Щоденник однієї зради

31

Як він міг?.. Як міг...

Змусив мене жити в ілюзорному світі. Усі ж знали, усі ж здогадувалися, усе це відбувалося на їхніх очах, хіба ні? І кир Анестис, і кира Анньо, і Кукулес. Ось чому їхні хвіртки відчинялися в мене за спиною, ось чому вони з такою цікавістю розглядали мене в провулках. А я й гадки не мала, наївна, справжнє посміховисько, усміхалася направо й наліво мов дурненька, й уявити не могла, що відбувається в мене за спиною. Виставив мене на глум... Нащо я приперлася на цей проклятий острів?!

Як він міг... Ненавиджу його. Як він міг торкатися мене, а потім... Стільки років життя на смітник одним махом! Усе зруйнувалося в один мент.

Але в цьому й твоя провина, Маріє. Навіщо ти була такою довірливою, навіщо сприймала все за чисту монету, навіщо так вірила йому? І от тепер? А що тепер?

Хочу, щоб ніколи він більше не потрапляв мені на очі! Узагалі нікого не хочу бачити. Візьму ще відгули, не з’являтимуся на роботі й наступного тижня. Не хочу нікому нічого пояснювати... Господи, як це все пережити?..

— Ваш квиток?

— Будь ласка.

Як так, що всі довкола вдають, ніби нічого не сталося?! Море жене собі хвилі, чайки носяться над кораблем? Ач які вперті, не відстають... Якби зараз сталася якась катастрофа, якби весь світ розвалився на шматки, мені було б на це начхати. Байдуже... Господи, як це перетерпіти? Хоч у море кидайся.

Багато разів до мене приходили такі думки. А що, як... І ось цей день настав. І нема ніяких сил його пережити. Життя ніколи не стане колишнім.

Посміховисько... Так зганьбитися! Як же він міг... Стільки разом пережили? П’ятнадцять років шлюбу, а він... Ідіотка! Завжди підставляла йому плече... Яка ж дурепа! Вірила кожному його слову. Ідіотка...

— Пані, з вами все гаразд? Можливо, потрібна допомога?

— Ні, дякую. Зі мною все добре... Не хвилюйтеся. Усе добре.

Чому мені не можуть дати спокій? Не хочу нікого бачити й чути... Треба взяти себе в руки... Я не в собі. Он уже поглядають у мій бік. Повернутися спиною, заплющити очі, удати, що сплю...

А якщо він справді розкаявся? Що робити тоді? Прийняти його назад? Зрадника, що потоптався по мені? Як же нестерпно все болить! Наче всередині мене щось свердлить, щось перемелює мої нутрощі, пече; якесь лезо загрузає глибше й глибше, ракові клітини, що розповзаються по тілу.

Удати, що нічого не трапилося? Узяти й проковтнути все, що було?

Може, не слід було тікати отак з острова? Лишитися там. Привселюдно кинути обвинувачення в обличчя. Хай бачать усі!

Мене зараз знудить. Де взяти ті сили, щоб винести все це? Люди справді можуть отак, бавлячись, змінювати своє життя? Просто натиснути на кнопку, і — клац, усе зупиняється, клац, усе починається знову?