Щоденник однієї зради

2

Причиняє за собою двері. Весь світ лишився ззовні. Людські голоси, сюрчання цикад, крики чайок зникають. Світло, таке пряме й безжальне, б’ється в зовнішні стіни, повзе по гіпсових прикрасах, черепиці, вишукуючи тріщини, пустоти, щоб залізти в кімнату. У нього з’являється враження, що він чує його приглушене бурмотіння, схоже на звук хвиль, які лижуть край землі. Провалюється в мовчанку своєї самотності, наче занурюється в небуття. Зі звуків — лише шашіль, що методично точить стіну, та вітер, який свистить у віконницях. Лягає вдягненим на ліжко. Валіза лежить посеред кімнати нерозібрана, там, де він її кинув. Зазвичай розпорядок дня для нього є річчю імперативною. Цьому його навчила археологія: ведення щоденника, класифікування, типологізація. Будь-яке відхилення ламає весь лад, позначається на його фізіології серцевою аритмією з симптомами задишки.

За мить він зіслизає в сон, наче провалюється все глибше в клуби хмар і пуху. Летить сторч у провалля, тіло стає все невагомішим, аж доки зовсім не зникає, розвтілюючись, тече в простір несвідомого, у первинну немовлячу летаргію. Кажуть, коли спиш, уві сні проживаєш життя іншої, реальної людини. А коли днюєш ти, той бачить уві сні твоє життя. Десь така людина проживає у своєму сні страховинне життя Дукареліса.

Він спить тихо й сумирно, як жодного разу не спав за попередні шість місяців. І коли прокидається вже глибокою ніччю, тимчасово втрачає відчуття часу й простору. Хоче знову прогулятися до порту, щось перехопити; він страх який голодний. Виходить на вулицю й лише там усвідомлює, що світ довкола не живе в його ритмах, усе наглухо зачинене. Вогні крамниць і таверн давно згасли. Він дивиться на них зі свого пагорбка, мов на привидів, підточених хворобливою вологістю й неживих, розвертається на розі й іде назад. На порожніх вулицях ані душі, лише він, хто як проклятий натикається на свою тінь. Звідкись долинає шелест хвиль. Десь здалеку гавкотить пес. Він пам’ятає собачі кістки з нашийником, які знайшли в доісторичному кікладському похованні. Дивно, куди іноді тебе може завести думка, як несподівано вона збивається на манівці й витягує з Лети забуті образи новини й притрушені пилом спогади. Запитує себе, чи це не той самий пес зараз виє на його могилі? Може, і він в іншій епосі, відмінній від цієї, у якій насправді живе?

Зрештою, йому вдається продерти очі, закислі під час сну. Помічає з подивом, що вчора сталася якась халепа. Його лляне вбрання лежить зіжмакане, обтерте, схоже на купу ганчір’я. На голові катастрофа, волосся стоїть дибки, ніби позначаючи небесний хаос над головою. Добре, що жодній душі невідомо про його прибуття, ніхто не бачить його в такому жалюгідному стані.

Однак шлунок продовжує скаржитися, немов заіржавілий мотор, і він згадує, що у валізі має бути ще пакунок з тістечками, який завбачливо придбав перед поїздкою. Тістечка стають причиною нарешті розібрати валізу й розкласти речі, які він притягнув з собою на острів: одяг, книжки, забитий ліками несесер — узяв у подорож цілу аптеку, — товстезні щоденники розкопок із замацаними сторінками та подертими обкладинками, фотографії й бозна-що ще, переховуване в її нутрощах. Треба було б зробити це ще вранці, думає він, охоплений недошкульною самокритикою та відчуваючи кілька уколів сумління з приводу такої недбалості. Тож віддає пальму першості цим буденним обов’язкам, бо про інші, по-справжньому серйозні, не йдеться; усе йде своєю чергою. Відчуває себе загубленим у лабіринті, геть неспроможним знайти кінець рятівної нитки. Хоче навести лад у своєму житті, як робив це колись, але зараз, здається, уже пізно; це йому не під силу. Єдине, що він може впорядкувати — свою валізу. Розвішує сорочки та два піджаки. Їхній жалюгідний вигляд посилює й без того нестерпну тугу. Причиняє дверцята шафи; приведе їх у порядок уже завтра. Розкладає книжки та пошарпані щоденники на комоді, футболки й білизну кладе в шухлядки, ставить несесер-аптечку на підлогу, взуття засовує під ліжко.

