Щоденник однієї зради

9

Неначе величезний багряний кит, що прямує у відкрите море й пірнає в темні глибини, сонце поволі тонуло в Егейському морі. А те займалося вогнем. Разом з ним спалахувало й небо. Чайки металися над скелями, підшуковуючи місця для ночівлі, останні рибальські човни верталися в гавань і ставали біля причалу. Для місцевих уся ця фантасмагорія була лише оптичною ілюзією повечір’я. Просто неспинна хода часу, через отвір піскового годинника сипався одвічний лад всесвіту. Але для археологів і студентства ці миті, коли сутінки вовчим кроком прослизали поміж останнім світлом і початком темряви, ставали знаком містерій, іншого, загадкового світу, який існував за межами їхньої реальності. Надриваючись увесь день під немилосердним сонцем, вони хотіли вірити, що їхнє життя не складається з самої буденності, і, як будь-яка людина, покладали сподівання на те, інше життя, відмінне від плинності земного існування. Уже звечоріло й узбережжя Фароса наповнилося їхніми тінями, схожими на тіні з «Одіссеї», які мов кажани, гасали над асфодельними луками. З тією лише різницею, що тут тіні людей мали плоть і кров, якщо штрикнути їх голкою, вони б зойкнули від болю.

Усі сиділи тісненько рядком на піску і вслухалися в шум моря, свист вітру, дихання сусіда і, хтозна, може в голос Одіссея, який колись із супутниками пропливав і через ці затоки. Андреас почав теревенити з Мірто, жалітися, як йому бракує Атен і дискачів. Потім розмова перейшла на магазини, покупки, парфуми. «Якось треба сходити в новий Minion[11]» — почулися слова Мірто. Серед них був і Дукареліс, — хто б міг у це повірити, проте — факт! –— він сидів навпочіпки, пане професоре, бо зрештою піддався на вмовляння підлеглих, зійшов зі свого трону і вирішив прожити цей вечір, як усі прості смертні. Було дивним і те, що тепер у пітьмі не видавався таким вже й височезним, неначе день додавав зросту його поставі, а ніч її зменшувала. Він нічого не казав, а лише мовчав і слухав. Зараз саме він гратиме роль статиста. По ланцюжку банка з пивом потрапила в його руки. Він ніколи не був прихильником бродіння хмільного сусла, але, як вже так сталося, що поробиш, не випадати ж з компанії, змочив вуста, потім зробив великий ковток і... йому сподобалося. Внутрішнє Я складно надурити, пане професоре, неможливо було приховати те, що там йому було добре. Він визнавав це водночас із тим, як зорі почали проступати на небесному склепінні, а морський вітерець віяв на юні тіла довкруж нього. Певний час усі сиділи мовчки, утупившись у море, яке починало зливатися з небом.

Малий Віз зі своїми сімома сліпучими зірками й Полярна зірка на півночі, колись частина сузір’я Дракона, нагадали їм горщик, знайдений буквально на днях в одному доісторичному колодязі, що віддалено нагадував пательню й у центрі якого була видряпана зірка. Мабуть, якийсь давній навігаційний прилад, астролябія, щось на кшталт дзеркала, ритуальний посуд, хтозна? У їхніх головах мерехтіли образи, зрештою, вони ж — археологи, їхня фантазія сягає найвіддаленіших меж. Вони могли поєднати подумки Малий Віз з пательнею: якби були священниками, то сказали б, певно, що горщик нагадує похоронну процесію з убитими горем родичами, мандрівниками — переконували б, що це — віз, образ якого вшановує пам’ять їхніх давніх побратимів. Кінця-краю не видно гіпотезам. Зрештою, зійшлися на тому, що зірка на горщику таки Полярна, необхідною мореплавцям цих древніх вод між Куфонисі, Керосом, Аморгосом, Наксосом і Паросом. Їхні думки губилися поміж зоряних сузір’їв і туманностей.

— А он і Кефей[12], — пролунав з темряви голос, — он його трикутна голова, одна нога спирається на північний полюс, а руки простягнуті до Кассіопеї.

Дукареліс був щиро вражений, не стримався і спитав:

— Звідки тобі все це відомо, Антигоно?

— Колись про це нам розповідали в школі на уроках фізики. Відтоді я почала сама цікавитися й читати.

