Щоденник однієї зради

47

Те літо стало для Дукареліса точкою неповернення. І початком нового шляху. Смерч пронісся над його особистим і професійним життям, змінивши назавжди все. Спільне життя з Антигоною зразу почало складатися непросто, насамперед, через важке перенесення нею вагітності. Перші місяці він розгублено намагався підлаштувати свою поведінку під її несподівані спалахи дратівливості, що чергувалися з періодами смутку. Вона вибухала через найменшу дрібницю, але потроху він навчився стримувати себе й ковтати образи та її вибрики. Її нюх загострився настільки, що то їй відгонило кислим, то смерділо. Від усього тягнуло блювати. Її вивертало від запаху тютюну, яким тхнуло від його одягу. Зранку лише завдяки своєму нюху вона точна могла вказати, куди він забудькувато поклав зубну пасту. «Шкода, що я не ходжу на полювання» — намагався жартувати він. Потім їй почав дошкуляти його власний запах, який супроводжує кожного, лишаючись незримим слідом присутності, що певний мент висить у повітрі. Він уже практично не міг стримувати себе, аж коли йому до рук потрапила книжина про вагітність, де він прочитав, що така поведінка трапляється часто й вагітні жінки деколи гидують власними чоловіками.

День, коли народилася його донька, став для Дукареліса найщасливішим. Його обличчя почало сяяти якимсь особливим світлом. Близькі друзі, колеги й студенти стали помічати, що він світиться наче сонце та всміхається якоюсь дурнуватою посмішкою.

Малявка зростала прямо на його очах. Він подбав про те, щоб не пропустити жодну з важливих подій її життя, не спав, коли вона заходилася плачем, і брав її на руки, щоб заспокоїти, бачив, як вона вперше всміхнулася усмішкою янгола, коли сказала своє перше слово, зробила свій перший крок. Часто краєм ока він помічав, як вона зітхає в колисці, і пригадував слова своєї матері: «Ти часто зітхав немовлям»; бозна-чому, може, передчував, яке життя чекає на нього? Часто, коли він безтурботно сидів, його раптом проймав гострий переляк, починало тіпати від думки, чи не станеться чогось поганого з дитиною? Його розум починали штурмувати тисячі думок про можливі небезпеки, раптові смерті й немислимі нещасні випадки, які ставалися з дітьми. Одного разу він ледь не посивів, коли вона впала й забила колінце. Він схопив її на руки, притиснув і її червона кров залила його сорочку. Коли дитина нарешті заспокоїлася й побігла до мами, він невідривно дивився на плями крові, її крові, яка виникла з його. Потім він вагався, чи відмивати сорочку, чим розлютив Антигону, яка обізвала його навіженим і сказала, що така патологічна любов до добра не доведе.

Він хотів, щоб дочку назвали Евфросина, як його матір. Але Антигона тупнула ніжкою й заявила, що дитина зватиметься лише Ісмена. «Але ж наше життя — не суцільна трагедія!» — протестував Дукареліс і зрештою вони зійшлися на проміжному рішенні, давши дочці подвійне ім’я Ісмена-Евфросина. Такою була остаточна вимога Антигони, адже, ясна річ, ім’я його матері так і залишилося лише на папері у свідоцтві про народження. З двійняток залишилася зрештою лише Ісмена.

Через кілька місяців після першого дня народження дочки вони вирішили з’їздити в короткочасну відпустку, розслабитися, побути сам на сам та відновити емоційний зв’язок. Ісмену залишили сестрі Антигони, яка няньчилася з власними дітьми, і поїхали до Лондона. Дощило невблаганно й геть не по-літньому, тож вони були змушені більше частину часу провести в готелі. Вони бавилися, відпочивали, кохалися, аж доки в їхній номер не ввійшла покоївка в той саме момент, коли оголені вони лежали одне на одному. Здійнявся галас, тіла блискавично прикрилися простирадлом, покоївка затулила обличчя долонями, белькочучи: ««I’m sorry... I’m so sorry», і мерщій кинулася до дверей. Спочатку вони почували себе присоромлено й хотіли провалитися під землю, але згодом їх попустило, переміг здоровий глузд, якась невідома людина, побачена вперше і востаннє, навіть ніхто не встиг розгледіти обличчя одне одного. З часом цей інцидент викликав лише легку посмішку.

