Зелений Змій, або Алкогольні спогади

ХХІ

Але дивіться! Тільки я почав мандрувати, як знов зустрівся із Зеленим Змієм. Мандруючи, зустрічав чимало чужих людей, але досить було тільки випити з ними разом, і ми вже знайомились, і широко відкривалися шляхи, що ведуть до пригод. Не могло бути і в салуні з галасливим городянином, або веселим залізничником, який вже добре насмоктався та навантажив повні кишені пляшок, або з гуртом «галькістифів» у якомусь кишлі. Так, це могло бути й у штаті, де заборонено алкоголь, хоч би і в Айова 1894 року, коли я блукав там головною вулицею Дес-Мойніс, і мене без кінця закликали невідомі мені люди у різні таємні шинки. Пригадую, ми випивали і в голярні, і в слюсарній майстерні, і в крамниці меблів.

Завжди та всюди був Зелений Змій. Навіть волоцюга в ті щасливі дні міг далеко частіше випивати. Пригадую, як у в’язниці в Буффало ми улаштували гульню на всю губу, а потім, після того, як вийшли на волю, знов урядили таку саму гульню просто на вулиці і фінансували її тією «пенею», що нажебрали у людей.

Я не мав потягу до алкоголю, та коли бував з тими, хто пив, теж випивав з ними. Я переважно мандрував з найрухливішими, найдужчими людьми, а саме ці дужі жваві люди найбільше й п’ють. Вони товариські, сміливі, з яскравою індивідуальністю. Можливо, що такі властивості їхньої вдачі і тягнуть їх від нудного оточення та виснажливої праці шукати відради в отій брехливій, химерній дійсності, що створює Зелений Змій. Було так, що ті, кого я найдужче любив, найбільше шукав, неодмінно товаришували із Зеленим Змієм.

Блукаючи Сполученими Штатами, я дізнався чимало нового. Як бродяга я бував поза лаштунками суспільства і, навіть, по льохах. Я спостерігав, як працює уся машина цього ладу, я бачив, як крутяться найменші її коліщата, і дізнався, що фізична праця зовсім не в такій пошані, як це казали вчителі, попи та політичні діячі. Робітники, що не мали певного фаху, були безпорадною робочою скотиною. Хто мав фах, мусив належати до професійної спілки, щоб дістати працю зі свого фаху. А спілка мусила якось викручувати у підприємців збільшення заробітної платні та зменшення робітничих годин. Підприємці, в свою чергу, не поступалися. І я не бачив у цьому пошани до праці. А коли робітник робився старим, або недужим, його викидали на смітник, наче поламану машину. Я бачив дуже багато таких робітників, що зовсім не в пошані доходили кінця свого віку.

Отже, я переконався, що фізична праця не користується повагою й нічого не варта. Ні, фах не для мене, зважив я, та й директорські дочки теж. Але й злочинцем стати не припадає, додав я. Це майже так само руйнує, як і фізична праця. Треба продавати мозок, а не м’язи. І я постановив ніколи більше не продавати своїх м’язів. Мозок, і тільки мозок винесу я на ринок на продаж.

Я повернувся до Каліфорнії з твердим наміром здобути собі освіту, себто шкільну освіту. Школу грамоти я скінчив уже давно, отож я вступив до Вищої Оклендської школи. Щоб платити за навчання, я влаштувався воротарем І сестра мені допомагала. Я не відмовлявся від того, щоб викосити комусь траву або почистити килими, коли мав вільних пів дня. Я працював, щоб потім не працювати; працював, не покладаючи рук, сам сміючись із цього парадоксу.

Юнацьке кохання залишилося десь позаду, а разом з ним Гейді та Луїс Шатек і наші надвечірні прогулянки. Я не мав на це часу. Я вступив до гуртка Генрі Клея, й мене запрошували до себе дехто з його членів. Буваючи в них, я зустрічав там гарних дівчат, уже в довгих спідницях. Я розважався, буваючи на зборах, де ми вели дискусії про поезію, мистецтво та всякі деталі граматики. Я вступив до місцевої соціалістичної організації, й ми студіювали політичну економію та філософію політики. Я дістав кілька абонементних карток у міській книгозбірні і дуже багато читав.

Півтора роки я не доторкався до чарки; ні разу вона мені й на думку не спала. Не мав часу та не мав і потреби в хмільному. Поміж працею воротаря, наукою та невинною розвагою — грою в шахи — я не мав і хвилинки вільної. Я винайшов новий світ і так прагнув пізнати його, що старий світ Зеленого Змія зовсім не вабив мене.

