Щоденник однієї зради

44

Дружина зрештою взяла слухавку. Він усоте просив пробачення, казав, що оступився, з ким не буває, це просто були два тіла, які випадково зійшлися на безлюдді, а потім розійшлися. Це творило тіло, не душа.

У відповідь Марія Дукарелі сказала, що те, що зруйнувалося, не відбудуєш. Запізно він кинувся. Не вертатися додому, якщо вже має таке щире бажання, вона не просила. Лише, коли приїде до Атен, нехай вивезе всі свої речі. Перед тим нехай попередить її про прихід, щоб вона могла піти з дому на необхідний час. Її голос прозвучав уїдливо та холодно. Нема їм чого бачитися: побиті горщики не склеюють. Більше нічого не хотіла слухати. Крапка. Повісила слухавку. Скло тріснуло. Його розтрощив вихор, що здійнявся в їхніх душах. Те, що колись було непорушною єдністю, розлетілося на тисячу скалок, які віддалялися одне від одного зі швидкістю світла, зникаю­чи в крижаній самотності своїх галактик. Слухавка біля вуха продовжувала видавати гудки. Він застигнув і не опускав її, хоча й стояв у комунальній телефонній будці. Очі вперлися в підлогу й з сумом наштовхнулися на запилене взуття. Ось і все, кінець? Перед очима хаотично промайнули спогади: їхня кімнатка й розвалений диванчик, вона схилилась над паперами за своїм столиком, перша й остання демонстрація, у якій вони брали участь, військовий джип, який вискочив перед ними й перекрив дорогу, вереск гальм, пес, що метнувся на асфальт, удар, його тіло, з якого повільно йшло життя, голова піднята з подивом дивиться на довкілля та смерть, яка наближається, солдати, які лаються й тікають у провулок, нью-вейв, маленькі клуби, «Хоч і люблю тебе, не стану наполягати»[30], друзі, товариші за політичними поглядами, які мріяли про нову Грецію, а потім, апостеріорі, стали героями опору, отримали державні посади, обличчя їхньої ненародженої дівчинки. Назовні вітер посилювався, море вкривалося бурунами, мелтемі накидався на нього як дикий звір; він чув, як місцеві називають цей буревій гайдуромелтемо[31].

Рука все ще стискала слухавку. Вона була продовженням його руки, ланцюгом, який прив’язував його до світу, в якому цей безлюдний острівець лише одна цяточка. Він подумав, що бувають моменти, коли свідомості стає не під силу тягнути такий тягар, і скинути його людина спроможна лише в могилі. У його порожніх очах не було нічого, крім болісних уламків пам’яті. Живі і мертві, упереміш, долали той самий шлях до кінцевої зупинки, мамо. Він повернувся до лікарняної палати в останні хвилини її життя. Вона стисла сильно його руку, потім ще раз, а потім померла. Мамо...мамо, шепотів він, наче хотів міцно обійняти її. Вони обоє цього хотіли, але він не обійняв. Їхні слова та вчинки були такі скупі на ніжність. Змалку він жадав її нечастих обіймів. Іноді ввечері вона брала його до себе в ліжко. Для неї було досить сказати «синку», і в цьому слові містилася вся материнська любов світу. Для більшого їй завжди бракувало часу. Але йому не було того доста. Він потребував її навіть тоді, коли вона була поруч. А вона все бігала по підробітках, з вечора до рана була в наймах, гнула спину на чужих людей за скибку хліба, за ламаний гріш, лише б його звести на ноги, вивести в люди. У ту останню мить він потребував материнських обіймів. І зараз відчуває, як йому їх бракує. Він пригадує, як в останні хвилини свого життя вона звіряє йому свою таємницю, щоб не забрати її з собою в могилу. Кивком голови вона покликала його нахилитися ближче й прошепотіла, мамо, своїм надтріснутим, слабким голосом: «Відрізана голова, що висіла на ліхтарному стовпі і її гойдав туди-сюди вітер того квітневого ранку була головою твого батька».