Щоденник однієї зради

50

Тож чому після стількох років Дукареліс знову опинився на цьому острові? Якби він потребував анонімності, то поїхав би деінде, непомічений, незнаний нікому. Але тут у нього було минуле. І якесь непевне теперішнє. Щодо майбутнього ж?.. Зайве щось казати! Хіба убивця не завжди повертається на місце злочину? І чинить він це тому, що хоче там залишити й свої кістки, як роблять слони, коли йдуть на своє загадкове кладовище, відчуваючи, що наближається смерть? Дукареліс, хоча його душа нагадувала свинцеве небо в самому серці зими, не мав наміру покінчити з життям. Гарантіями цього слугувала Ісмена та університет, його ненаписані книги та розкопки — його моральний і професійний обов’язок.

Дукареліс намагався знайти кінець нитки Аріадни, яка перетворилася на заплутаний клубок у власній душі. Він же археолог, тож приїхав сюди для того, щоб розкопати своє минуле, покопатися в пам’яті. Він краще за будь-кого знав, що, згідно з постулатами своєї науки, дістатися до речей, похованих у глибинах часу можна, ставлячи питання і відповідаючи на них. Слід почати з певних «чому?» й дійти до фінальної точки. Лише в його випадку більшість так і лишалася без болісної відповіді.

Він хотів зріднити минуле з теперішнім, що побачити майбутнє, яким би воно не було. Він чує клацання годинникових коліщат, знає, що вже далеко не молодий, це — осінь життя, листя жовтішає та опадає, скоро зима, він уже й сам став у чергу без вороття. Одночасно він не перетворився на розтрощеного часом дідугана. Так, він приїхав сюди для того, щоб боротися із самим собою, навести лад у власному хаосі. Він не знає — може, він просто мазохіст, який оплакує свою долю й переживає знову й знов болісні спогади та досвід, наче нескінчене коло декадентської поезії Каріотакіса. Але йому відомо, що на цій землі лишилися сліди його ніг, схожі на ті, що колись залишила по собі Кассіопа. Це місце живих мерців, привидів і тіней, що звили павуче кубло в закутку його розуму. Це — земля його руїн, його Єрусалим, місце, де знову пустить корінь його нове життя. Цей «наш прибудинковий садочок», як називали Куфонисі наксосьці, стане його пупом Землі, що зв’язує життя та смерть.

І ось він тут. Блукає по острову, у кожному тріпотінні тіней, у біполярних настроях неба, у Сивіллиних письменах, які вітер креслить по пагорбах, у морських хвилях бачить силует Антигони, сповнений відчаю погляд Кассіопи. Вони йдуть давньою стежкою до Порі, несучи підношення Великій Богині. Потім простягають руки до нього, він намагається доторкнутися, та вони щезають. У руці залишається невагомий слід їхньої присутності, а з моря долинає гул, спричинений поривами вітру. Кишеню відчутно відтягує телефон. Він скрізь тягає його з собою. Усе чекає на дзвінок і дихання з того боку слухавки. Дуже хоче дізнатися, хто ховається за тим важким диханням. Можливо, він саме й знає, що сталося з його дружиною?..

Звісно, йому спадало на думку, що цим анонімом може бути привид з минулого. Макіс. Через кілька днів після дзвінка він так і почав думати. За кілька місяців до зникнення Антигони він знову побачив його після стількох років. Якось Дукареліс був біля музею й вирішив заскочити до дружини. Прямуючи до її кабінету, він ледь не налетів на нього в коридорі. Той зовсім не змінився. Обличчя й досі скидалося на юнацьке, худорлявий, і далі продовжував вдягатися в усе чорне за анархістською звичкою, довге волосся, зібране позаду у хвіст. Промайнула думка: «Чи він пам’ятає мене?» Той точно пам’ятав. Вони обмінялися блискавичними поглядами, водночас притягаючись один до одного. В очах на мить спалахнуло щось, вогонь зради, який усе ще жеврів десь вглибині. І... розминулися, кожен пішов у своєму напрямку, ніхто не обернувся подивитися вслід. Справжнє випробування, жарини якого ледь жевріли стільки років, а тепер знову розгорілися. Йому пригадався Макісів погляд на зворотному шляху до поселення. Команда пішла вперед, вони з Антигоною відстали, зупинившися біля опунції. Макіс тоді повернув голову, подивився йому прямо в очі, його погляд наче сфотографував їх удвох посеред безлюддя. І потім він повернувся й почимчикував за іншими.

