Щоденник однієї зради

37

Ось і сьогодні він пригадав історію про троянди чи, скоріше, знову вона виринула в його думках. Він усвідомлював той факт, що їхнє кохання утвердилося на зраді. Ця думка ніколи не полишала його голови, він мучився від почуття непевності й сумнівів. Зараз він сидить на балкончику, дивиться, як вечірня сутінь укриває Керос, занурюючи його в міфічний простір. Вибирає на екрані мобільника телефон атенського поліцейського відділку. Слідчий не на місці. Залишає для нього повідомлення. Через п’ять хвилин лунає дзвінок.

— Дякую, що зателефонували, пане Дукарелісе! Насамперед хочу розвіяти підозри щодо вашого приятеля Апостолоса; він не причетний до зникнення вашої дружини. Має залізне алібі. Того вечора він був на лекції в Атенський академії; це підтверджують інші присутні. Хотів вам зателефонували, але, знаєте, забігався...

— Радий це чути. Казав же вам, що не варто його вплутувати.

— Ми маємо перевіряти будь-який факт, пане Дукарелісе. — Відчеканив слідчий. — Також ми з’ясували, для чого було знято гроші з картки. Пам’ятаєте? Ті дві тисячі євро...

У Дукареліса пришвидшується пульс, скроні стискає. Чекає.

— Вона віддала їх сестрі. Та була вимушена взяти непідйомну позику, про що й повідомила нас письмово. Дивно, чому вона не повідомила досі про цей випадок вас? Зрештою, це ваші особисті справи. Тож ми починаємо все знову!

Дукареліс не знає, чи йому радіти, чи сумувати через цю звістку? Усі ці з’ясовані минулі події ніяк не пояснюють головне питання. Водночас він ще раз переконується, що між ними не все було ідеальне. Була й зона тіняви. Слідчий все ще на лінії, але пауза затягується й розмежовує їх все більше. Одна секунда, дві, три... Першим починає знову слідчий:

—Сталося щось нагальне, пане Дукарелісе? Мені повідомили, що у вас термінова справа.

— Еммм...я тут пригадав... дещо... яке може видатися корисним.

Він розповідає слідчому історію про троянди. «У них було пожовкле по краях листя, яке вже помітили чорні цятки, певно, від ураження грибком». З іншого боку слухавка видає задумливе «хм». Коліщатка в голові слідчого набирають обертів.

— Ви дуже скупо ділитеся інформацією, пане Дукарелісе.

— Я уявити не міг, що такий епізод має хоч якесь значення.

— А хто міг би бути дарувальником... Маєте якісь думки?

— Ні.

— А в дружини були якісь підозри.

— Ні, вона нічого не сказала.

— І скільки часу це тривало?

— Упродовж кількох років, але не часто й без будь-якої системи. Востаннє, якщо не помиляюся, це сталося рік тому.

— Добре, подивимося, що із цим робити, — підсумовує слідчий, готуючись покласти слухавку.

— Знаєте...не думаю, що в неї був роман, але кілька років тому відбувся дуже дивний епізод.

І Дукареліс пригадує той випадок, коли хтось удерся в кімнату до Ісмени.

— Гадаєте, ці випадки пов’язані між собою? В інформації щодо вас і членів вашої родини, яку має у своєму розпорядженні поліція, нічого подібного немає. Ви подавали заяву про проникнення в житло?

— Ні, не подавав.

— Чому?

— Я не хотів перелякати дружину й дочку. Того вечора вони, певно, ні про що не здогадалися.

— Ви вчинили нерозсудливо.

— Можливо.

— Опишіть точно, що сталося того вечора?

Дукареліс має знову пережити той кошмар. Слідчий вважає, що справа серйозна й треба було неодмінно повідомити поліцію.

— Перепрошую, але ви повелися геть по-дитячому.

— Кажу ж: не хотів їх лякати.

— Ясно. А як, ви кажете, називається та хвороба рослин?

— Це – грибок. Марсоніна.

— Я матиму на увазі цю інформацію.

— Дякую.

