Щоденник однієї зради

19

Він побачив, як вона входить, вішає куртку на вішак і кидає сумочку на канапу. Відклав газету, вийняв з рота люльку й усміхнувся, коли вона блискавично чоломкнула його у вуста. Потім приготував щось нашвидку для пообіднього перекусу. На вустах ще відчувався смак її помади. Увечері, це була субота, вони вийшли посидіти в якомусь ресторанчику на Плаці разом із Апостолосом і Евантією. З Апостолосом їх пов’язувала багатолітня дружба, а крім неї — робота в тому самому університеті. Вони спитали про Ісмену. Дукареліс сказав, що та дуже активна на заняттях, колеги із Салонік у захваті від неї. Вони доклали багато сил, щоб змусити її лишитися й на магістерській програмі. Евантія жартома діймала його, мовляв, начувайся, яка магістерська, скоро поведеш її під вінець! «Як стрімко летить час!» — відповів він та замовк.

Він згадав, що його дружина замовила лише салат. Останнім часом вони вирішила посидіти на дієті й скинути кілька зайвих кіло, які назбиралися на стегнах. Апостолос із серйозним виглядом зізнався, що теж сидів на дієті — картопляній! Подиву не було меж. «Можеш їсти все, — пояснив він, — крім картоплі». Усі розсміялися. Завершити трапезу вирішили келихом портвейну Sandeman з долини Дору й мовчки сиділи, дивлячись, як місяць закочується за Акрополь.

— Така романтична атмосфера, що аж нудить! — прокоментував Дукареліс.

— Чого це? Що поганого в романтиці? — перепитав Апостолос.

Двадцять градусів у портвейні покращили їхній настрій. Вони почали всміхатися, гойдаючись на хвилях швидкоплинної нірвани. Дукареліс дивився на дружину, те, як вона пригублює вино, як краплини вина поблискують на її вустах, гармоніюючи з помадою, а довкола обличчя шириться якесь сяйво, схоже на німб.

— Йоргос, — іронічно почала вона, — колись був великим романтиком. Але останнім часом перетворився на жовчного циніка. Романтичним для нього є лише копирсання в могилах доісторичної доби.

Усі знов розсміялися, а друзі завважили, що вік ніколи не був перепоною для романтики.

— Усе нормально з моїм віком! — відбивався Дукареліс, а Апостолос парирував, що хто, хто не має перейматися через вік, так це його дружина. Вона зиркнула на нього своїм цим пронизливим поглядом, який збурив неприємні спогади в його пам’яті, які лише чекали на слушну нагоду.

Дукареліс пояснив їм, що для нього романтика справді була в розкопках на якомусь з егейських островів, коли сонце пече, а бриз куйовдить волосся, а ти весь день сидиш поміж викладених зі сланцю стін, оточений лаврами, виноградними лозами та кучерявими смоківницями. І їм не лишалося нічого іншого, як погодитися, що він таки романтична натура, хоч і корчить із себе твердосердого.

Наступного дня він сидів за робочим столом. Хоча було вже по обіді, та він сидів ще в піжамі й правив свою останню статтю про розкопки на Іраклії. У цей час задзвонив телефон. Слухавку зняла дружина. Вона думала, що це телефонує Ісмена із Салонік. Через кілька хвилин — човг, човг — і він, шаркаючи капцями по паркету, пішов до вітальні, щоб поговорити з дочкою. Почув дружинин сміх. А потім побачив її саму, залиту світлом недільного ранку, з розпущеним чорним волоссям, на якому грало сонце, ще більше виділяючи ніжні риси обличчя. Вона побачила його краєм ока і — так йому здалося — наче застукана зненацька, розгубилася й миттєво відновила самовладання. Її фігура нагадала йому те сяйво, яке він бачив довкола неї під час їхньої першої зустрічі.

— Йоргосе, — гукнула вона йому, — тобі телефонує Апостолос.

Він підійшов, узяв з рук слухавку, продовжуючи дивитися їй в очі. Зі слухавки вже лилися звичні Апостолосові жарти, «ну, ти ж учора не набрався, друже?» і т.д. Той телефонував, щоб розповісти йому анекдот про п’яничку. Дитина кличе матусю й каже, що тато сьогодні залив собі очі. «А як ти про це довідався, сонечко?» — питає та. «Він стоїть у ванній і голить дзеркало...» На тому боці дроту пролунав вибух розгонистого реготу. Він удав, що теж смієть­ся. І знову зачудовано глипнув на дружину.