Отож щоразу, коли трохи розвиднювалося, вони користувалися нагодою виткнути носа з готелю, розім’яти ноги, злившися з натовпом на Оксфорд-стріт та Лестер-сквер. Вони відвідали Британський музей, Музей воскових фігур, ресторани, книгарні; Антигона купувала художні альбоми, а Дукареліс свої фахові видання — з типологіями, новими методами проведення розкопок і вивчення знахідок, усе таке. Антигона хотіла побачити на власні очі університет, у якому мала вчитися. Мрії все ще кружляли в її голові, але вони були недосяжні. Це була їхня перша спільна подорож і вони планували вже інші. Він хотів відвідати Китай, Японію, Перу, Анди, Вогняну Землю, вона — Арктику, Тасманію, полінезійські острови, а також кожен дикий і віддалений куточок планети. Він хотів побувати на Всесвітньому чемпіонаті з футболу, Олімпійських іграх, вона мріяла про новорічний концерт у Відні та виставу в Нью-Йорку, де Вуді Аллен гратиме на кларнеті.

Ці особливі моменти сімейного щастя накладалися й на успіхи Дукареліса в професійному житті, попри деякі інтриги та підніжки, які намагалися йому підставити дехто з колег. Його аудиторії ломилися від студентства, яке жадібно хапало кожне слово пана професора. Прізвисько Шерлок Голмс причепилося до нього з тієї експедиції на Куфонисі. В аудиторії час від часу з’являлися вдягнуті в усе чорне анархісти й ліворадикали, які вітали його кивком голови, і він кивав їм у відповідь. Він був новою зіркою кікладської археології. Чергу до нього на консультацію займали за кілька днів. Часто на прохання довколоуніверситетських організацій він читав лекції про розкопки та значення знахідок на Куфонисі. Статті про питання археології йому замовляли як преса для широкого загалу, так і спеціалізовані видання. Зарубіжні університети наперебій запрошували його почитати лекції з доісторичної археології Егеїди. Апогеєм усього стало обережне зондування двома політичними партіями лівого спектру питання, чи не хотів би він потрапити в їхні прохідні списки під час проведення наступних парламентських виборів. Попри те, що пропозиції надзвичайно лестила його честолюбству, він шанобливо відкинув їх, бо ж, бачите, хотів повністю присвятити себе археології. Колись... можливо... але зараз про це зайве думати навіть! Антигоні це не сподобалася, вона взялася його вмовляти, адже й сама мала не менше честолюбства. «А інші, що, кращі за тебе?» — емоційно перепитувала вкотре. Він намагався пояснити їй, що питання не в тому, хто кращий, а в тому, що він не хотів мати нічого спільного з політикою, а в цей період — і поготів! Вона дулася на нього деякий час, але потім була змушена прийняти його рішення й те, що не бувати їй пані депутатовою, ані пані міністровою. Забудьте!

Останнє експедиційне літо було самою насолодою та розслабухою. Антигона не поїхала на острів. Разом з ним керували розкопками Ангелікі та Павлос. Складалося враження, що й на особистому рівні в цих двох щось налагодилося, невимушеність у стосунках виходила далеко за межі службових взаємин двох колег. Видно, вони не припиняли спілкуватися й після експедиції, тож... Однак у самому розпалі робіт щось сталося, так наче раптово здіймається сильна буря. Здалеку Дукареліс побачив, як ці двоє сваряться. Ангелікі закрила обличчя руками й почала ридати. Після цього вони різко припинили спілкуватися, навіть не дивилися в бік одне одного. Знову стали чужими людьми. І ще липень не встиг віддати Богу душу, як Павлос подав заяву про звільнення, рішуче відкидаючи всі вмовляння Дукареліса. Управління, отримавши попередню згоду Дукареліса, надіслала заміну, молоденьку археологиню, яка щойно захистила докторську дисертацію в Америці, потрапила в штат зі строковою угодою та в польовій археології не розуміла ні бельмеса. Андреас і Мірто теж перебували у власному світі, переймаючись спільними інтересами. Вони обожнювали шопінг, весь час обговорювали піцу і те, як її тут бракує, захоплювалися грецьким роком — Йокариніс, Папаконстандину — Андреас щовечора читав італійські ковбойські комікси «Il Grande Blek», але іноді швиденько перегортав дівчачі журнали Мірто, усі ці «Катерини» та «Маніни».