Дукареліс намагався зрозуміти, що Макісові було треба в службових приміщеннях музею. Він теж прийшов побачитися з Антигоною? Успішно? Але та все заперечила. «Певно, випадково тут опинився. Ми з ним не бачилися вже двадцять років».

Через кілька тижнів вони знову наскочили на нього, заходячи в один з прибережних ресторанчиків. Він якраз виходив. Незручна мить небажаної зустрічі. Він стояв перед ними, невизначено посміхаючись, кумедна ситуація. «Як справи, Антигоно?» — спитав, ігноруючи присутність Дукареліса. «Привіт, Макісе, — спантеличено відповіла та, — не бачилися стільки років!» «Егеж! І скільки ж? — вишкірився він. «Років десь двадцять. Певно, що так,» — одразу відповів сам на своє питання й зайшовся якимось невротичним смішком. Скупе на слова спілкування. «Добре. Бувай. Поспішаю на зустріч...» — одразу попрощався він з нею і зник.

Дукареліс думає, що все це було не просто так. Це не була випадковість. Збіги з трояндами, які надсилав невідомий прихильник, зустріч у музеї, поруч із кабінетом Антигони, інша в ресторані. Якась диявольська закономірність у збігах. Згодом неодмінно мало б виявитися, що це саме він надсилав ті троянди. Може й про зникнення тоді щось знає? Чи не він стоїть за всім цим? Нічого з цих думок він не переповів слідчому. Не сказав, бо не хотів вчергове виставляти напоказ своє приватне життя, зраду, деталі про любовний зв’язок, який постав з невірності. Він наче й розкаювався, що неправильно вчинив, міг би полегшити справу слідству, надавши з самого початку таку ниточку. Але зараз не наважувався. Може, по поверненні до Атен він і сходить до відділку, і про все поговорить зі слідчим.

Увесь цей безлад думок, навалених на одну купу, як плінфа, з якої, за словами Сократа, можна побудувати за бажання будинок[37], з гуркотом кружляв у голові Дукареліса, коли той намагався потрапити до себе додому. По тому його сон був теж неспокійний. Він бачить відрізану батькову голову на стовпі. Разплющує очі, заплющує. Те саме. Крутиться в ліжку. Але голова не зникає, мучить його, а з нею інші рідні небіжчики, макабричні образи, важке дихання, хтось закинув його на цю чавунну пательню й повільно підсмажує, перевертаючи з боку на бік, доки на з’явиться хрустка скоринка. Сон як корова язиком злизала. Виходить знову надвір, іде між чорними будівлями, обережно ступаючи, щоб не шуміти й не потрапити комусь на очі. Темно, хоч око виколи, навіть місяць сховався. Він виходить з поселення і, коли обриси будівель зникають, запалює кишеньковий ліхтарик. Хтось, побачивши це, подумав би, що в нього поїхав дах. Якщо його помітять, знову поповзуть чутки. Але він ані грабіжник могил, ані не має інтрижку на стороні. Зараз у нього нічого нема на поживу їхній невситимій допитливості, окрім бажання знову зануритися в спогади тих вечорів над морем, безкрайого неба, що підступало впритул, нахилитися й зачерпнути хвилю, доторкнутися до піску, до їхніх тіл. Дивиться вгору, намагаючись знайти сузір’я. Чує якійсь шепіт, схожий на голос Антигони: «А он і Цефей, он його трикутна голова, одна нога спирається на північний полюс, а руки простягнуті до Кассіопеї», — але це просто холодний вітер шурхотить травами. Він відчуває у своєму тілі кожен первозданний елемент: кисень, кальцій і те, що вони прив’язують його існування до глибин Всесвіту. Адже його тіло утворилося з пилу зірок, які померли мільярди років тому. Він думає, що саме на цьому безлюдді можливо возз’єднатися з пуповиною, яка поверне його до витоків, до коріння, до відначального життя. Він хотів би лишитися на острові до серпня, коли з неба посиплеться дощ зірок. Знову опинитися на узбережжі в оточенні золотого пилу, промокнути від нічної вологи та сліз Святого Лаврентія. Але він і так надзвичайно затримався. Неможливо решту життя провести на Куфонисі. І наче дивом урятований моряк, якого ласка хвиль викинула на цей берег, він уже наполегливо вдивляється в лінію обрію зі сподіванням побачити там якийсь корабель.