Але якось я пішов до салуну. Пішов до Джоні Гейнгольда в «Останню Пригоду» і позичив у нього грошей. Тут була нова спокуса Зеленого Змія. Власники салунів, як відомо, хороші хлопці. Пересічно вони щедріші від так званих ділових людей. Коли мені треба було десять доларів, і я не мав де взяти їх, то удався до Джоні Гейнгольда. Кілька років минуло, як я востаннє до нього завітав та витратив кілька центів біля шинквасу. Прийшовши позичати гроші, я не купив нічого хмільного. І Джоні Гейнгольд позичив мені десять доларів без ніякого забезпечення та не взявши відсотків.

І не раз, здобуваючи освіту, я ходив до Джоні Гейнгольда позичати гроші. Вступаючи до університету, я позичив у нього сорок доларів без відсотків, без забезпечення, не купивши нічого випити. Але коли мені через кілька років повелося добре, я не раз звертав із дороги та робив загак, щоб зайти до Джоні Гейнгольда витратити у нього скількись грошей, — ніби відсоток за його колишню позику: так бо годилося, такий був звичай. Джоні Гейнгольд не вимагав та й не чекав цього. Але, як я вже казав, я робив так згідно зі звичаями, які засвоїв собі разом з іншою наукою Зеленого Змія. В лиху годину, коли людині нікуди звернутися, коли вона не має ніякої цінної речі, щоб дати в заставу жорстокосердому лихвареві — хай іде до знайомого шинкаря. Вдячність властива людям. Коли людина, якій допомогли, знову має гроші, можна сподіватися, що частина їх буде витрачена в салуні, власник якого їй допоміг.

Я згадую початок моєї письменницької кар’єри, коли маленькі суми грошей, що я заробляв по журналах, надходили до мене з якоюсь трагічною нерегулярністю. Тоді я ледве перебивався з родиною, що все більшала — дружина, діти, мати, небіж та моя Мамі Джені зі своїм старим чоловіком (для них настали скрутні часи). Було лише два місця, де я міг позичити гроші: перукарня та салун. Перукар брав з мене п’ять відсотків у місяць, і відсотки треба було платити за місяць вперед. Отож, коли я позичав у нього сто доларів, він давав мені тільки дев’яносто п’ять, а п’ять доларів утримував як відсоток за перший місяць. На другий місяць я знов платив йому п’ять доларів і так доти, поки я не оповістив страйку своїм видавцям та не розплутався з боргами.

Друге місце, куди я міг звернутися у скруті, був салун. Господаря цього салуну я знав в обличчя років зо два. Я ніколи не витрачав грошей у його салуні — навіть, коли позичав їх у нього. Але скільки разів я у нього не просив, ні разу він мені не одмовив. Поки я став заможним, він, на жаль, виїхав до іншого міста. І по сей день я шкодую, що виїхав. За тим кодексом, який я знаю, єдине, що треба зробити і що я зробив би, якби знав, де він тепер, це зайти при нагоді до нього в салун та витратити там кілька доларів у подяку за ту допомогу, що він мені колись надав.

Я не складаю похвали шинкарям. Ні, я це пишу, щоб віддати належне потузі Зеленого Змія та вказати ще на один із незчисленних засобів, якими він обплутує людину й прив’язує до себе, аж кінець кінцем вона бачить, що не може вже обійтись без нього.

Та вернімося до мого оповідання.

Забувши про всякі пригоди та з вухами влізши у науку, я кожну мить був занятий і жив, цілком забувши про існування Зеленого Змія. Ніхто з мого оточення не пив. Якби хтось пив і запропонував мені, — звичайно, я випив би з ним. Але було так, що коли я мав вільні хвилини, то гаяв їх, граючи в шахи, або гуляючи з гарними дівчатами-студентками, чи то їздячи велосипедом, коли щастило викупити його у лихваря.

Весь час звертаю увагу на те, що у мене не було ані найменшого бажання пити, дарма, що довгу та сувору науку відбув я у Зеленого Змія. Пройшовши ціле життя, я вернувся назад, щоб захоплюватися аркадською простотою студентського юнацтва. Я знайшов також шлях у царство розуму і сп’яняв себе інтелектуально. (Та леле! Згодом я довідався, що після інтелектуальної сп’янілості теж настає похмілля!)