Щоденник однієї зради

51

Місцеві кажуть, що вчора хтось навіжений вештався якогось біса узбережжям. Бачили ледь помітне блимання, яке рухалося між скелями. Дідько їх знає, хто це був: може, сатаністи, а може — ті диваки з рюкзаками, що шукають безлюдних місцин і встановлюють там намети? Сьогодні молодь пішла вже не та, довіряти їй зовсім не можна! Погляньте, як вони пообписували пам’ятник на площі!

Дукареліс у піввуха слухає ці балачки, сидячи в кав’ярні, куди прийшов з самого ранку замовити кави, аби продерти очі. Хто б здогадався, що цей сатаніст — він сам? Знову настає час для соціологічних спостережень. Зі свого місця він дивився на місцевих як антрополог. Серед них у той момент сидів й священник, на вигляд як молодий хлопчина. Тисячі років не змінили мешканців острова. А й справді, що тут змінилося? На їхніх обличчях закарбувалася стратографія часу. Хоч їм цього й не збагнути, але ті, хто ходив по цих місцях тисячі років тому, продовжують впливати на їхнє життя. Звісно, останнім часом тут все докорінно змінилося, але люди, як такі, не змінюються. Він пригадує, що одночасно з його археологічною командою на острів прибули спеціалісти Грецької електричної компанії, щоб уперше повністю протягти дроти та електрифікувати острів. Асфальтованих доріг тоді не було, як і автомобілів, хоч би якогось допотопного зразка. Усі свої інструменти обидві групи перевозили на віслюках. А тепер по цій грудочці землі їздять десятки автівок, але ніхто до кінця не розуміє, навіщо вони тут?

Один із завсідників кав’ярні молодий албанець. У нього мозолисті руки. Хтось кличе його завтра до себе на поле, треба будувати огорожу. Обіцяє накинути дещо згори, основну платню ж забирає бригадир. І хай не ремствує, однаково весь час стирчить тут у кав’ярні.

— Не дуже ти перепрацьовуєшся, розносячи тут каву... Так, Ілліре?

Той натужно всміхається.

— Так. — І одразу зникає.

— Точно то сатаністи! — наполягає якийсь дідок.

— Та які там сатаністи?! Туристи. Італійці, німці. Бач, понаїхало їх, — не погоджується інший.

— А що панотець скаже? — питає він у священника.

— А мені звідки знати? Але щось мало скидається на правду.

І западає знову мовчанка.

Дукареліс пригадує його попередника, посивілого, худющого, засмаглого попа, який правив службу, кинувши на годину роботу в полі, на якому днював і ночував, щоб прогодувати свою родину та утримувати таких самих, як він, худющих кіз. Новий був виніженим, із тендітною білою шкірою. Обрав Куфонисі для звершення аскетичного подвигу, привізши із собою подвизатися в простоті й молоду дружину. Він зупинив свій вибір на цьому глухому кутку точно не як туристи, які приїздять сюди й зачаровані магією місця лишаються назавжди. Але правдою було й те, що, коли їм і вдалося б протриматися бодай рік на острові, вони зрештою не витримували, кидали все й по-дезертирському тікали, піджавши хвіст, до міст, як ті пацюки, що довго не протягнуть на відстані від каналізації та сміттєзвалищ. Уже померли старий худорлявий священник, кир Анестис, кира Анньо та кира Евлалія, Костис продав човен і нехитрий крам, уставив зубні протези й подався шукати й собі долі в Атенах. І тим не менше, острів продовжував бути унікальним феноменом в межах Еллади. Його населення зростало від того часу, коли Дукареліс уперше ступив на нього ногою, і збільшилося на шістдесят відсотків, що становило своєрідний рекорд.

«А що тут дивного? Поліція нічого не робить. Жандарми весь день просиджують в офісі та ловлять мух, — міг би сказати хтось, — тут же прохідний двір... Згорів сарай, гори і хата!»

Мобільник Дукареліса починає дзвонити й він перелякано схоплюється з місця. Усі обертаються й дивляться на нього. За мить він перетворюється на об’єкт загальної уваги, хоча цілу годину сидів тут, немов невидимка, привид. Одразу пригадують, що вже бачили його в білій лляній сорочці та брилі. Хтось згадав Дукареліса в минулому. Він відчуває, що погляди повзають по ньому мов сколопендри.

