Щоденник однієї зради

41

Дукарелісу не було куди подітися. Антигона була світлом, довкола якого він метався нічним метеликом. Потім підняв руки й здався в полон. Її вабливість була схожа на давню звичку, якої неможливо позбутися. Усе сталося, наче так і було задумано. Однак це не було кохання, від якого хочеться злетіти до хмар, упасти горілиць і годинами розглядати стелю з дурнуватою усмішкою на обличчі. Ні, воно було іншим. Щось його стримувало. Ясна річ, це не була можлива реакція університетських колег, хоча формально Антигона була ще студенткою й мала випуститися лише восени. Також не стала стримувальним чинником різниця у віці. На перший план вийшли п’ятнадцять років, які він прожив з дружиною, їхній шлюб, який витримав чимало ударів життєвих обставин. Він усе ще любив її і не міг повернутися до неї спиною, тому й гостро відчував свою провину. Його почуття до дружини було любов’ю, яка пустила коріння й прижилася, а не палким коханням, що з роками загасало й згасло. Він вважав, що ця любов важливіша за будь-який прояв кохання, яке рано чи пізно приречене перетворитися на руїну.

Кілька разів він спробував додзвонитися до Атен. Довго слухав гудки, там ніхто не відповідав. Він уявляв, як дружина сидить оксамитовому венеційському канапе й курить. Вона, звісно, знала, що це телефонує він; хто ж іще міг так наполегливо дзеленькати, набирати раз у раз той самий номер, але лишилася нерухомо на своєму місці й дивилася вперед на білу стіну, опановуючи внутрішню схвильованість. Дукареліс пригадує, як у часи хунти вони ще до шлюбу винаймали кімнатку в районі Панґраті, викликаючи хвилю пересудів та обурення своїх консервативних сусідів. При зустрічі ті сахалися від них, як від зачумлених. Спершу така поведінка обурювала, але потім вони звикли, зневага навіть почала їх веселити, вони знущалися з неї, доводячи до сказу добропорядне панство сценами пристрасних обіймів і цілунків, що розігрувалися прямо на їхніх очах. Дехто з сусідок перелякався на смерть. Ці пані, що днювали і ночували в церкві, вказівний палець яких завжди готовий був піднятися вгору, а жовч і ненависть стали другою натурою, завжди тягли за собою виводок нащадків, адже Господь створив секс лише задля продовження роду, метучи підлогу довгими спідницями в наглухо застебнутих до горла блузках. Як же гарно було там валятися на проваленому диванчику, придбаному на розпродажі на Монастиракі! Зараз він наче бачив її перед собою, схиленою над томами римського та міжнародного права, з пасмами густого волосся, яке закривало обличчя. Сам же він сидів за своїм робочим столом, викопним дерев’яним секретером, який хтозна яким дивом зберігся в цьому домі, свідок епохи, час якої невмолимо сплив. Робив вигляд, що займається чимось, а сам увесь цей час спостерігав за нею. Потім сідав поруч, відкидав пасма з чола, відчуваючи запах її шкіри, шампуню, і цілував у шию. «Чорні коси, волошкові очі» — шепотів їй на вухо. Він був закоханий у неї до нестями, перше кохання, яке, він був переконаний, буде й останнім. Кинувся з головою у вир почуттів. Кожна мить набувала виняткового змісту, зростала до нескінченості. Він утілив на практиці слова Юкіо Місіми, який саме в той час демонстративно зробив собі харакірі. Щомить відбувається щось грандіозніше за вибух Кракатау... Навіть падіння одного лимона досить для того, щоб залунав дзвін...[26]

Наступного літа він познайомився з її ріднею. Вони сіли на автобус і поїхали в якесь македонське село. Він загалом сподобався родичам, тож ще до завершення навчання вони вирішили поєднати свої життя за допомогою священника та дружб і дружок. Її батьки приїхали з півночі в повному складі, його мати теж мала вибиратися на автобусі зі свого села. Теща всіма правдами і неправдами змусила його влізти в костюм і начепити краватку. Його матері було начхати, у якому вигляді він одружуватиметься; вона переймалася лише тим, що її єдине чадо стало під вінець і нарешті поставило крапку в метаннях, пов’язаних із сімейним статусом. Вони сіла скраєчку й пишалася ним. Потім почала теревенити з родичками нареченої, розповідала їм, як її в пелюшках батьки рятували зі Східної Румелії, тікаючи у вільну Грецію[27], як вони виживали під час громадянської війни, як сама-саменька ставила на ноги її Йоргакіса, коли помер чоловік.

