Щоденник однієї зради

49

Дукареліс не збагнув, як збіг час. Антигона затягла його в цілком інше життя за межами щоденної рутини, притрушених пилом університетських полиць і розкопок. Її юнацький максималізм руйнував його консервативні нахили та манірність. Наче коток вона пройшлася по складній мережі його звичок, колу спілкування — усьому, що він дбайливо беріг зі студентських років аж до того літа на Куфонисі. Вона прагнула увібрати в себе життя, яке щойно відчула в усій його повноті, з усією силою юнацького завзяття. І Дукарелісу не лишалося нічого, як віддати себе на ласку цього бурхливого потоку.

Вони весь час опинялися поза стінами свого родинного прихистку, сиділи в ресторанах, ходили в кіно, забрідали заради цікавості на університетські тусовки, опинялися в найтемніших куточках Екзархії[36]. Ось так, несподівано, одного вечора в «Барі над морем» вони натрапили на гурт одногрупників Антигони. Пане професоре, якими вітрами? Чорне вбрання, військові боти, довгі патли, неголеність. Притягли два стільці й Дукареліс неуникно опинився в центрі уваги. Розмова не клеїлася, перекидання косими поглядами, задумливе совання келихів з пивом... Дукареліс відчув себе не у своїй тарілці чи радше як риба, яку викинули з води. Вони трималися сторожко, але ближче до півночі їхні язики почали розв’язуватися. Дукареліс розпитував про навчання, ті — про археологію; їхні цікавили форми владних відносин, суспільне розшарування та ієрархії в доісторичних Кікладах. Усе було добре, аж доки один з них не запитав у лоб: «Антигоно, а що там Макіс?» У Дукареліса все похололо всередині, келих з пивом зупинився на пів шляху до вуст. «Уявлення не маю, ми давно не бачилися» – пролунало у відповідь. І знову зависла мовчанка.

Вони їх зустрічали ще кілька разів у тому самому місці. Ті ховалися в найтемніших кутках, пили бурду, яку тут називали пивом, диміли як паротяги й годинами обговорювали Прудона, Малатесту та Бакуніна. Але тепер ніхто не відвертався, роблячи вигляд, що не помічає їх, навпаки, вони пригощали своїм куривом, ледь не силоміць. Це була «трава». Антигона всміхалася, коли він пробував затягнутися, але від чаду спершу сильно закашлявся, та не кинув. Ті вибухнули оплесками, наче він пройшов обряд ініціації й тепер був своїм. «Лишається ще кинути коктейль Молотова!» — жартували чорні балахони. Це був перший та останній раз, коли Дукареліс курив маріхуану. З того часу він продовжував неформальне спілкування з деким з тієї компанії, через що студенти наступних років, які поділяли їхні анархістські погляди, вважали його своїм, представником «п’ятої колони» в стінах начебто ретроградного університету.

Але з роками все потроху верталося на круги своя, набуваючи природного ритму, життя покотилося по наїждженій колії, повертаючи собі втрачену сірість. Вони знову замкнулися вдома, почали зрідка з’являтися на публіці, особливо з тих пір, коли Антигона отримала посаду реставратора в музеї. Двічі на тиждень вибратися в ресторан і раз сходити в кіно, віддаючи перевагу Вуді Аллену — Мангеттен, Енн Голл, Тіні і туман — ось і все!

Чим далі, тим більш дивною ставала його поведінка: раптові спалахи гніву, гидування всім довкола. З головою він поринув у формалізм і схоластику, підхопивши цю недугу в університетських коридорах. Почав труситися над найменшими проблемами зі здоров’ям, перетворився на іпохондрика, що будь-що може роздути до планетарних масштабів. Перші ознаки нежиті чи легкий головний біль спричиняли в нього паніку. Він убачав у цьому початок кінця, серце, звісно, не витримає, зупиниться просто під час прогулянки. І чим більше ставало охів та ахів, тим наполегливіше він уникав візиту до лікаря, як не вмовляла його Антигона, щоб нарешті побачити реальний стан справ. Проте існували й хронічні захворювання, що наче ордени позначали його вік. Коли він їздив читати лекції в інші університети, виступати на конференціях чи брати участь у розкопках, дорожня аптечка чималих розмірів була такою ж необхідною, як і закордонний паспорт: ранітидин від виразки, назальні кортикостероїди від алергічного риніту, бронхолітин від астми, протизапалювальні, знеболювальні та засоби від геморою.

Увесь цей час у їхній квартирі під Лікавітосом Ісмена зростала, ставала жінкою, а він, навпаки, перетворювався на старого діда, шкіра провисала, укривалася зморшками, старечими плямами, спина горбилася, волосся сивішало. Світло, що накопичувалося всередині стільки років, почало кудись витікати, а він лишався порожнім, вицвілим, зів’ялим. А от Антигона, як була, так і лишалася молодою, п’янкою та вабливою, навіть ставала гарнішою, ніж була, оскільки зрілість округлила її форми, підкреслила риси обличчя, деякі вади зникли, а чесноти примножилися. Їхня вікова різниця стала дедалі більш очевидною. Траплялися миті, коли він ловив себе на думці, що ревнує її, коли вона запізно верталася з роботи, ставав підозрілим і недовірливим. Потроху десь у задніх думках, фоном, наче пилюка, що осідає, покриваючи все, стали лишатися сумніви, а він почав вірити, що не за горами той час, коли Антигона кине його. По суті, їй немає більше чого з ним робити, хіба ні? Такі думки роїлися в його голові й у день її зникнення.