Зелений Змій, або Алкогольні спогади

XII

Під час плавання з Нельсоном кілька шалено-диких місяців я ніколи не нарікав. О, він умів керувати судном, хоч і доводилося тремтіти з жаху кожному, хто плавав із нами. Жартувати завжди з небезпекою давало йому радість. Робити те, на що ніхто не зважиться, підносило його пиху. Він ніколи не зарифлював вітрил і весь час, що я плавав з ним, Північний Олень, хоч би який був вітер, ні за що не забирав рифів. Наша палуба ніколи не висихала. Завжди, в будь-яку погоду, ми плавали під усіма вітрилами. Залишивши Оклендський порт, ми поїхали далі в море шукати пригод.

Ця блискуча сторінка мого життя можлива була лише завдяки Зеленому Змієві. І в цьому мій жаль. Я так палко прагнув сваволі і цікавих пригод, але міг знайти їх лише через посередництво Зеленого Змія. Це шлях усіх людей, які люблять життя. І якщо я любив його, то мусив іти цим шляхом. П’ючи, я заприятелював із Нельсоном та взяв участь у його роботі. Якби я тільки випив пиво, за яке він заплатив, або зовсім одмовився пити — він ніколи не обрав би мене за свого товариша, бо він хотів товариша, який не лише працював би з ним, а й пив.

Мене захопило це життя. Помилково я думав, що весь зміст його в божевільному пияцтві, що треба послідовно пройти всі стадії, які витримує тільки залізна статура, і, кінець кінцем, дійти до скотячої безтямності. Мені не до смаку був алкоголь, і я пив, аби бути п’яним, безтямно, безпорадно п’яним. І я, хто колись ховав та беріг усякий непотріб, що торгувався наче Шерлок Голмс, доводячи до поту тандитників; я, хто аж занімів здивований, коли Француз-Франк за одну хвилину витратив вісімдесят центів на віскі, на вісім чоловік, — я так нестримано та недбайливо тринькав грішми, як ніхто з них.

Пригадую, як одного вечора ми з Нельсоном пристали до берега. В кишені у мене було сто вісімдесят доларів. Я хотів, по-перше, купити дещо з одежі, а по-друге — випити. Мені бракувало одежі. Все, що я мав, було на мені: пара морських чобіт, що, на щастя, так само швидко випускали воду, як і набирали, пара шароварів за п’ятдесят центів, бавовняна сорочка за сорок центів та зюйдвестка. У мене не було бриля, і тому я носив зюйдвестку. Треба зазначити, я не згадав ні про білизну, ні про шкарпетки. У мене їх не було.

Щоб дійти до крамниць з одежею, треба було проминути з десяток салунів. Тому я наважився спочатку випити. Але так і не дійшов до крамниць з одежею. Вранці, розбитий, отруєний, але задоволений, вернувся на борт, і ми знов від’їхали. Я мав стільки ж одежі, як і перед цим, і ні цента зі ста вісімдесяти доларів, що були у мене вчора. Може здатися неймовірним тому, хто не має в цьому досвіду, як за дванадцять годин молодий парубок міг пропити цілих сто вісімдесят доларів. Але воно було так.

Та я не шкодував. Навпаки, пишався. Я показав, що можу потягатися з найкращими з них.

Поміж дужих чоловіків я виявив себе дужчим. Я довів знов, як і не раз доводив, своє право на титул «Принца». Мою поведінку почасти можна зрозуміти як реакцію після злиденного дитинства та надмірної праці. Можливо, я міркував так: краще бути принцом поміж п’яниць, аніж працювати дванадцять годин на добу біля машини, дістаючи по десять центів за годину. Праця біля машини не давала блискучих подій. Але коли ця витрата ста вісімдесяти доларів за дванадцять годин не блискуча подія — тоді я не знаю, чи є вони взагалі.

О, я проминаю багато подробиць мого товаришування із Зеленим Змієм за той час. Я беру тільки випадки, що висвітлюють шляхи, якими він іде. Три речі рятували мене в цьому жахливому пияцтві: перше — чудова, далеко краща за пересічну статура; друге — здорове життя на вільному повітрі, на воді; і третє — що я пив не регулярно. Пускаючись у плавбу, ми ніколи не брали із собою алкогольних напоїв.

