Щоденник однієї зради

20

— Так він зателефонував, просто щоб розповісти анекдот? — чує Дукареліс, як його запитує якийсь голос.

Він геть дезорієнтований. Хто це? Чий це голос? Внутрішній голос його сумління, що ввібрався в плоть та кров і, набувши вигляду незнайомого обличчя, тепер мучитиме його? На мить у свідомості Дукареліса спалахує божевільна думка, що його ув’язнили силоміць у якійсь історії, з якої він не може знайти вихід. Але хто, чорт забирай, здатний таке вчинити і з якою метою? Може, усе це — просто витвір його розбурханої уяви? Він перебуває в полоні оманливих чуттів? Якби він був хоча б героєм якогось роману, у нього стало б сил витримати все це! У романах завжди мріє пломінчик надії. Жили-поживали й добра наживали.

Голос наполягає: «Просто щоб розповісти анекдот, так?»

За останні дні Дукареліс відчув, що тоне, і рятунку нема. Вигрібаючи з виру, у який його затягав власний затьмарений розум, він спробував зібрати до купи закарбовані в пам’яті фрагменти. І от він вертається в актуальне теперішнє, у своє друге Я, у реальний світ, у цю вузеньку та убогу кімнатку. Навпроти сидить слідчий, що наполегливо чекає його відповіді, а також бажає хоч якось полегшити своє існування, обмахуючись якимось папірцем.

— Апостолос справді такий. У нього якась манія на анекдоти. Часто може зателефонувати мені посеред ночі, щоб поділитися новим.

— І ви нормально до цього ставилися?

— Не знаю; гадаю, що так!

— Ви описали мені свою дружину зі слухавкою в той ранок. Вона мала вигляд... сполоханої, коли ви з’явилися перед нею?»

— Але ж... Чекайте... Я вам нічого не казав про дружину.

— Ви щойно це мені розповіли, пане Дукарелісе. Ось. Я ж усе занотовую.

Дукареліс і справді не звернув увагу, що слідчий увесь цей час щось записує на офіційному бланку для свідчень. Дивина та й годі! Скільки всього в нього переплуталося в голові... Він знову поринув у спогади, але не тримав їх лише у своїй голові. Увесь цей час він неусвідомлено оповідав про події тих днів. Його особисті миті з дружиною лягли на папір офіційного бланку, А4 21х30, 80 гр, білий, згори знак грецької поліції та блакитно-біла емблема Грецької Республіки. Його слова набули офіційного статусу. Та чи може він вмістити його життя? Потрапити в папку, опинитися на запилюченій полиці архіву, де його може торкнутися рука будь-якої поліцейської нишпорки? З часом папір пожовтіє, його сточать жуки-шкіроїди, папка почне видавати спертий запах, пахнути цвіллю. Отаке його життя?

— Тобто ви підозрюєте, що в них могло щось бути з цим Апостолосом?

— Ні, я нічого такого не казав.

— Але натякнули?

— Аж ніяк! Дивіться... Справді, тієї миті у мене з’явилася схожа думка.

— Яка саме?

— Ммм... що між ним і моєю дружиною щось може відбуватися.

— Ви так і зараз вважаєте?

— Ні... ні...

— Чому?

— З Апостолосом нас поєднує давня дружба з університетських лав. А моя дружина ніколи не давала приводу... Довіра є основою наших стосунків.

Лунає дзвоник мобільного. Він смикається. Дивиться на номер і скидає виклик. Слідчий із зацікавленням роздивляється стелю, балки та павутиння по кутках. Потім гукає поліціянта підійти на хвилинку. Питає, чи є десь тут переносний вентилятор? «Ні!» «Добре, можеш іти».

— Це дочка телефонувала, — шепоче Дукареліс.

— Хочете, перервемося?

— Ні, покінчімо краще з усім зараз!

— Пане Дукарелісе, ви стверджуєте, що дружина вам не зраджувала чи, як ви зволити заявити, на вашу думку, вона вам не зраджувала? — каже слідчий та свердлить Дукареліса поглядом. Очікує. Як би йому хотілося прямо зараз змусити допитуваного пройти детектор брехні. Але вони в Греції; це ж не Америка, тут не такі просунуті засоби ведення слідства.

— Послухайте. Життєвий та професійний досвід навчив мене не бути впевненим ніколи й ні в чому.

— І я про це. Ви ревнували свою дружину, пане Дукарелісе? — раптом питає слідчий.

Дукареліс дратується, його обличчя набуває озлобленого вигляду.

— Я попросив би вас... Як ви смієте взагалі? Мені здалося, що я тут для дачі додаткових свідчень, а не на сповіді.

— Пане Дукарелісе, усе має значення. Але ваше право не відповідати на таке питання.

— Іншими словами, мене підозрюють у зникненні дружини? Я правильно все зрозумів?

— Ні. Ми розглядали таку версію і відхили її. Поки що...

Тепер піт градом котиться і з Дукареліса. Ув очах темнішає, усе починає крутитися й нудота підступає до горла. Він заплющує очі, пучками натискає на скроні, проводить по чолу та дістається до лобово-носового шва черепа.

— А ви колись зраджували свою дружину, пане Дукарелісе? — наполегливо перепитує його слідчий.

Той розлючено схоплюється з місця, бриль у руці, готовий кулею вилетіли з приміщення.

— Я вам не дозволяю... Навіщо ви прибули сюди? Організувати мені курс психоаналізу?