Виходить подихати. Зупиняється на певний час перед руїнами будинку кира Анестиса. Саме звідси тоді, у серпні, вилетіла кулею із запакованими валізами розлючена Марія Дукарелі. У вухах лунають її слова: Поводься, нарешті, як чоловік! Він знову немов дивиться в її червоні, заплакані очі, бачить погляди місцевих, які виглядають зі щілин у дверях і віконницях. Блукає провулочками. Висмикує гілочку базиліку із глечика по дорозі й підносить до носа. У провулку розливається пахощі смаженої олії, господині куховарять. Бачить туристів у легкому взутті, з рюкзаками на плечах, що ходять по туристичних крамничках, парочки, які обіймаються біля кав’ярень. Колись тут на стільчиках сиділи старенькі сусідки, а перед ними гасали ватаги дітей, кожен з яких тримав картонну коробку зі своїм цвіркуном. Ку-ку-лес, ку-ку-лес. Образи, переживання з інших часів змив нищівний плин часу та рвучкий темп нової епохи. Пасажирські кораблі з Пірею прибувають тепер щодня, вихлюпуючи із себе галасливу юрму. Згадки про острів як туристичний напрямок не сходять зі шпальт газет і журналів. Тутешній рай зник, і разом із ним зникла частина його колишнього життя.

Отак, ідучи, занурений у свої думки, у натовпі, він раптом натрапляє на Кукулеса, пане голово. Той постарішав, певно, уже за вісімдесят, голову вкрила сивина. Але виглядає нівроку. Переоране зморшками обличчя, мозолисті руки, покручені пальці. Порівнюючи нинішнього з тодішнім, відчуває відмітини часу й на собі, свою смертну природу.

— Пане Дукарелісе! — вигукує, усміхаючись, той і потискає руку. — Чув, чув, що ви знову прибули на наш острів. Та чого ж оминаєте мою господу?

Заскочений на рівному місці, Дукареліс намагається сказати щось на своє виправдання, але виходить якесь нечленороздільне мимрення. Що тут скажеш? Не завітав, бо не чекав побачити вас серед живих?

— Як справи у вашої неймовірної дружини? — раптом питає його Кукулес. — Вона часом не приїхала з вами?

Тягне з відповіддю, намагаючись збагнути, що можуть означати цей раптовий інтерес, і чи не є він чимось більшим?

— З нею все добре, — нарешті наважується відповісти. — Затрималася в Атенах у справах. — І одразу за законами ввічливості перехоплює ініціативу та питає про родину співбесідника.

— У нас усе слава Богу... Живемо там само, на ділянці, де діти збудували будиночок для стареньких батьків. Заходьте, як матимете час. Дочка вийшла заміж. У неї четверо дітей. Син повернувся з Америки. Одружився там з американкою. Збудував пансіон і здає кімнати туристам. Розбив також виноградник і робить власне вино.

— Нічого собі! Приємно чути.

— Я при нагоді передам вам пляшечку.

— Красно дякую! — відповідає Дукареліс, прощаючись.

— Переказуйте найщиріші вітання дружиноньці! — відказує Кукулес.

— А ви — своїй! — дещо знервовано завершує розмову Дукареліс.

Кукулес дотримується слова; наступного дня дізнається, де зупинився Дукареліс, і присилає пляшку вина. Його назва — «Кофос Лімен», авторство належить сину Кукулеса. На етикетці зазначено: «Вино вироблене з добірних ягід сорту асиртико, який дає добрі врожаї в сухому та теплому кліматі Кікладських островів. Вино має золотавий колір і характерний металевий присмак з нотками білих фруктів». Залишає вино господині пансіону, одразу вшиваючись геть. Він весь час кудись зникає, блукає безлюдними місцями біля кипарисових гаїв, смоківниць і руїн, не зупиняючись на жодному місці, наче за ним хтось женеться. Вона бачить нарешті, як Дукареліс відчиняє вхідні двері, мертвий від утоми, спітнілий та вкритий пилюкою. Пропонує йому бокал білого вина й запрошує на вечерю за столиком під бугенвілією.