Вона випростала руку й чітко окреслила форму Кефея ліворуч від Полярної зірки. Поруч була Кассіопея в оточенні п’яти зірок.

—Кефей і Кассіопа були ж подружжям, — додала за мить, — чи не так, пане професоре?

— Так. — Дукареліс був змушений відповісти. — Були. Кефей був ефіопський цар, а Кассіопа мала нахабство вихвалятися, що за вродою гарніша за Геру та Нереїд. Через таку безголовість вони ледь не втратили свою дочку Андромеду, коли Посейдон надіслав чудовисько, яке спустошувало узбережжя країни. Задобрити його можна було, лише віддавши на поталу Андромеду. Але її врятував Персей. Коли Кассіопа померла, то перетворилася на сузір’я. Тож, жінки, майте клепку в голові... — підсумував з усмішкою, про що одразу пожалкував, бо його погляд перетнувся з очима Антигони.

Вона дивилася на нього загадковим поглядом, за яким стояло щось іще, наче вивчала, як і тоді, у перший день розкопок, але цього разу з більшою наполегливістю. Усмішка античної статуї, — подумав він про себе. Біля неї сидів Макіс, схожий на супутник, який обертається довкола якоїсь планети, підкорюючись тяжінню, яке справляє на нього її вабливість, зовсім як Кефей біля Кассіопеї там угорі, іграшка її бажань і хитрощів. Потім вони знову підвели голови й дивилися на Кефея та Кассіопею в глибині Чумацького Шляху поміж інших сузір’їв, їхню вічну шлюбність, наочний доказ існування вічного кохання та відданості.

— Кассіопея схожа на лаконічний ключ, — зауважив Павлос, і Дукареліс легко кивнув головою на знак згоди.

Андоніс підхопив:

— Стародавні люди зображали Кассіопу жінкою, що сидить на троні. Найцікавіше однак він притримав до кінця своєї тиради, яку завершив словами:

— ...у юдейсько-християнських зображеннях Кассіопа чомусь перетворилася на Марію Магдалину. Дехто навіть вважав, що сузір’я зображує змія, який спокусив у раю Єву.

Тож такі вечори ставали невеликими паузами між виснажливими днями, зоряними подорожами, які губилися в безмежжі Всесвіту та власної душі. І якщо Всесвіт був скінченим, то, чи існують досяжні межі душі, Дукареліс певності не мав. Певним було лише те, що їхня реальність починалася та закінчувалася в розкопі. І там Дукареліс мав зустрітися віч-на-віч не лише з доісторичними таємницями, але й з сивіллиним поглядом Антигони, а це все тільки ускладнювало. Він розмірковував, чи хтось узагалі здатен розрізнити, коли в жінці зникає янгол і виникає демон? Вона розпорошувала його увагу тоді, коли остраки, прохооси та зооморфні глечики з’являлися з надр землі. Шукала його очі. Над їхніми головами паленіло сонце. Вітер підхоплював пісок з розкопу та сік ним обличчя. Їх оглушували цикади, а розпеченні скелі жаром обдавали тіла. З кожною хвилиною Дукареліс відчував, що провалюється в розпечене марення; з пагорбів накочувалися хвилі гарячого повітря й було відчуття, що вони проникають прямісінько в череп. Від цього з’являвся головний біль, потім він стихав, але складалося враження, що всі чуття зіпсувалися, а Дукареліс загубився в далекій епосі, на цьому безплідному й незмінному плато, поміж стародавніх огорож, вимощених грубим камінням, висохлих асфоделів і чебрецю. Море пінилося та гупало в пустоти скель, згризаючи під його ногами земну твердь. З поривами вітру з глибин моря до слуху долітали невідомі голоси, незрозумілі слова.

Щораз до горла йому підступала блювота; певно, він, будучи геть ненавченим, надто захопився тим пивом увечері. Але зрештою збагнув, що це прокинулася виразка, яка скривавлювала його шлунок, перетворюючись на хронічне захворювання. Невідкладно слід було випити ранітидит та циметидин. Він залишив розкопки на Ангелікі й Павлоса, а сам подався в село. Ковтнув ліки, ванна з крижаною водою покращила стан і на вечір він уже почувався набагато краще. Причини було нескладно зрозуміти, слід бути обачнішим, пам’ятати про обмеження. Загалом такі ігрища під лукавим сузір’ям Змія досить небезпечні, пане професоре.