Переді мною був одкритий світ. Я вже знав місцевість на кількасот миль по воді, міста, містечка та рибальські слободи на березі. Але мене тягло далі. Я ще так багато не бачив. А для Нельсона був занадто широкий і цей обмежений світ. Він нудився за своїм любим Оклендським портом. І коли повернувся туди, ми розлучилися з ним, як найкращі приятелі.

Тепер я обрав собі за штаб давнє місто Беніша на Каркінезькій протоці. У рибальських ковчегах, що стояли в очеретах біля берега, жила артіль бродяг та п’яниць, і я пристав до них. Тепер я більше бував на березі, коли не ловив лососів та не плавав угору й униз річкою, як учасник рибальського дозору. Але пив далеко більше й багато дізнався про пияцтво. Ніхто не міг мені дорівняти. Я пив, аби пити, і часто пив більше, ніж мені припадало, щоб довести свою силу. Якось уранці мене непритомного виплутали з петель рибальської снасті, куди, без пам’яті п’яний, я заліз увечері, і всі на березі тільки й говорили про мене, сміючись та випиваючи. Я справді пишався. Це був геройський вчинок.

І коли якось цілих три тижні я й одного дня не був тверезим, то гадав, що дійшов уже краю. Справді, далі вже нікуди було мені йти. Прийшла пора робити щось інше. Завжди, чи то я був п’яний, чи тверезий, поза моєю свідомістю якийсь голос усе говорив мені, що п’яна гульня та п’яні вибрики в порту це ще не все в житті. Голос цей була моя добра доля. Випадково я вдався такий, що міг почути цей поклик, а він завжди кликав мене кудись далеко, ген-ген у інший світ. Тут не було обережності, а швидше цікавість, бажання все знати та шукати чогось іншого, дивного, якихось речей, про які, здавалося, я тільки здогадувався, які невиразно ввижалися мені. Бо що ж таке життя, — питався я, — коли це все? Ні, є ще на світі щось інше, але не тут. І цей голос, цю обітницю ще чогось у житті треба взяти на увагу, бо згодом це відіграло чималу роль у моїм змаганні із Зеленим Змієм.

Але безпосередньо вплинула на мій намір вирватися звідси одна штука Зеленого Змія, яку він утяв мені — жахлива, неймовірна пригода, яка показала, куди веде пияцтво, показала безодні, що досі й не снилися мені. Близько першої години ночі, після доброї пиятики, я хитаючись йшов палубою шлюпа, що стояв у кінці пристані; я збирався лягти спати. Відплив ринув до Каркінезької протоки, наче вода у млинових лотоках. Я оступився й впав через борт. Ні на пристані, ні в шлюпі не було нікого. Мене понесло потоком. Але я не злякався. Я навіть вважав подію за цікаву. З мене був гарний плавець, а що кров моя пойнялася вогнем, то дотик води до шкіри був приємний, наче дотик холодного полотна.

І тоді ж то й утнув мені Зелений Змій свого божевільного жарту. Мою уяву раптом посіло непереможне бажання упливти геть за потоком. Я не був хворобливий. Думка про самогубство ніколи не виникала в моїй голові. І тепер, коли вона виникла, то здалася мені гарною, надміру розкішною, блискучим кінцем мого короткого, змістовного життя. Я, хто ніколи не зазнав кохання з дівчиною або жінкою, ані любові до дітей, ні разу не відчув великої радості, що дає мистецтво, не досягав зоряно-холодних верховин філософії, а бачив лише манісінький клаптик розкішного світу — я вирішив, що це вже все, що я бачив усе і всього на світі зазнав, і що час усьому покласти край. Це була погана витівка Зеленого Змія, що поборов мою уяву і в отруйному сні волік мене до смерті.

О, він умів переконувати. Я вже всього зазнав у житті й мені лишилося дізнатися ще небагато. Кілька місяців скотячої очманілості від пияцтва (цей спогад викликав у мене почуття приниження та стару свідомість гріха) — це останнє й найкраще, чого я досяг, і я сам бачив, чого воно варте. Я згадав старих зледащілих п’яниць та волоцюг, яких, бувало, частував. Ось що залишилося мені від життя! Чи хочу я бути таким, як вони? Ні, тисячу разів ні! І я лив сльози солодкого суму за своєю пишною юністю, що пливла за водою. (Хто тільки не бачив меланхолійних п’яниць, які ллють сльози? Їх можна зустріти по всіх шинках. Якщо вони не можуть знайти когось, кому б повідали своє лихо, то повідають його шинкареві, бо йому ж платять, щоб слухав.)