Ця кімната перетвориться на його особистий простір на наступні два, три, чотири, хтозна-скільки, тижні. Чотири на чотири метри, практично мишача нора, не набагато більша за стандартну могилу. Лише в могилах мерці не мають оцих усіх зручностей: ліжко, стільці, туалет, душ, крихітний балкончик з видом на Егейське море. Звісно, кому що до смаку. Він сам не такий уже й упевнений, що з двох обере: трохи зручностей у цьому швидкоплинному житті чи безтурботний затишок в усипальницях і місцях вічного спочинку в іншому світі.

Так, він уявлення не має, як проведе тут літо. Винайняв номер з відкритою датою. Його перебування на острові не має визначеного дня від’їзду; якщо це був би товар у супермаркеті, він точно мав би проблеми з санітарною інспекцією. Так і сказав відверто господині, коли та почала говорити на цю тему: «Доки цього вимагатимуть обставини!» І якби комусь закортіло докопатися до справжнього сенсу цих слів, він навряд чи знайшов би його. Які обставини? Які справи може мати якийсь чужинець на Куфонисі, одному із закинутих островів, з яким і сполучення як такого немає? Що він шукає в цьому притулку для вигнанців, Кофос Лімені[1] стародавніх греків? Чому його перебування оточене таким ореолом загадковості?

Виходить на балкончик. Треба нарешті вгамувати шлунок. Бере тістечко й сідає на виступ попід стіною. Не наїдається, звісно, просто трохи заморює хробачка. Набиває люльку запашним тютюном. Запальничка плюється блакитним вогником і тютюн починає тліти. Затягується, неначе зіллям, що втамовує смуток, його проймає до глибини душі й він зітхає. Вітер підхоплює дим, забираючи з собою аромат черешні. Він стежить очима, як той піднімається вгору й розчиняється.

Зі свого темного сховку він може спостерігати за всім поселенням і морем, що розкинулися мов на долоні. На місяці бракує шматочка, майже повня. Великий Віз розмістився за 46 світлових років від Землі. І щодві секунди віддаляється ще далі зі швидкістю 12,6 км/сек. Він усвідомлює, що все, що бачить там, на небі, це світло, яке випромінилося мільярди років тому. Цей час неможливо обчислити, це не для людського розуму, адже те, що сталося тоді, сталося, коли самого часу не існувало. Це — таїна, яка вирушила з самісінького краю Всесвіту й прибула просто до нього, видима й утілена та водночас незрима й безтілесна. Там згори триває безперервна битва між світлом і темрявою, смертю і народженням. У його пам’яті зри­нають спогади про давні літні дні, мрії й мандрівки, здійснені подумки. Він тоді вірив, що час, який розгортається перед ним, безмежний. І складно було прийняти те, що таку неймовірну відстань він зможе подолати й дістатися до її кінця. Клепсидра колись спорожніє. «І ось він стоїть за крок до кінцевої зупинки...» — роздумує про себе, охоплений почуттям глибокого песимізму. Лінія гірського хребта острова Керос видніється навпроти дуже чітко. Переказують, що тут колись народилися Аполлон з Артемідою. Прикипає поглядом і невідривно й довгодивиться, де земля змішується з небом, бачить, як там поступово виникає гігантська кікладська статуя, жіноча форма, яка млосно розляглася в егейських водах. Місцеві стверджують, що перша повня літнього сонцестояння, приблизно 21 червня, зринає саме з її лона. Сахається перелякано, наче відчув, що починає втрачати зв’язок з дійсністю. Водночас гнівається на себе, що зачаровано піддався на такі псевдоромантичні дурниці.

У будинках поселення, що розкинулось у нього під ногами, діти природи крутяться на своїх ліжках у забутті снів, тимчасовому розслабленні від щоденних турбот, а він отут на пагорбі не може склепити очей, самотній у власній сліпоті.

