Щоденник однієї зради

52

Дукареліс вирішив стати археологом одного погожого ранку у віці восьми років. Учитель відвів клас на розкопки доісторичної будівлі в селищі Диміні. Його вразила кам’яне мурування огорож та стін будинку, але найбільше враження справив один з археологів, який випадково опинився поблизу й пояснив, що знахідкам приблизно шість тисяч років, а то й більше! Він порівняв будинок із тривалістю власного життя, зробив кілька підрахунків і закляк з відкритим ротом. Він досі пам’ятає того лисого череваня-археолога, усі деталі, які він почав нанизувати на нитку оповіді, навіть ті черепки, що весь час були в його руках, темні сліди прикрас геометричного стилю на світлій поверхні, пояснення, з якого вони, скоріш за все, глечика, для чого він слугував і як його зліпили. Як він про все це довідався, чорт забирай, через шість тисяч років?

У кінці археолог почав співати дифірамби учителю, за ініціативою якого діти познайомилися зі своїм прадавнім корінням і важливими пам’ятками регіону. А той, видряпавшися на каменюку, самовдоволено шкірився, а потім, піднявши повчально палець, сказав, що обов’язок учителя — правильне виховання дітей, до того ж, згідно із ученням православної релігії, молодь повинна відчувати приналежність до славетної історії своїх пращурів. А тоді — і що лише на нього найшло? — посеред загального захвату він нерішуче підніс руку, бажаючи поставити питання пану археологу. Учитель суворо, з неприязню подивився на нього, але не встиг жестом наказати прибрати руку, як археолог уже гукав: «Слухаю! Так, хлопчику, кажи?», і запрошував до слова. Його питанням було — чи були мешканці поселення християнами? Учитель вибалушив очі. Археолог розреготався. Його черево тряслося і стрибало — вгору, вниз, вгору, вниз.

«Ні, звісно ж ні! Вони жили за чотири тисячі років до Христа. Кікладці, мікенці, Леонід, Перікл, Сократ, Платон, Арістотель, Александр Великий теж, між іншим, жили до Христа. І теж не були християнами,» — не припиняючи сміятися, розповідав їх, передаючи хвилю хихотіння класу, який тільки цього й чекав. Учитель почервонів і кипів усередині. Коли археолог пішов, він зірвався на вереск і назвав його неуком.

З тих пір його життя пішло своїм шляхом. Він над усе бажав зануритися в загадковий світ археології. Витягти з лона землі докази існування людей, яких давно накрила хвиля Лети. Прив’язати невидимі нитки їхнього життя до свого, винести на світло їхні поховані й забуті секрети, історії, які стоять за статуетками, знаряддям, горщиками, уламками кераміки. Археологія вабила його з нездоланною силою і його завзяття опанувати її зростало з кожним роком. У ній він знаходив сенс свого існування, а його мрії набували тіло, по жилах якого починала бігти кров.

І ось тепер, підштовхуваний своєю невичерпною археологічною допитливістю, він хоче в ці останні дні, до повернення в Атени, відвідати доісторичні кікладські поселення, наповнити уяву їхніми краєвидами, закарбувати в ній Малі Кіклади: скелі, безплідну землю, море, світ міфів, що став визначальним для його власного життя. Крім того, нині, у вихорі краху його особистого життя, доісторична археологія лишається єдиним надійним прихистком. Заглиблюючись у праісторію, він шукає й власне минуле, проводить розкопки власної душі. Доісторичні Кіклади стали світом, який він міфіологізував у собі, і скільки його не пізнавав би, скільки б відповідей не давав, так ніколи не зміг його деміфологізувати.

Ось він у благенькому човнику рискає між островами, крутить головою, наче архітектор, який роздивляється споруди, чи священнослужитель, що вивчає душі своєї пастви. Оглядає миси, скелясті острівці, замислюється, чи ці води ховають у своїх глибинах сліди прадавніх кораблетрощ? Це — магічний світ, хоча в античних авторів не вистачило часу приділити йому достатню уваги, а їхні молодші колеги, за доби туркократії, навіть не потурбувалися нанести його на свої карти.