Вода здавалася такою приємною, а смерть такою мужньою. Зелений Змій змінив мелодію, що наспівував у мій до божевілля п’яний мозок. Геть сльози, геть жаль! Це смерть героя, геройськи заподіяна власного рукою, з власної волі. І я бадьоро заспівав свою лебедячу пісню, а бризки та оплески води нагадали мені, в якому я становищі.

Нижче міста Беніша, де виступає пристань Солано, протока ширшає, і її тут називають «Затокою Тернерської Корабельні». Я був у береговій течії, що проходить понад Солано та йде до затоки. Здавна я знав, з якою силою вирує там течія, минаючи острів Мертвої Людини та ринучи просто до пристані. Я не хотів, щоб мене знесло на палі. Мені це не подобалося, бо довелося б згаяти з годину в затоці, що лежить на шляху потоку.

Роздягнувшись у воді, я поплив, вміло та спритно розсікаючи воду руками та перепливаючи потік під прямим кутом, поки не побачив огні на пристані. Тепер я знав, що мене вже не знесе течією. Перевернувшись на спину я став відпочивати. Небезпека минула, я міг трохи віддихати.

Гордий, що зміг вибитися з течії, я знову заспівав свою лебедячу пісню — якусь безглузду імпровізацію юнака, який допився до нестями! — «Не співай» — прошепотів мені Зелений Змій — «На Солано рух триває цілу ніч. Залізничники на березі. Вони почують тебе, під’їдуть човном і врятують. Ти ж не хочеш, щоб тебе врятували?» Звичайно, я не хотів. Як? Щоб мене позбавили геройської смерті? Нізащо! Пливучи горілиць, під сяйвом зірок, я дивився на добре знайомі портові вогні, що пливли повз мене, червоні, зелені та білі, й посилав сумне, сентиментальне «прощай» кожному з них.

Допливши до середини каналу, я знов заспівав. Коли-не-коли я бив по воді руками, але здебільше мене несло течією, й мені ввижалися довгі, п’яні сни. Перед світанком я протверезився, бо вже довго був у холодній воді, та подумав, у якій же це частині протоки я пливу. Потім подумав, що це буде диво, коли поворотна течія припливу не схопить мене та не понесе назад раніш, ніж я випливу в затоку Сан-Пабло.

Далі я відчув, що дуже стомився, що мені холодно, що я зовсім тверезий і не маю ані найменшого бажання вмерти. Я бачив гамарню Сельбі на березі Контра-Коста та маяк на Кобилячому острові. Почав плисти до берега Солано, але занадто виснажився та дуже змерз. Я плив так повільно, витрачав стільки зусиль, що облишив і віддався на волю течії, коли-не-коли змахуючи руками, щоб додержати рівноваги на хвилях, які все більшали. І тут я злякався. Тепер, зовсім тверезий, я не хотів помирати. Знайшов двадцять причин, щоб жити. І чим більше причин знаходив, тим певнішим ставало, що я потону.

На світанку, пробувши чотири години у воді, я опинився в небезпечному місці, на хвилях поблизу Кобилячого острова. Тут швидка течія припливу з протоки Вальєхо зустрічалася з течією протоки Каркінез, і там, де вони, вируючи, зливалися докупи, до них прудко ринув приплив із затоки Сан-Пабло. Віяв дужий бриз та кучерявив воду маленькими хвилями, що уперто заливали мені рота, і я почав уже ковтати солону воду. Як досвідчений пловець я знав, що кінець мій близько. Але тоді саме наспів човен з грецькими рибалками, що йшов до Вальєхо. І знов я врятувався від Зеленого Змія завдяки своїй фізичній силі.

І, до речи, дозвольте мені зауважити, що ця божевільна витівка Зеленого Змія зі мною не є щось виняткове. Статистика самогубства дає жахливий відсоток, що треба поставити на карб Зеленому Змієві. Випадок зі мною, коли здоровий, нормальний юнак, повний радості життя, наважився вкоротити собі віку, не був звичайний. Але треба взяти на увагу, що цей намір виник після довгої пиятики, коли мозок та нерви були цілком отруєні. Уява моя мала великий нахил до романтизму та драматизму, і коли я під впливом алкоголю майже дійшов божевілля, думка про самогубство здалася мені чудовою. Але й старіші, хронічні пияки, пригнічені життям та зневірені в ньому, якщо вкорочують собі віку, то здебільше після довгої пиятики, коли їхній мозок та нерви наскрізь просякнуті й отруєні алкоголем.