Потім Дукареліс подався до Німеччини як, по суті, емігрант, разом з такими ж академічними приблудами й захистив там дисертацію. У Греції зробити це не було жодної можливості. Він був ліваком, ворогом змін, комуністичним злочинцем, якому на лоба поставили печатку ще до його народження; до якого б професора він не потикався, скрізь отримував відмову. Разом з ним на чужі хліби подалася й дружина, повчитися міжнародному праву, коли вже випала така нагода. Вони почали спілкуватися з дисидентами, які втекли в Монако, слухали передачі Deutsche Welle під час панування хунти й уявляли собі, що теж причетні до їхнього руху і, сидячи у своїй дрібнобуржуазній квартирці, також наближують її падіння. Вони дуже цього хотіли, чекали, але розлютилися через те, у який спосіб вона була повалена після трагічних подій на Кіпрі. Дукареліс знав про Кіпр виключно зі сторінок наукових трактатів зі своєї спеціалізації. Там він прочитав про статуетки, де жінки зображувалися в позі породілей, про вирізьблених із сірого чи зеленого стеатита ідолів зі схрещеними руками, чиї обличчя пронизала зневіра чи якесь дивне полегшення. Та навіть таке поверхове знайомство з археологією острова й загальне уявлення збігів із культурою Кіклад уже дозволили йому глибоко пережити нещастя, яке торкнулося цієї землі. Він годинами просиджував, слухаючи радіо, гортаючи газети, пропускаючи крізь себе особисті історії й розповіді, опалені вогнем вторгнення та війни. Пізніше свою емоційну причетність він переніс на порівняльне дослідження кікладських і кіпрських статуеток, беручи участь в археологічних експедиціях і виступаючи на конференціях. Семирічне нетерпляче очікування падіння хунти поступилося місцем цілковитому душевному та тілесному спустошенню. Дукареліс пам’ятав слова Сефериса, що в кінці всіх чекає невідворотна катастрофа[28]. Вони прожили в Німеччині чотири роки, а потім повернулися. Демократію відновили і ситуація начебто змінилася...

Дукареліс сподівався, що в них буде багато дітей. Він же був єдиною дитиною, прожив усе дитинство сам на сам із мамою. Та Марія Дукарелі мала іншу думку, діти для неї не стояли на першому місці. Вона спершу хотіла звестися на ноги в плані кар’єри, відкрити свою адвокатську контору... Вона не була зовсім проти дітей, але роки спливали. Кілька разів вони серйозно лаялися. Він нервувався через те, що вона приймає протизаплідні пігулки. Нарешті вона здалася, кинула їх і завагітніла. У кінці першого триместру почалися проблема, з’явилася кров. Гінеколог заборонив їй ходити на роботу, приписав ліжко та спокій. Але дитину вони втратили. Разом з нею пішли в небуття великі сподівання та надії, які Дукареліс уже пов’язав зі своїм ненародженим дитям. У вечір перед викиднем він побачив її уві сні: пречудову дівчинку, яка лопотіла «татко!». Наступного дня мрія перетворилася на жахіття. Потім упродовж багатьох днів він був убитий горем, оплакував свою ненароджену дівчинку й не знав, як змусити себе жити далі, як змиритися зі смертю того, хто навіть не народився. До того ж, у саме той час 21 Управління доісторичних і класичних пам’яток почало пхати йому палиці в колеса стосовно дозволів на проведення експедиції. Після викидня експедиція стала для нього рятівної соломинкою, за допомогою якої він хотів повернути втрачену рівновагу. Його дружина виявилася міцнішою, переборола швидше розпуку й уже сама намагалася допомогти йому й розрадити. У них попереду ціле життя, спробують ще.

Ось чому кохання до Антигони не нагадувало нестримний шал, який несеться, змітаючи все на своєму шляху. Він був прив’язаний до свого минулого якимось незримим мотузком. Він зависнув у пустоті між двома життями й не знав, яке обрати. Його душа розділилася навпіл, його тіло роз’єдналося на дві половини, і він бився в конвульсіях, немов плазун, якого розрубали на дві частини. Тимчасово він узяв на себе роль Кефея поряд з Антигоною. Макіс зібрав речі й повернувся додому з першим кораблем. І, судячи з усього, справді спростив їм життя.

Але їхня історія розбурхала острів. Він гудів наче вулик. Прокламації «17 листопада», підкріплені терористичними атаками, самогубство вбивці з гладіолусами та СНІД, що косив в Атенах гомосексуалістів і повій, менше хвилювали мешканців, ніж «це». Зрештою, ці події відбувалися далеко. В Атенах чи якомусь Парижі, чи Нью-Йорку, чи на іншій планеті — байдуже! Любовний зв’язок професора зі студенткою, приїзд його дружини та викриття передавалися з вуст в уста щодня, наче телесеріал, немов театральна вистава, дія якої розгорталася просто в них на очах, повністю привласнювала увагу й розбурхувала фантазію. Приперчені подробиці, які кожен додавав до свого варіанту історії, зі швидкістю світла ширилися селищем.

