Щоденник однієї зради

56

Дукареліс стає білим мов полотно. Згорблюється, наче вростає в скелю. Перетворюється на скам’янілі рештки в геологічних шарах безнадії. Його серце розбивається на тисячу шматків. Світ довкола зникає. Його накриває морок, крізь який пробивається лише легенький подув вітру. Він відчуває, як той холодить йому обличчя. Але він не може залишитися тут навічно. Він не доісторичний уламок, єдиною метою якого є свідчити через тисячоліття про своє існування. Немов зомбі, пересуваючи ноги, які не слухається, він дістається до поселення. Усі, хто трапляються йому на шляху, пане професоре, сахаються з відчуттям, що перед ними не жива людина, а привид, якась форма неживої матерії.

Господиня пансіону мете подвір’я. Він беззвучно зупиняється в неї за спиною. Вона обертається, бачить його, бляклий натяк на колишнього чоловіка, і ледь не зойкає. Безбарвний голосом він повідомляє, що йому негайно треба вирушити до Атен.

— Що сталося?

Перед нею живий мрець. Але правда в тому, що Дукареліс почав помирати задовго до сьогоднішнього дня. Він уже тривалий час припинив жити.

— Її знайшли, — вичавлює він із себе, і в’язкий клубок підступає до горла. Він хотів сказати їй, що вирішив залишитися ще кілька тижнів на острові, хотів покликати й дочку, доки в тієї не почалися заняття в університеті, та за нинішніх обставин, яке це має значення? Тому мовчить...

У її очах стоять сльози. Вихоплюється думка обняти його, приголубити. Щоб він розплакався, прихилившися до її плеча, як до доброї подруги. Не наважується.

Він нашвидкуруч збирає свої речі, розраховується. Вона не хоче брати гроші. «Не...» — збирається сказати вона, однак натомість опускає заплакані очі. Він простягає їй для потиску неживу руку, заглядає в очі востаннє і йде. Валіза стрибає по бруківці, коліщата вищать, і цей моторошний звук шириться провулком. Він не помічає Кукулеса, який поступається йому дорогою, пане професоре, щось питає навздогін. Не відповідає. Іллір виходить з кав’ярні, витираючи руки, і теж дивиться на нього. Дукареліс же дивиться на скелясту громаду Кероса й те, як по ній збігають тіні, пропадаючи в проваллі.

Човен, який учора возив його між острівцями, зараз вирушить із ним до Наксоса. Там він сяде на рейсовий корабель і дістанеться до Пірея. Ось він починає бігти, розтинаючи хвилі, лишаючи по собі танучий слід під буркотливий ритм свого старого, заіржавілого моторчика, і Дукареліс утрачає відчуття часу та будь-який орієнтир. Він не знає, чи рухається, чи стоїть на місці, відпливає чи припливає. Бачить, як над кремезним тулубом Кероса з доісторичної сутіні виникає загадкова постать Антигони і її антична усмішка. Усмішка згасає, на обличчі з’являється гримаса болю й жаху. Він уявляє, жах тих останніх хвилин в руках психопата, убивці, що дарував троянди. Він учергове виявився немічним, безсилим зреагувати, захистити тих, кого любить. Міркує, чи повинен зателефонувати Ісмені, але жене від себе цю думку. Голій правді потрібні двоє, щоб кожен витерпів убивчість її ваги. Відчуває, що Антигона все ще поряд. Бачить, як вона приміряє нову сукню, рівняє троянди у вазі, підносить до вуст келих вина. Він і зараз здатен вловити смак її губної помади. Et si tu n’existais pas / Dis-moi pourquoi j’existerais... — нашіптує про себе.

Кидає останній погляд на Куфонисі. Безплідна земля з невисокими кипарисами, жовтувата, усіяна валунами, уламками мармуру, що блищать на розпеченому сонці. Будинок, який він прагнув побудувати біля моря. Око помічає фігурку господині пансіону, яка стоїть на набережній. Вона притулила руку дашком до очей і намагається стежити за човном, який віддаляється, аж поки той не перетвориться на цятку, ледь помітну тінь, що здригається мов годинникова стрілка. Тік-так, тік-так, чує він колобіг часу, з яким порожніє вміст клепсидри.