— Сядьте, пане Дукарелісе, прошу вас. Я вирушив сюди минулого вечора й подорожував усю ніч. Другу добу без сну. Я просто виконую свою роботу, шукаю кінці ниток. Перепрошую, що мої слова вас обурили, але розумієте... Треба розглянути всі версії, якщо хочемо докопатися до істини. Хіба ви в археології не робите те саме? У вас же такий самий метод.

Дукареліс зітхає — що ж, він має рацію — і вертається на своє місце.

— Пане Дукарелісе... — знову починає слідчий, але вагається й дивиться йому в обличчя. На кілька секунд западає тиша. Це, певно, така гра — у мовчанку, грає тоном голосу, виразністю поглядів, тактика, яку він засвоїв ще з часу свого навчання чи самотужки вивів її в процесі довголітньої роботи, уміння, відточене в спілкуванні з убивцями, ґвалтівниками, повіями, шахраями, наркоманами, винними та невинуватими. І з такими людьми, як Дукареліс.

— Пане Дукрелісе, а чому в першому протоколі допиту ви не навели цей випадок з Апостолосом?

— Тому що не вважав його вартим уваги.

— А тепер, значить, уважаєте.

— І зараз мені він не видається важливим.

— Тоді чому ви його пригадали?

— Ви самі попросили детально пригадати ті дні.

— І саме це винесла на поверхню ваша пам’ять. Я спитаю ще раз. Пане Дукарелісе, ви вважаєте, що у вашої дружини був роман з Апостолосом?

— Та ні, на Бога! Його сюди не вплутуйте. Він не має до цього жодного стосунку!

— Пане Дукарелісе, ще раз повторюю, під час поліцейського розслідування усе береться до уваги. Наші очі бачили таке, у що складно повірити!

— Тоді... робіть, що хочете. Так чи так, я не можу вам завадити. Єдине, про що хочу сказати: того дня, коли зникла моя дружина, Апостолос з самого ранку був в університеті, і просидів там до вечора. Я заходив двічі до його кабінету. Дружина, якщо не помиляюся, зникла близько одинадцятої, коли вийшла зі свого офісу, за її словами, щоб поїхати в центр Атен і купити дещо з канцелярії. Отож...

Слідчий робить рукою жест, хитає заперечно головою й перебиває його.

— Це не доводить нічого, пане Дукарелісе. Нагадую, що її бачили ввечері того самого дня в готелі на Евбеї. У цей час Апостолос був з вами?

Дукареліс зітхає, знизує плечима.

— Ні, не був...

— Може, ви помітили щось дивне в поведінці вашої дружини зранку?

— Ні. Хіба що вона пішла раніше за мене на роботу. Встигли сказати лише «добридень» одне одному.

— Вона взяла щось з собою?

— Ні, нічого, абсолютно нічого! З того, що я встиг побачити – ні одягу, ні грошей, але я про це казав під час першої дачі показань.

— Так, так, казали. Але чи ви впевнені, що та валіза, якої не виявилося вдома, справді в Салоніках? Тобто... що її не взяла ваша дружина?

— Упевнений. Це підтверджує моя дочка. Що ще вас цікавить?

— А в поведінці Апостоласа в наступні дні не було нічого дивного?

— Ні, не було. Вони приїхали разом з Евантією до нас, щоб підтримати мене у складний час. В університеті ми останнім часом зовсім не перетиналися. Крім того, я ж узяв відпустку. Але ми регулярно зідзвонюємося.

— Спитаю ще раз. Пане Дукарелісе, ви маєте якісь здогадки, навіщо ваша дружина зняла з рахунку дві тисячі євро?

— Ні.

— Можливо, щоб узяти їх з собою?

— Узяти з собою куди?

— Мені це не відомо. Але я сподівався, що ви допоможете пролити на це світло?

Нарешті слідчий дозволяє йому піти. Мовляв, перепрошую, що й так тримав вас стільки часу! Прохає його наполегливим тоном, якщо він пригадає будь-яку деталь, будь-я-ку, розтягає склади, нехай одразу повідомить про це поліцію. Він пробуде на острові до вечора, потім сяде на катер берегової охорони, який довезе його до Наксоса, звідти вже на поромах дістанеться до Атен, пане поліціянте. Дукареліс твердим голосом запевняє його, що обов’язково так і зробить. Іде звідти насуплений, повісивши голову, у якій роїться сотня думок. Що це знову за розмови про гроші? Навіщо й справді вона їх зняла і як їх витратила? Він уже сам не знає, що й думати, чому вірити? Підозрам слідчого чи власному сумлінню? Що, в біса, на нього найшло, що він почав розводитися про Апостолоса? У глибині душі, звісно, він нічого не виключає. Але, чорт забирай, він думав, що знає власну дружину! Хоч іноді в нього й виникали сумніви. Однак внутрішній голос каже йому, що іноді невірність заскакує й лякає нас ще до того, ніж наш розум усвідомлює її як факт, перш ніж вигулькнути з-за рогу й накинутися на нас. Серце першим отримує звістку, потім вона доходить до розуму. Те, що він дотепер вважав монолітним, розвалюється на шматки. Світ тікає в нього з-під ніг. Слід було раніше збагнути це, таким уже є життя. Так само у своїй науці він рухався по траєкторії, на якій нема абсолютних істин. В археології не існує нічого певного. Багато питань, мало відповідей. Про його власне життя годі й казати — у душі звили кубло самі запитання. Він починає ганяти свій мозок. А може й справді між ними щось було? Видобуває з пам’яті їхні обличчя, миті їхніх спільних зустрічей.