«Я наберу за кілька хвилин». Він скидає дзвінок. Це Ісмена. Ну й добре! Почуває полегшення, що в слухавці не чутно важкого дихання, пов’язаного зараз із його долею. Розраховується, поклавши гроші на столик, «дякую, Ілліре!», і виходить. На бруківці скрізь білою фарбою намальовані квіти та пелюстки. Ось ще одна відмінність з часу розкопок.

Господиня його пансіону в дворику. Її майже непомітно за трояндовим кущем. Зрізає зів’яле листя й квіти. Прямо тобі сюжет для хокку, написаний невидимою рукою в повітрі. Між ними щось було, та вони лишили його на півдороги. Вона всміхається йому, але видно, що усмішка несе в собі тінь смутку. Має наполоханий, зніяковілий, дещо роздратований вигляд. Він вітається. Чекає на запрошення випити кави, та ба’ — де там! Сьогодні вона наче проковтнула язика.

Він сідає на сходи, має охоту до розмови. Возвеличує її щоденні клопоти. Це, каже, і є суть нашого життя. На острові люди живуть простим життям, але кожна хвилина його сповнена сенсом. Ранок, обід, вечір та ніч відчутно відрізняються між собою. Те саме й з порами року, кожна має свої прикмети та звичаї. Уся річ у сонці, у світлі та його відсутності, у тінях, які окреслюють існування людини. От, наприклад, у неї з’являється відчуття, що час належить саме їй, тому вона не поспішає.

— Вам так здається? — відгукується вона на ці палки рулади. Та й по всьому!

— Так, звісно. У містах на час полюєш і ніколи його не буває вдосталь. Здається — не встигнеш озирнутися, а тебе вже нема на цьому світі.

— Пане Дукарелісе, що за настрій?.. Що вже такого сталося, що ви на стільки часу поринули в невеселе філософствування?

—Знаєте, ми, бувало, гомоніли з дружиною, і мріяли, що, коли вийдемо на пенсію, знайдемо десь в Егеїді такий от будиночок із садком поміж скель, і будемо сидіти й дивитися на море крізь велике вікно на веранді. Сидіти в кріслі, читати чи писати, а потім поглядом губитися в обрії — це і є, на мою думку, справжнє життя. Антигона хотіла висаджувати троянди, засадити кущами все подвір’я, а я розбив би виноградник. Робив би власне вино. Та все розвіялося як дим...

— Чому б вам це не зробити? Життя ж не закінчилося...

Він замислено мовчить. Вона має рацію. Дивиться їй в очі, вона відповідає на погляд. У її очах питання, що ця розмова могла б означати? Він теж не має гадки. Поступається перший. Відчуває, як пальці починають легенько тремтіти, закурює люльку, щоб приховати хвилювання. Дзеленчить телефон. Знову вони зупинилися на півшляху.

— Перепрошую, це дочка з Атен.

Іде сходами вгору та зачиняється у себе в кімнаті. Ісмена питає, як він і чи є якість новини? З учора?? Ніяких! Її невпинно тягне до нього, певно, комплекс Електри. З матір’ю в неї був дуже конфліктний зв’язок. Сутички, перетягування канату, сварки, заборони. Він ніколи нічого їй нічого не забороняв, був дуже делікатний та реагував м’яко на її протести. Саме до нього вона приходила, коли траплялися прикрощі, згорталася клубочком і розповідала про свої негаразди. І, тим не менше, усе дуже особисте звіряла завжди матері. Пригадує свою скривавлену сорочку. Що він з нею зробив? Викинув, певно?

Дочка скаржиться, що в Атенах пекло. Каже, що наступного тижня махнуть з подругою на Фолегандрос.

— І ти на заслання? — дражниться він.

— До чого тут це?

— Фолегандрос за римської доби був відомим місцем заслання. Так само його використовували під час хунти чорних полковників.