І що ж? Ось він знову на Фаносі разом з молоддю сидить на узбережжі біля багаття, почухуючи нервово голову. Прохолодно через вітер. Цього разу пиво з таверни кира Анестиса приніс він, щоб не видатися невдячним. Пляшки були теплі, тож молодь швидко закопала їх поглибше в пісок, там, куди добивала хвиля. Вони швидко охолонуть і кожен візьме собі освіжитися. Усім добре, по обличчях пробігає легка усмішка задоволення. Уранішні розкопки принесли чудові плоди. Разом зі звичними уламками їм пощастило знайти невеличкий скарб з косметичним приладдям. Також були знайдені цілими арибали, піксиди, металеві пінцети, бронзові голки з нефритовими держачками, булавки, намиста з кольоровими намистинами.

— Це все належало жіноцтву? — спитав Андреас Дукареліса.

— Так, скоріш за все. Арибали та піксиди використовували для зберігання пахучих есенцій. Голки — для нанесення татуювань. Навіть на кікладських статуетках знаходять сліди нанесених на тулуб візерунків крапками або лініями, а також очі, намальовані на різних частинах тіла.

— Бач, і в ті часи жіноцтво не обходилося без кокетування... — додав Андоніс. — Безсмертне зло — жона, та необхідне![13] — Вичавив з себе солоний жарт з бридким смішком — хе, хе, хе — мов старий дідуган.

— На санторинських фресках жінки дуже граційні, — сказала Ангелікі. — У них були складні зачіски із вплетеними намистинами, вони носили кольє та фарбували вуста й щоки, ймовірно, використовуючи церузит.

— Справді на знайдених жіночих статуетках були виявлені сліди барв на бровах і губах, — продовжив Дукареліс, помітивши краєм ока, що Антигона знову дивиться на нього тим загадковим поглядом. Поряд з нею завжди опинявся Кефей у своєму вічному амплуа супутника. Дукареліс непомітно зиркав на нього, через цікавість затримував на ньому погляд довше, ніж на інших. Він носив одяг чорного кольору, високі військові черевики та довге волосся. Неговіркий, собі на умі. Класичний приклад юнака, який відкрив для себе світ протестів і анархізму й поринув у нього з усією пристрасністю неофіта. Але він добре пам’ятає, коли з Антигоною вони прийшли до його офісу проситися в команду й він посадив їх та опитав, на хлопцеві був досить старомодний піджак і сорочка з комірцем, який личив би його батькові.

— Складається таке враження, що кікладці мали якусь манію до різних кольорів. Кістяні трубки, які часто траплялися археологам, містили в собі залишки барв, наприклад, лазурит і кіновар, — підключився до розмови Павлос, висловлюючиь твердо, але безбарвно; тулуб нахилений трохи праворуч для виказання шанобливого ставлення. Усім своїм виглядом він наче хотів показати, що повністю поділяє слова Дукареліса, а також був переконаний, що серйозність є основою його власного археологічного авторитету.

— Справді, так! — погодився Дукареліс.

«А яким насправді було становище жінок в кікладському суспільстві? — несподівано спитала Антигона. Тонкі смуги від язиків полум’я танцуючи освітлювали її обличчя. Дуже гарна, Дукареліс не міг не погодитися.

— Чому ти про це питаєш? Черговий напад твоєї феміністичної істерії? — спробував пожартувати Кефей, та на нього ніхто не звернув увагу. Усі чекали, що відповість Дукареліс. Вага його наукового авторитету мала розставити крапки над усіма доісторичними загадками, які лоскотали їхню уяву.

— Якщо брати за зразок статуетки, які здебільшого скеровують увагу на акцентовані жіночі форми, трикутник лона, статеву щілину, груди, іноді — на останню фазу вагітності або пологи, можна зрозуміти, наскільки важливе місце посідала жінка для кікладців, чи то проста смертна, чи божество, наприклад, Велика Богиня.

— Так, ці кікладці були нічогенько просунуті! Завжди підкреслювали жіночу сексуальність, — утрутився Андоніс. — Хе-хе-хе... Яка прекрасна епоха!

Але Антигона не жартувала, вона суворо глянула на нього й він замовк. Потім вона знову спрямувала запитальний, пане професоре?, погляд на Дукареліса.

