Щоденник однієї зради

6

Знову вони вибралися надвір лише під вечір, наче равлики після дощу. Студенти висипали з комори, а Дукареліс і його помічники, привілейований клас, з кімнат, які винаймало археологічне управління. Сільський голова, пане голово!, відімкнув офіс зі знахідками, бачите, я ж вам казав, усе на місці, коробки винесли назовні, порозкладали на дерев’яних столиках чи просто собі під ноги, їхній вміст почав перекочувати до прозорих пакетів, був ще раз детально описаний, зареєстрований, глибина виявлення, дата, ділянка розкопу, точні координати.

Андоніс носив поношену гавайську сорочку, розслаблено мугикав собі під носа якусь пісеньку. Він здійснював повторну процедуру очищення, для чого налив хімічний розчин у посудину, під’єднану до низького електричного струму. Розчинені солі накопичувалися біля носика з металевим ситцем. У такий спосіб Андоніс очищав поверхні від осаду, крім того, він спромігся поєднати кілька фрагментів і склеїти стародавні горщики за допомогою гіпсу. Дукареліс сів за дерев’яний стіл, що стояв попереду, та, попихкуючи люлькою, заносив до щоденника дані. Коли тютюн закінчився, він знову набив її. Тютюнові крихти засипали щоденникові сторінки. Аромат курива розтягався повільно вулицею. Бабусі з плетених стільчиків, виставлених перед будинками, спостерігали за роботою археологічної команди, наче за якоюсь виставою в театрі з акторами в головних ролях і статистами. Головного героя, пане професоре, було геть не складно вирізнити. Час від часу до них зліталися зграйки дітей, дивилися круглими від подиву очима, не розуміючи, що діється. У декого в руках були схожі картонні коробки. Вони тримали там своїх цвіркунів, давали їм цукор і чекали настання темряви, щоб ті почали співати свою пісню, незмінну від сотворіння світу. Потім дітлахи зривалися та бігли геть, пограти на пустирях, навіщо витрачати час на цих дивних прибульців? Часу лишилося обмаль, перш ніж сяде сонце й настане ніч, а їх батогом і пряником позаганяють додому батьки. Потім їхнє око помічало Кукулеса, пане голово, який яструбом кружляв довкола археологів. Вони моментально складали долоньки рупором і починали наспівувати, мов хор механічних ляльок, імітуючи кування зозулі: Ку-ку-лес... Ку-ку-лес... Той не пропустив це повз вуха, охрестив їх малими негідниками й гнався цілий квартал, потрясаючи ціпком. Вони тікали, надриваючи животи від реготу, і наостанок проспівали гучне: Ку-ку-лес... Ку-ку-лес...

Дукареліс облишив свої нотатки, щоб поспостерігати за дітлахами. Подумки він повернувся у своє дитинство й там залишився. Ішов додому після уроків. На узбіччі валялася викинута дерев’яна дзиґа китайського виробництва. Озирнувся, довкола ні душі. Схопив і запхнув у ранець, а потім, мов злодій, швиденько задріботів додому. Згодом він сідав і міг годинами дивитися, як вона кружляє на столі, крутиться — червоне, зелене, жовте — комбінація змінюється з кожним обертом. Вона нагадувала йому спектр випромінювання світла, смерч, що проносився перед очима й розтавав за обрієм.

Але ось він знову прийшов до тями. Перша дія вистави добігала кінця, знахідки були знов упаковані в коробки; сільський голова з поважним виглядом, право на який давала найвища на острові адміністративна посада (пане голово!), провернув ключ у замковій шпарині, археологічна команда розпалася на групки, що продовжили подрібнюватися далі, кожен може робити, що заманеться — Віль-но! — З минулим вони сьогодні добряче попрацювали, нехай займуться теперішнім.

Згодом студенти разом з археологами-помічниками валкою рушили на узбережжя Фаноса: поплавати ввечері, освіжитися вечірнім бризом, морська вода стікала по їхніх молодих тілах, змивала солоний піт, мочила пісок, коли вони захекані падали на нього. Гаряча кров пульсувала ритмами життя. Вони збиралися піти до заходу сонця, але затрималися, назбирали хмиз і розклали на березі багаття. Розсілися довкола нього й дивилися, наче бедуїни з пустелі. Андреас і Макіс збігали в поселення та повернулися з пивом і якимись закусками. Половина співала: Yo-ho-ho, інша продовжувала: ...and a bottle of rum! Теревенили про що завгодно, аж поки не настала північ і тоді вони змушені були вертатися, бо до сходу сонця, коли ще роса лежить — Підйом! — їх закличе горн, про це їм нагадав після обіду, перед тим, як вони зібралися розірвати свої рабські пута, його Величність сам пан Дукареліс. Отак надалі їх щовечора можна було зустріти біля моря, під зоряним небом, Великим та Малим возами, тими самими прадавніми зірками та прадавніми водам, яким колись раділи й доісторичні люди. І справді, тут вони почували себе вільними, звільненими від недремного ока Дукареліса. Хоча кілька разів вони пропонували йому (як жест ввічливості) піти з ними, пане професоре, але той усе знаходив якісь приводи відмовитися, лишався поодаль, зберігав дистанцію, начальство — окремо, підлеглі — окремо.