Він радить їй відвідати ранньокікладське поселення в Кастелло. Так, вони з’їздять. Звісно. Так, лише вдвох; у нинішньому стані її пригнічуватиме велика кількість людей. А це — маленький, тихий острівець, те, що треба за цих обставин. Тату, в мене немає сил! Учора знову приходили з поліції й розпитували. Знову «надайте, будь ласка, свідчення». Були й у тітки. Я тут здурію. Запитує, коли він повернеться з Куфонисі. Він запевняє, що це станеться ще до її від’їзду на Фолегандрос; у нього назбиралося багато незавершених справ, та й дочку хотів би побачити, скучив. Вона один в один повторює його слова. Він просить її бути обачною, добре зачиняти всі вікна і двері ввечері. «Бо ж ніколи не знаєш...» — віджартовується вона. Це не привід для жартів! Але вона й так все розуміє. Раптом.

— Чому всі атенські шизи мене взяли на приціл?

— Ти про що зараз?

Каже, що всі атенські ненормальні полюють на неї.

— Які ненормальні?

Дукареліс спантеличений і нічого не розуміє.

— Слухай, тату, ти й справді наївна людина. Тобі й досі не спало на думку, що ми все зрозуміли того вечора?

Того вечора...

Звісно, і мама все зрозуміла, досить було непомітно для нього кинути один погляд крізь непричинені двері. Він якраз стояв до них спиною. Вона не закричала, просто скам’яніла й чекала, що чоловік зробить щось, захистить родину. Але той не зробив нічого. Злякався сам, закляк і не рухався з місця.

Його як громом прибило. Тоді було спекотливе літо. Ртутний стовпчик на максимумі вдень, волога падає вночі, нестерпне атмосферне забруднення, бетон парує. Була вже десь друга ночі, але він ще сидів у своєму кабінеті, читав і цмулив крижане пиво. Ця звичка залишилася з часів розкопок. Антигона спала. Тоді він почув якийсь шурхіт у кімнаті Ісмени. Грюкнули двері, щось тріснуло. Краєм ока він запримітив якусь тінь. Піднявся й схопив у руки ціпок, з яким зазвичай прогулювався околицями, щоб відганяти бродячих псів. Навшпиньках увійшов у кімнату дочки. Слабе світло від нічника кинуло його тінь на її ліжко. Кількох секунд очам вистачило, щоб звикнути й відрізняти яву від вигадки. Перед ліжком стояв якийсь сатир зі спущеними штанами, ерегованим причандалом, готовий накинутися на неї. Він був у масці, однак нагадував саме це створіння, що мовби втекло з почту бога Діоніса, зображеного на аттичних червонофігурних вазах. Дочка спала сном праведників, можна було почути не лише її дихання, але й пульс. Нападник обернувся й збентежено глянув на Дукареліса. Той замахнувся палицею. Ще мить, і він розвалив би тому його паскудну макітру. Але несподівано завмер, наче побачив перед собою голову Медузи-Горгони. Цього вистачило, щоб зловмисник підхопив штани, вистрибнув на балкон, перевалився через поручні й зістрибнув на вулицю. Дукареліс опустив палицю й упав на коліна, закривши руками обличчя. Він тремтів усім тілом і не бачив, що за його спиною завмерла Антигона, яка задушила крик, затиснувши долонею рот, чекаючи на удар, який він не насмілився нанести. Потім так само беззвучно вона розвернулася й пішла до їхньої кімнати. Дукареліс замкнув балконні двері на засув. І метнувся в туалет, де його вирвало. Мить зволікання, а міг же...

Коли він прийшов у ліжко, Антигона спитала, що то було. Їй почувся якийсь звук... Її голос прозвучав глухо, але він подумав, що це через сон. «Нічого не сталося, — така була його відповідь, — хряснули двері на балкон, я пішов і замкнув їх. Спи!

Але сам не зміг склепити очі. І вона не змогла. Два тіла легенько тремтіли під покривалом і до самого ранку вдавали, що нічого не сталося.

Усі наступні дні, та де там, роки, він запитував себе, що то було: можливо, дивний виплід його фантазії, якась реакція нейронів мозку, вплив алкоголю та спеки... Але це не було ілюзією, ні, не було.

— Мені все розповіла мама, коли ти поїхав у відрядження до Німеччини.

— Ісмено, на Бога, будь обачною!

Тепер глухо, по-мертвецькому звучав його власний голос.