— Тож через природну властивість давати нове життя жінка посідала високе суспільне місце. Для доісторичних людей це була найбільша загадка життя. В усьому іншому вони займалися звичними буденними справами: доглядали дітей, поралися вдома, ткали, місили тісто, розписували керамічні горщики, плели кошики. Іншими словами, робили все те, що робить і сучасна жінка... — Цього разу він прямо подивився Антигоні в очі, чого зазвичай майже ніколи не робив.

— Отакої... — пхикнула та, осудливо хитаючи головою. — Усе це — гіпотетичні здогадки, а не доведені факти. Археології потрібні саме вони!

Макіс штрикнув її ліктем. Нечувано ставити під сумнів слова самого професора! Дукареліс знову побачив загадкову тінь усмішки на її вустах. Вона насміхалася з нього? Замовк. Згадав Солонове: «Мовчання жону красить». Так, точно насміхалася.

Антигона знову роздивлялася сузір’я над головою. Вона простягнула руку в напрямку сузіря Орла й точно показала його найяскравішу зірку — Альтаїр. Потім перемістила руку в напрямку Скорпіона, який розлігся на фоні Чумацького Шляху.

— Він своїм смертоносним жалом убив Оріона, тому той і досі його боїться там, угорі. Ніколи їх не зустрінеш разом на небі. Коли встає один, лягає спати другий.

Раптом усі замовкли. Мовчанка запала наче туман. Лише Павлос і Ангелікі про щось шушукалися скраю їхньої учти. Інші мовчки намагалися знайти відповідь на питання — що відбувається? Для того, щоб уява розгулялася, багато не треба.

Дукареліс піднявся, набив люльку ароматизованим тютюном і закурив. Його обличчя закрила тінь. Тютюн, спалахуючи, освітлював його на мить, і воно знову тонуло в пітьмі. Босоніж, закатавши штани до литок він пішов по піску аж до кінця узбережжя. Він розхвилювався. За інших обставин, звісно, він поставив би вискочку на місце. Але, з якогось дива, йому відібрало мову. Він притулився спиною до скелі й завмер, закинувши голову, розглядаючи зірки з допитливістю, яку до таємниць Всесвіту відчуває зрілість. Скільки він не намагався побачити смертоносне жало Скорпіона, у нього нічого не виходило. Одна за одною пінява хвиля накочувалася на берег, досягаючи його босих ніг. Він здригнувся, коли відчув, як водорощі й пісок обплітають його пальці. Потім відчув, що хтось наближається. Якась тінь рухалася в його бік.

— Хто там?

— Я... — голос насилу виборсувався з горла жінки.

Вона зупинилася за два кроки до нього, вагаючись, чи підходити. Дукареліс у темряві намагався розгледіти вираз її очей, що зрозуміти наміри, але куди там! Вона прийшла вибачитися? Щось на мене найшло тієї миті, не стрималася. Та він нічого не бачив. Проте йому здавалося, що він відчуває, як вона дихає. Мовчанка, що їх розділяла, тривала ніби цілу вічність. А потім його природна нерішучість, вагання відступили. Вона не противилася. Навпаки чекала цього. Вони доторкнулися одне до одного, його пальці пробігли по її тонкій шкірі, вона здригнулася, тіло напружилося, стало твердим, їхні вуста злилися, спершу — несміливо, а потім все більш пристрасно та нестримно. Антигона вкусила боляче його за губу, Дукареліс зойкнув, але шум хвиль гасив будь-який звук. Він відчув солоний присмак крові в роті. Вона ще мить лишалась у його обіймах, а потім першою рушила до багаття, яке горіло посеред узбережжя. Перш ніж піти, вона прошепотіла йому на вухо: «Я сказала їм, що йду шукати тебе й просити вибачення». Вибачення так і не прозвучало.

Дукареліс знов розкурив люльку й утупився в непроглядну темряву перед собою. Він думав про те, що кожен, від першого до останнього, на цьому узбережжі є різновидами уламків певної космогонії, оскільки у своїх тілах несуть залишки того, що утворилося в перші миті по Великому Вибуху, кварки. І ці найменші частинки існуватимуть і після їхньої фізичної смерті, створюючи відчуття вічності чи радше його ілюзію. Десь далеко на сусідніх островах він помітив непевні відблиски поселень. Тепер він уже знав, що означає цей сивіллин погляд, пане професоре. У цих місцях усе, що зачинають у собі морська стихія та земна твердь, продовжується в людях.