирає піт з чола. Дивиться на море, хвилі, які набігають з відкритого моря й прокочуються по піску, рибальський човен, що розтинає воду посеред затоки. Потім впирається поглядом у печери біля узбережжя й заглиблюється в спогади, коли він був юним і проводив розкопки на узбережжі Порі.

Знову бачить відбитки їхніх ніг на мокрому піску, чує важке дихання, хекання, відчуває смак солоного, молодого поту на шкірі. Занурюється в спогади та образи, що накочуються мов хвилі і розбиваються просто перед ним, його чужим серед цієї пустки тілом, яке неначе скам’яніло. Відчуває, що його тіло й душа розділилися, а сам він схожий на слабку тінь, яка розчиняється в сліпучому ранку. Має дивне відчуття, що одну мить він перебуває тут, а в другу опиняється деінде. Аж поки прохолодний бриз не повертає його в реальність; він бачить довкола валуни, рінь, уламки скель, які колись здавалися нездоланними й монолітними, пісковик і мергель, осадові глинясті породи, узбережжя, печери, рибальський човен, що тепер перетворився на точку, яка видніється на обрії. Якби він малював зараз первісний світ, залишив би на полотні саме ці скелі, цю морську блакить і небо.

Дукареліс пригадує, що має продовжувати шлях. Лишає за плечима піщані узбережжя. Тепер берегова лінія стає геть дикою; такого він ще ніде не зустрічав. Він пробирається між скелями, що вишкірюються в море гострими іклами, і різко обриваються, підточені неспинними ударами хвиль. Добирається до Пісини, куди колись учащав для пообідніх запливів, оминає Око диявола й виходить прямо в затоку Порі. Йде повз старовинну стіну з кам’яною кладкою, яка виводить на невелике плато. Звідси дивиться вниз на море, що простирається аж до острівця Копр’я, навпроти якого видніється острів Аморгос, а там, далі, Гала й бескеття із захованими морськими печерами. Колись усе це, вісімнадцять тисяч років тому, було південною частиною Кікладії, гігантського острова на шість тисяч квадратних кілометрів, який доходив аж до Тери[6] на півдні, а на півночі від материкового берега його відділяли лише п’ять кілометрів. Куфонисі тільки крихітний спогад про цей світ, який опустився на морське дно.

Однак Дукареліс нагадує собі, що прибув сюди не заради натуралістичних спостережень, філософських самокопань і романтичних прогулянок. Він має обмежитися шкалою людського часу, яку його розуму ще під силу охопити. Попереду, на невеликому плато вперше за стільки років він бачить місце розкопок, поіржавілу табличку — «Роботи фінансуються номархією Кікладських островів та компанією “Atlantic Ocean Fish and Shrimps Imports”». Цинкова покрівля халабуди частково відірвалася й теліпається на вітрі, її металевий брязкіт нагадує звук леза, яке відтинає шматки плоті. Рівнина поросла дикою травою, кущі розповзлися поміж руїн. Здається, що навіть слух може вхопити, як їхні колючки чіпляються і, шкрябаючи, повзуть по землі та камінню. Захисна плівка, якою вкрили розкопки, подерлася від часу та негоди. Хідники між пошуковими зонами лишилися на поталу сонцю й дощу, стінки самих розкопів обвалилися й позаростали. Тисячоліттями справа рук доісторичних людей була надійно захована під землею, і от, за якихось двадцять років, нищівна хода часу її практично знищила.

Він заклався б на що завгодно, що зараз просто в нього на очах сіра тінь часу проповзає по руїнах і його смертному тілу. Але всі його думки та спогади залишилися в минулому. Пригадує, як одного разу букініст Мендель[7] сказав: «Нащо жити, коли ми лише підняли ногу, а вітер уже витирає наші сліди?» Минулого не існує, майбуття — непевне, якщо воно колись настане. Час котиться хвилями, ураган, який ніщо не владне спинити. «Ми просто тінь, порох і вітер». Сивина вже вкрила його волосся, а обличчя, зоране зморшками, зістарюється з дня в день. Його огрядне, розслаблене тіло затягує в себе вир часу й воно безсиле противитися тягарю змін. Він відчуває на вустах пил, що запорошує йому очі, осідає на тулубі, укриваючи його так, як вкриває археологічні знахідки, і занурює в небуття. Зрештою, час і є найбільшою істиною. Час... цей час... час...

У розкопі гупають кайла, лунають голоси робітників, пилюка здіймається до небес, він бачить киру Евлалію з білою хусткою на голові, Ангелікі та Павлоса, Антигону та Макіса, Андоніса-реставратора, Андреаса та Мірто, пане професоре. Бачить коробки, далекомір, рулетки й лінійки. А потім усе зникає, галас затягує у вирву й він вщухає, гасне в мовчанні та пам’яті, як колись на столі раптом спинялася та заціпеніло падала на бік китайська дзиґа.

Він пам’ятає, коли вперше потрапив на це, усіяне скелями, камінне поле, щоб пересвідчитися в правдивості інформації про випадкові знахідки, які свідчили про можливе існування поселення ранньої епохи бронзи. Він застосував досить примітивну пошукову техніку, щоб з’ясувати, чи існують в ґрунті пустоти, натяки на людське втручання, якісь елементи культури. У різних місцях він тикав землю щупом, іноді той заходив у ґрунт з особливим звуком, із землі, яка не зазнавала впливу людини, ішов, як правило, глухий, невиразний звук. Це був досить ризикований з погляду науковості метод, але, на щастя, він його не підвів. Згодом, коли на проєкт було виділене фінансування, його візії підтвердилися за допомогою електророзвідки, вирахування електропровідності ґрунту.

Вітер Егейського моря приносить до нього запахи моря впереміш з пахощами трав, які колись давно вже наповнювали його груди. Це те саме місце, де нічого не змінилося, те саме море і небо.

Дукареліс видобуває зі спогадів ті дні своєї останньої молодості. Знов озирається довкруж. Пейзаж, що простирається перед ним, може й лишився незмінним, але змінився він сам, роки не повернеш. Самотній посеред запустіння, немов артефакт доісторичної доби, що відбився від своєї епохи, останній у своєму роді, немовби усвідомлюючи трагізм такої долі, він простує в бік поселення. Розжарена, аж біла, цятка сонця пече йому спину. Лише в Пісині наважується трохи освіжитися. Швидко озирається, нікого нема, скидає з себе одяг і стрибає у воду. Падіння тіла у воду сполохує чайок, які порозсідалися на скелях, вони зриваються в небо й носяться з галасом над головою. Море крижане, тіло судомить від холоду, дихання пришвидшується, захлинається, утрачаючи природній ритм, але невдовзі відновлюється; він відчуває тілесну й духовну невагомість, смак якої, здавалося б, давно вже забув. Кілька разів пірнає з головою, струшує воду, здіймаючи вихор бризок, зітхає з насолодою. Потім видряпується з води, лягає між камінням і як ящірка гріється, обсихаючи на сонці. Вибоїни в скелях рясніють великими кристалами морської солі, із розколин пнуться солонець, критмій і каперці. Перед його очима оживає самобутній гомерівський пейзаж. На кілька хвилин заплющує очі. До слуху долітає шепіт, здалеку доносяться наче биття крил нерозпізнані слова. Шепіт... шепіт... шепіт... Раптом калатає нашийний дзвіночок. Він сполохано підхоплюється на ноги. На схил висипали кози й розбрідаються поміж кущів у пошуках їжі. Пастух дивиться в його бік. Спалахує від сорому, швидко натягує одяг на вологе тіло і так, у мокрому, іде геть.