Справді, що ж мучить його розум? Сценарію не існує, його життя — не телевізійний серіал. У реальному житті незрима рука пише сценарій у той самий час, коли розвиваються події. Він завжди вважав себе передбачливим, завжди бажав тримати власну долю у своїх руках, самому визначати її шлях. Але тепер усе вище за його сили. Єдине, чого він прагне, — упорядкувати свої думки, надати бодай якоїсь форми життю, що останнім часом вислизає з його рук, наче пісок крізь жерло клепсидри. Він, що поклав життя на пошук відповідей доісторичних таємниць і прагнув надати зримої форми життю доісторичної людини, зараз геть безпомічний, щоб контролювати власне життя, пояснити загадки своєї душі. Щоразу, як він наміряється здійснити дешифрування, губиться в проваллі лабіринту власного розуму. Там усередині кружляє лише декілька чому? — відповідей, схожих на ті, які він дає на розкопках і в книжках, не існує. Він хотів би на деякий час позбутися всього цього, і — так, він не заперечує, мов блискавка промайнула думка, що не видається таким уже й страшним, якщо так станеться, коли його кістки залишаться навік у цьому куточку Егейського моря. Ясна річ, унаслідок нещасного випадку чи якась раптова смерть спостигне з природніх причин. І хтозна, можливо, тоді, коли археологи майбутнього знайдуть після тисяч років його рештки в якійсь ямі біля доісторичної могили, вони проведуть своє хронологічне дослідження. Він знає, що мірою відліку для визначення його віку будуть 5730 років, саме стільки часу потрібно для процесу напіврозпаду й зменшення на половину в ядрі кількості нейтронів радіовуглецю 14. Ось коли його життя, певно, набуло б іншого виміру, зараз просто сміховинним є порівнювати прожиті десятиліття з 5730 роками. А ще більше, поглянути на них з перспективи п’яти мільярдів років існування Землі чи 13,7 мільярдів років існування Всесвіту, власне, вічності.

І отак він сидить і бачить власне тіло, наче його душа відділилася й дивиться на нього з відстані, водночас усвідомлюючи, що ця картина суперечить усьому тому, що наживо розгортається перед його очима. Можливо, у його серці й нема місця псевдоромантичній сентиментальності, бо він вважає все це слабкістю, але цей світ, бездушний і нечутливий, оточує його звідусіль, володіє, попри всю інертність, здатністю вражати своєю винятковою красою, яка може зрушити з місця й породити різноманітні відгуки в живих істотах, які перебувають зовні.

У темряві, поглинений невтішними думками, він погладжує свою густу сіру борідку й час від часу з силою затягується люлькою. Далеко стогне море і свіжий морський бриз долітає до балкончика, щоб ледь помітно скуйовдити його волосся. Він замерзає через пориви вітру, відчуває, що холод приникає вглиб до хребта, наче, проходячи повз, його торкнувся своєю дланню якийсь незримий архангел. Закутується в коц, узятий з однієї з шаф. Хоч зараз липень, та прохолодні ночі в Егеїді такої пори року — не дивина.

Є миті, коли до кожного приходять непрохані песимістичні настрої, збурюючи думки, як це трапилося з ним цього вечора. Розум веде дивну гру, розкручується дивними роздумами, сповзає в похмуре коливання кольорів, наче у вир, допитується про той день, коли станеться неминуче, які будуть відчуття, що там після смерті? Запитує себе, наскільки істинним чи облудним є людське життя, і доходить висновку, що таки більш облудним, ніж істинним. Наразі відчуває, що й сам трохи облудний, його життя й пов’язані з ним образи, ті, що з вечора стоять перед очима, є просто електричним імпульсами в сірій речовині, думками в голові іншої людини.

Маяк на Гларонисі блимає кораблям, які проминають острів у відкритому морі, виникає освітлена цятка і зникає. Над його головою блякнуть і згасають зірки, на сході починає поступово пробиватися багряна тінь від сонця. Він не витримує, стягує з себе одяг, плентається в кімнату й ховається під простирадлом.