З Андонісом теж сталася халепа. Він оступився й упав у розкоп, зламавши ногу. Його швидко транспортували на Наксос, а звідти — в Атени. Дукареліс був змушений доповідати й про це, та просити негайно надіслати іншого реставратора. Час минав, але реставратор не приїздив. Він щодня висів на телефоні, але все впиралося в невмирущу бюрократію. Голова Управління, що супроводжував номарха на острів під час відкриття сенсаційної знахідки, склав повноваження й місце досі було вакантне. Коли він учергове пішов до телефонної будки після завершення робіт на розкопі, свідками розмови стали всі члени групи. Хтось відповів з того кінця дроту, голос у будці зазвучав гучніше й зірвався на крик. Він розбушувався не на жарт, сипав громами та блискавками, наче Зевс-олімпієць, проклинаючи богів і демонів, захлинаючись, бризкаючи піною. Потім почав гатити слухавкою об стінку й ледь не розтрощив її. Зрештою вилетів кулею з будки і, не дивлячись довкруж, пішов до своєї кімнати, продовжуючи вигукувати прокльони. Кукулес обережно, мов кіт-розбишака, наблизився до будки й повісив слухавку на місце. Так, усе працює, ні, не питатиме про причини. Через певний час усі побачили, як Дукареліс з подорожньою валізою сідає в катер і вирушає в бік Наксоса, Зевсового острова. В Атенах він ладен був обвалити небо на землю, задіявши всі свої зв’язки. Через два дні він повернувся разом із заміною Андонісу, якимось стареньким паном, який вже вийшов на пенсію, але його буквально витягли з ліжка, вручили мобілізаційну повістку й направили сюди заради потреб археології. Та з Андонісом з їхнього життя зникли і його сузір’я.

Кира Евлалія та, насамперед, Костис нечувано раділи при першій звістці про можливий приїзд Дукареліса на острів. Але він ледь не побив з нею назавжди горщики. Евлалія була гарною робітницею, робота горіла в неї в руках, але не вміла вона вчасно припнути язика. Її низький трубний глас розносився по всьому розкопу, перекриваючи навіть гупання кайл. Від нього в Дукареліса розколювалася, наче від мігрені, голова. Тож одного дня він узяв та й нагарикав на неї, мовляв, можна хоч трохи помовчати? «Уся увага на тобі, ти всіх відволікаєш, так недалеко й до біди». Та завмерла. Кайло випало в неї з рук, з очей полилися сльози й вона ридаючи побігла в поселення. Дукареліс насварив її без особливої причини. Потім він з ніг збився, шукаючи її, щоб умовити повернутися. Коли нарешті знайшов, попросив вибачення. Вони стільки часу разом, тож шкода, якщо розкопки завершаться без людини, яка вклала в них стільки зусиль. І кира Евлалія повернулася, сяючи від гордощів наче нова 100-драхмова монета, з поглядом переможця й тріумфатора. Професор з виглядом щирого каяття впав їй у ноги. Так вона розповідала потім. Не абихто, сам Дукареліс! Її самолюбство було втішене.

В останні роки діяльності експедиції в руїнах були знайдені залишки масштабної фрески оповідального характеру. Польові квіти, скелі, морські хвилі, орнаментальні розети бачило й неозброєне око, але як хаос елементів, які потрібно було зняти та надіслати в лабораторію для подальшої реставрації до цілої картини. Ця знахідка справді увінчувала завершення експедиції, яка принесла чимало результатів, адже кожна знайдена фреска кікладського періоду була віхою в науці. Власник маєтку, в якому вона була, певно, вирізнявся поміж острів’ян силою та авторитетом. Можливо, вони натрапили на громадську споруду. У будь-якому разі, наявність такого об’єкта свідчило про розшарування в місцевій спільноті. Потроху збурення через скандал з перелюбом і брудну білизну подружнього життя вляглося й забулося. Дукареліс знову віднайшов самоповагу, а з цим і місцеві також почали відчувати повагу до персони такого масштабу. Вішальник в останній момент отримав помилування. Зрештою, саме він прославив їхній забутий острів і привабив до нього натовпи туристів. Незабаром мали розпочатися й інші археологічні експедиції на Егейські острови. Чіткість роботи на розкопках, надзвичайні знахідки, ґрунтовне висвітлення в низці наукових статей висунули його в першу лаву археологів світового значення. Його ім’я навіки залишиться викарбуване на скрижалях науки. Уже не лишалося жодного сумніву, що темні сили не здатні завадити його університетській кар’єрі. Він схиляв голову для увінчання лавровим вінком перемоги, відчуваючи, що його земне життя замале для того, щоб умістити в себе все раювання душі.