Дукареліс висаджується на Нижньому Куфонисі, навпроти Гларонисі, спочатку обходить місцину, заселену десь у пізньогеометричний період, розташовану поблизу від церкви Богородиці, а тоді рушає до пізньокікладського поселення біля Неро. Потім продовжує свій маршрут і перепливає на Керос, далі — на Кавос та Даскальо, відомих своїми апотетами, де зберігалися підношення вірних давнім богам. І досі нерозгаданою загадкою лишається те, як така розвинута культура могла виникнути в цих скелястих та безплідних місцях і досягти піку свого розвитку, що нині вважається axis mundi[38] Кіклад тієї доби? Попри неодноразове розграбування, в апотетах було знайдено близько трьохсот уламків статуеток зі схрещеними руками та тисячі фрагментів мармурових глечиків. Такої кількості посвятних дарів не знаходили на жодному іншому кікладському острові, і це породжувало масу гіпотез, зокрема, те, що на цих відлюдних островах знаходилося всекікладське святилище. Хоча Дукареліс не є прихильником цієї теорії, його не полишає думка про те, що саме тут билося серце кікладської цивілізації.

Капітан, який часто підпрацьовує перевізником на різні частини Куфонисі та Наксос (різновид місцевого таксі) — він і раніше його перевозив — не знає, як підтримати розмову про місце, де живе. Пам’ятає лише, що колись сюди приїздили археологи та проводили розкопки. Якби його запитали про рибальство, про дораду, восьминогів, морського карася-сарга, камінного окуня-рофоса, він не поліз би за словом у кишеню, пане професоре. Каже й посміюється, перекрикуючи гуркіт двигуна. Висаджує Дукареліса спершу на Кавосі, потім на скелястому Даскальо, і буде терпляче чекати, доки той не обійде те, що хотів. На південному боці Дукареліс знаходить залишки поселення, на північному — апотет і давнє кладовище. Він ітиме по території розкопок, ступаючи між минулим і відсутнім теперішнім, і підбиратиме уламки кераміки зі спіральними прикрасами та позначками. Його охоплює дещо хворобливе піднесення, раптовий спалах щастя й збудження, яку відчуває археолог щоразу, коли потрапляє на територію, яка явно має археологічний бекграунд та обіцяє щедрі знахідки.

Потім вони проминають Кавос і пропливають поміж двох великих скель. Капітан розповідає, що факт їхнього існування став рятівним для мешканців Кіклад у час німецької окупації. Італійці постійно відбирали в місцевих худобу, тож вони були змушені переміститися сюди, щоб урятувати хоч якихось своїх годувальників. Он уже видніється Лумбадіярис, а Вулгариса ще не видко. Потім уже самі італійці, рятуючись від своїх колишніх союзників німців, потрапили сюди, а місцеві на човниках перевозили їх на інший бік до Аморгоса, за що італійці віддавали човнярам свої шинелі, а жіноцтво потім перешивало їх на щось зручніше. Але в останню мить німці таки накрили втікачів у відкритому морі біля Нікур’ї, і тоді море вкрилося трупами.

— Їх усе викидало й викидало на берег Куфонисі, — каже він і хитає головою.

— Так, це трагічна сторінка історії, — погоджується Дукареліс. — Складний тоді був час.

Тоді капітан починає оплакувати і свою долю. Його земляки, бач, були бідними, але чистими й щасливими людьми, коли на їхні голови посипалися гроші. Відкриття поселень кікладської культури змінило все на кілька десятиліть вперед. «І ви до цього доклали руку, пане професоре!» Треба покласти цьому край, досить з нас уже цих туристів! Вони зі своїми грошима знищили первісну чистоту островів, змінили місцевих. Він скрушно хитає головою й продовжує бурмотіти собі під носа, обертаючи кермо.

