Щоденник однієї зради

3

Дукареліс стояв над місцем розкопок, яке буквально вчора розмітив зі своєю командою, мотузки й кілки розмежовували рівні та хідники розкопу. Місце було знайоме. Останнім часом він постійно курсував між Атенами та Куфонисі, щоб підготувати все для проведення розкопок. За допомогою електронного вимірювача відстані він зафіксував місце розкопу, точно визначив ширину й довжину, наявну різницю у висоті та дослідив особливості довколишньої місцевості.

У долонях він стискав два уламки, що колись були частинами якогось маленького витвору доісторичної людини, яка мешкала тут десь п’ять тисяч років тому. На обпеченій глині можна було вирізнити вишкрябане зображення птаха і його довгий дзьоб.

Як і будь-який поважний археолог, що вище за все ставить свої дослідження, він був у камуфляжній формі, яку носять рибалки й мисливці: сорочка та шорти кольору хакі, бриль і військові черевики... раз-два, раз-два..., відлуння його травматичних спогадів періоду служби у війську. Він не страждав від зарозумілості великих археологів, які прагнули увічнити своє ім’я і для цього карбували його на стелі, встановленій над розкопками. Однак колись день тріумфу мав настати й для нього. Він був ще нікому не відомим науковцем, піратом від археології, який шукав долі, гасаючи з одного егейського скелястого острівця до іншого. Та хіба не такими ж були Еванс і Шліман?

Поруч мов бджоли гули його підручні, пане професоре, пане професоре, археологи без наукових звань, реставратор, студентство й наймані робітники. Кожен рухався на своїй хвилі. Він був центром всесвіту, сонцем, що силою тяжіння притягало до себе планети, позбавлені власного світла, перетворюючи їх на заручників віковічної траєкторії. Насправді ж його влада зникала на відстані простягнутої руки. Разом вони мали провести лише три літа. Він повивчав їх і кожного пізнав, так би мовити, за плодами його, тож усі опинилися на своєму місці. І ось вони всі навпроти нього, у маскувальних капелюхах — Струнко! — справжнє тобі пістряве ополчення, що готується вирушати на війну. На душі в нього було неспокійно, усе дзвеніло всередині мов напнута тятива, однак жодна з емоцій не прослизнула на обличчя. Навпаки, воно випромінювало рішучість, він умів приховувати справжній настрій, будь-хто сказав би, що ця людина знає, чого прагне. Відчував, що на його плечах лежить велика відповідальність, наче в генерала, за яким на полі бою лишається останнє слово. Від якого залежить, скільки з його бійців сьогодні героїчно складуть голову, а скільки залишиться живими й далі насолоджуватимуться життям, пожинаючи плоди слави. І ось зараз уся команда стояла перед ним і чекала на розпорядження. Та шепіт моря, яке вершило свої діла десь за триста метрів за їхніми спинами, долітав до їхніх вух.

Його помічники, Ангелікі й Павлос, молоді археологи, які нещодавно почали працювати у 21 Управлінні доісторичних і класичних пам’яток, стояли поруч, тримаючи напоготові папки та клей для реєстрації знахідок. Він нервово тарабанив олівцем по обкладинці щоденника. Це було знаком розгубленості та, можливо, надзвичайної схвильованості. Відібрані ним особисто студенти справляли враження людей, яким невтямки навіщо їх зібрали тут, і по-дурному витріщалися на свого насупленого професора, наче спортсмени, що напружено чекають на відмашку судді на старті. На сонці поблискувала чиясь кирка. Місцеві робітники спиралися на свої інструменти і, певно, були єдині, хто нікуди не поспішає. Час іде, і не свербить, і не болить, як то кажуть, погодинна оплата їм забезпечена в будь-якому разі. Андоніс, експедиційний реставратор, якому наразі нічим було зайнятися на розкопках, проводив інспекцію ділянки, роздивляючись рясні тут асфоделі та фригани, уламки скель з товстим шаром солі в розколинах, іншу флору солончаків, що випиналася на їхніх гострих виступах у бік моря, підставляючи себе безжальним поривам вітру. І жодного тобі пристойного дерева, щоб було де накласти на себе руки, якщо б комусь таке спало на думку.

Якби Дукареліс вірив у Бога, він наклав би на себе хресне знамення, В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, поплював би на руки, першим схопив би кайло й став до роботи.

— Тож починаймо! — нарешті він змусив себе дати сигнал і цими двома словами зрушив команду з місця, немовби натиснув на вмикач, і верстати підприємства почали з урчанням вібрувати.

Раптово місце розкопок перетворилося на складний виробничий процес, де не було місця ледарям. Зацокали залізні інструменти, угризаючись у кам’янистий ґрунт, почали з’являтися земляні відвали, хмара пилу огорнула місце розкопок. Почулося кахикання, дехто не звик до пилюки, хоч як містянин давно призвичаївся дихати автомобільними вихлопами.

Дукареліс ще стояв у позі дервен-аги, наглядача, такого собі дрібного тирана, нагримав на робітника, що з усієї сили махав киркою.

— Гей, Костисе, легше, легше... ми ж не під палі для винограду копаємо, — прикрикнув він на обсмаленого сонцем сорокарічного острів’янина з беззубим ротом, який через нужду й потребу заробити хоч щось на цей час з рибалки перетворився на підсобного копача. Той перелякано спинився.