Якось уранці Дукареліса взяла на абордаж кира Анньо, коли той збирався вже йти на розкопки, сказавши йому, що їм конче треба поговорити таким тоном, який не передбачав відмов. Кир Анестис не наважувався до нього підійти, та й що тут скажеш, соромно було лізти в чужі справи, так він казав дружині, коли та намагалася почати розмову зі своїм чоловіком.— Синку, різне подейкують, — почала вона розмову, — люди шукають просто привід. Тут тобі не Атени, де сусід не знає, як звати іншого сусіда. З’їзди до своєї жінки, поговоріть, знайдіть разом вихід із ситуації. Ви ж розумні, освічені люди. Хіба можна ось так зруйнувати шлюб?

Дукареліс слухав і кивав головою. Спочатку він хотів розлютитися. Якого біса вони лізуть у моє життя! Але стримався. Кира Анньо була доброю, лагідною людиною, говорила завжди по суті, бо душа її була геть не лукава. — Я намагався зателефонувати їй, пані, але вона не бере слухавку. — То тим паче поїдь до неї. Хіба такі речі обговорюють по телефону?! — і несвідомо, скеровувана материнським почуттям, вона схопила та благально стисла його руку.

Він з подивом дивився на руку, яка стискала його. Це була зморшкувата, висохла, стареча рука, поцяткована часом. Він насупився. Може, через те, що цей інстинктивний рук викликав в пам’яті картини клініки та його матері, що була при смерті. Прикута до ліжка у своїй палаті, вона мовчки вчепилася в його руку, мамо, наче хотіла хоч так затриматися в цьому світі. Дивилася й дивилася на нього широко розплющеними очима. З білої стіни навпроти з-під скла рамки на них невідривно дивився Христос і здавалося, що його очі теж вологі. — Я не можу залишити розкопки. Зараз найвідповідальніший момент. Через тиждень закінчуємо, — сказав він, вивільняючи свою руку.— Але тоді вже може бути запізно, — сказала вона, глибоко зітхнувши. — Що ж, роби так, як тобі заманеться.

В Атени Дукареліс так і не поїхав до кінця експедиції. В останній тиждень атмосфера стала наелектризованою. Він зчитував з облич місцевих подив, змішаний зі зневагою щоразу, коли стикався з кимось очима. Вони проводжали його поглядами, повними німих запитань. Він відчував себе в центрі уваги, навіть коли на нього ніхто не дивився. Усе це впливало й на молодших колег і студентів, пане професоре, які продовжували працювати на розкопі. Їхні стосунки стали прохолодними, а з поглядів він розумів, що в головах поназбирувалося багато чого. Дісталося й Антигоні. Якщо до нього ставилися з прохолодою чи просто повернулися до стану на початку експедиції, коли вони не знали його, до того, як спробували зблизитися, побачити в ньому людину, то її повністю ізолювали. Ставилися як до парії, вважаючи, що вона чинила навмисно, наперед спланувавши закрутити голову Дукарелісу. Їх бентежила така ситуація, вони взяли бік Макіса, вважаючи її винною ще й у його нещасті, не лише в руйнуванні шлюбу. Дукареліс у їхніх очах був теж її жертвою, безвольний і нерішучий, він нагадував їм комашку-одноденку, яка потрапила в пастку жорсткої істоти просто їй на обід. Але були й ті, що продовжували відчувати до Дукареліса теплі почуття. Костис, місцевий рибалка, який через злидні вимушено став копачем, продовжував ним захоплюватися. Дукареліс був його героєм, бо насмілився порушити кордони, відкинути загальноприйнятні норми та розпочати роман із жінкою, молодшою за себе на п’ятнадцять років. І дуже привабливою, про яку мріяли всі чоловіки острова, пускаючи слину щоразу, коли вона проходила повз. Коли він і сам вперше побачив її в купальнику на узбережжі, то заціпенів, висолопивши язика. Так, Костис у ці дні постійно крутився поруч і використовував кожну нагоду, щоб розпочати розмову про розкопки, давні цивілізації, про свої пригоди на морі, про життя в Атенах. І одного разу несподівано, побачивши Дукареліса сумного та замисленого, він підійшов до нього, ляснув по плечу, і усміхнувшись на весь рот, у якому бракувало кілька зубів, голосно сказав, що почули всі інші: «Не за-а-сму-у-у-чуйте-е-е-ся, п-п-пане проф-ф-ф-есоре, в-в-они всі в-в-вам просто з-з-з-аз-з-дрять!» Потім по-військовому розвернувся навкруги й зник, не чекаючи на реакцію Дукареліса.