Дукареліс механічно киває головою, виказуючи згоду, та його думки далеко. Насправді він навіть не слухає бідкання капітана. Раптом перериває того на півслові й просить зупинитися біля цих двох скель. Він і тут знаходить черепки, але не бачить й натяку на якесь поселення. Певно, у цьому місці робили аварійні зупинки. На Нижньому Антикері та Прасьї він також знайде вказівки на існування кікладського поселення та поховань римської доби. Він озирається й відчуває, як в обличчя б’є морський бриз, а на шкірі залишається сіль від бризок. Вітер куйовдить волосся, наче його легенько торкається любляча рука. Він заплющує очі. Бачить Антигону, що стоїть за спиною. Всміхається. Обіймає його й затуляє очі долонями. Угадай, хто? Він дихає на повні груди, йодоване повітря лоскоче ніздрі. Та раптовий напад меланхолії змушує його спохмурніти, на сонце набігають хмари і їхні тіні повзуть по землі. Над ним в’ються чайки і кричать, він вторгся в їхнє царство. Тут вони відкладають яйця, висиджують пташенят і беруть їх у перший політ. Укотре він порушує спокій святого місця. Як би йому хотілося залишитися тут, потрапивши в кораблетрощу, всамітнитися з галасливими чайками, які каменем падають у воду, сідають на уступи та роздивляються його здалеку. Місцина є такою самою первісною, якою її бачили перші кікладці, що пристали сюди на човниках, випливши з морського безміру. Намагається прикинути кількість маршрутів, утому через необхідність повертатися в той самий день. Він уявляє, як вони гребуть, оминаючи скелясті острівці, на немилосердному сонці, змагаючись зі стихією, а іноді — і з самими собою. Так, як це робив ладо Кассіопи.

Пізніше, до наближення сутінків, Кукулес піднімається сходами до його номеру й чекає назовні. З ним — новий голова, його наступник. Він грюкає у двері дерев’яним ціпком. Він розповість Дукарелісу, що розмовляв із капітаном і знає про кожен пункт його маршруту. «Нічого під світлом сонця не сховаєш, пане професоре!». Під сонцем він має на увазі себе. Новий голова каже, що вважає за честь для себе знайомство з прославленим археологом. Більше йому сказати загалом нічого, але він наполегливо починає попропонувати відвезти Дукареліса на власному човні на Копр’ю. Один рибалка там нещодавно знайшов уламки статуеток. Дукареліс вважає пропозицію цікавою і, попри втому від ранкової подорожі, бере свій капелюх і рушає за ними до порту. Там Кукулес просить пробачення, що далі не супроводжуватиме компанію, бачте, морські подорожі вже не для його віку.

На шляху до Копр’ї Дукареліс роздивляється острівці й каже, що в надвечір’я Малі Кіклади мають особливий чар. Голова погоджується. Саме через це нещодавно всі острівці та скелі Куфонисі потрапили в охоронний список Natura 2000. Також він інформує пана професора про роботи з облаштування музею, який скоро відкриється на острові в приміщенні старої школи. І — несподівана звістка! Голова надіслав прохання повернути на острів знахідки його експедиції разом з людськими останками до експозиції нового музею. Вони вже пишуть листи-звернення, припахують і депутатів їхнього округу, зрештою, пане професоре, хіба громада не має права на свою частку? Одразу пропонує взяти участь у проєкті повернення. Дукареліс відповідає, що такі дії не матимуть результату, усі питання згідно із законом вирішує 21 Управління. Раз-два, раз-два... Але, чому б не спробувати?.. У будь-якому разі, він розчулений, не кожен голова має такий інтерес до історії.

На Копр’ї Дукареліс окидає поглядом Порі, де він копав двадцять років тому. Знову переконується, що доісторичне поселення розташувалося в зручному місці: над затокою, з видом на всю широту прибережних вод. На острівці він досить швидко знаходить насип рукотворного характеру. Розгрібши трохи руками ґрунт, він натикається на уламок статуетки та кераміку. Скоріш за все, тут великий за розміром апотет або якесь поховання. Цікаво й те, що сам острівець в доісторичну епоху був набагато більшим, але частина пішла під воду. Певно, треба буде провести й підводні археологічні роботи. Він щиро вражений.