— Е... е... Та добре, добре, — тільки й зміг промимрити у відповідь.

Дукареліс вихопив кирку з його рук і стояв, утупивши погляд в обличчя працівника. Потім відійшов і сам показав, як правильно розрихлювати та відкидати ґрунт. Дивина та й годі! Що потягло цього чолов’ягу на розкопки? Як він тут опинився з такою мармизою, що аж ніяк не асоціюється з науковим дослідженням, майже як у первісної людини. Наче крадькома затесався в картину, що розкривалася перед ним, як пасажир, що «зайцем» ускочив на острівний пором.

Костис так і закляк із роззявленим ротом, не знаючи що робити. А потім знов нахилився до землі. Помалу з неї почали з’являтися уламки кераміки. Студенти Андреас і Мірто, дрібненька чорнявка, зі щіточками в руках підбирали їх та очищували від ґрунту, складаючи в картонні коробки. Ангелікі з Павлосом, пане професоре!, проходжалися між групами копачів, реєструючи знахідки, і фіксували на карті найважливіші: горлечка посудин, ручки, основи, іноді з відбитками, зробленими очеретинами; чиясь невідома рука тисячі років тому навіщось доторкнулася тут до вогкої глини. Їм присвоювали ідентифікаційні номери й, поки що на око, розподіляли за категоріями. Андоніс брав у руки черепки, занурював у таз із дистильованою водою, потім протирав ганчір’ям, щоб позбутися солей з пористої поверхні глини. Згодом під керівництвом Дукареліса і за допомогою Ангелікі й Павлоса окремо розкладалися уламки, що мали складати єдину посудину. Через тисячі років окремі фрагменти цілого, що тріснуло й розлетілося на безліч уламків, мали поєднатися знов, як і пожовтілі кістки після Другого Пришестя отримають плоть, жили, шкіру, а потім душу й дух, щоб постати перед Творцем для Судного дня.

Робітники, серед яких дебелою статурою виділялася кира Евлалія з білою хусткою на голові, насипали ґрунт у тачки. Досить швидко від темно-коричневого шару гумусу не лишилося й сліду. Студенти котили тачки по імпровізованих стежках поміж копанок до місця, де відбувалося ретельний огляд відвалів. Звідусіль лунали жарти, вигуки, що оживляли монотонність археологічної роботи. Дукареліс сів на розкладний стілець і спостерігав за всім із відсутнім виразом обличчя. Йому подобалася ця робоча метушня, хоч він і не подавав виду. Не в його манері було демонструвати привселюдно свої почуття. Він розкурив люльку, відкинувся на спинку й подумки взяв собі п’ятихвилинну паузу перед тим, щоб знову поринути в роботу.

Від нього не сховалося те, що Макіс і Антигона поводилися по-компанійському одне з одним, чим вирізнялися з-поміж інших студентів. Вони не належали до курсу, де він читав лекції. Тоді він пригадав, що вони вдвох завітали якось до його викладацького офісу за рекомендацією когось з колег, наче Апостолоса. Поспостерігав, як вони просіють землю, намагаючись не пропустити жоден мікроскопічний фрагмент, неважливий, на перший погляд, однак здатний із сукупністю знахідок дати відповіді, пролити поволі світло на картину того, що сталося в ту віддалену епоху. Потім узялися промивати вже просіяний сухий ґрунт, щоб знайти рослинні окам’янілості, рештки насіння. Але в ситі лишалися тільки дрібні риб’ячі кістки й молюски, які складали основний раціон мешканців поселення. Справа була не з легких, одна з найважчих і найбрудніших робіт на археологічних розкопках. Але вони не нарікали. Час від часу всміхалися одне одному, витирали піт, перекидалися кількома словами зі своєї, відомої лише їм двом, мови, перешіптувалися. Самі пози, погляди та рухи виказували, що це не просто двоє студентів, які опинилися поруч на розкопках. Посеред розкопок, між останками доісторичної доби, по протоптаних щойно стежках ці двоє безперешкодно вели своє розмірене життя й це знаменувало те, що на якусь мить минуле та теперішнє спліталися в одне ціле. Макіс тягав тачку й викидав відпрацьовану землю в місце для відвалів, що розташували в кінці розкопок, біля цинкової халабуди для зберігання інструментів. Його кучерява чуприна побіліла від пилюки. Він не дозволяв Антигоні тягати важке, як та не наполягала.

— Це — чоловіча робота, — відрізав він, а потім з натяком додав: — як й інше.

Вони по-змовницькому всміхнулися, тінь усмішки майнула й по обличчю Дукареліса, який уже докурив люльку і якраз проводив нову інспекцію.

— Чи не так, пане професоре? — несподівано спитав його Макіс. Той нахилився над ситом, пробігся поглядом по мікроскопічних знахідках.

— Так, звісно! — спромігся лише на цю відповідь. — Краще переглядайте відвал!

Він ще раз пояснив, що їм слід шукати, як не проґавити шукане, і пішов далі. Однак не стримався й кинув на них ще один, останній, погляд. Антигона якось по-дивному, з невловимо яким настроєм дивилася на нього. Незрозуміло було, чи це осуд, огида, антипатія, чи, може, ще щось? Він розвернувся й пішов далі.