Зелений Змій, або Алкогольні спогади

XXVII

З літературним успіхом поліпшало і моє життя, та роздався обрій. Я взяв за звичай писати та видруковувати на машинці тисячу слів за день, включаючи неділі та свята. До того ще вчився, хоч і не так багато, як раніше. Я поклав собі п’ять з половиною годин для сну, мусив додати пів години. Фінансове становище давало змогу мені витрачати більш часу на спорт. Я більше їздив велосипедом; і головне тому, що він не був уже заставлений у лихваря. Я боксував, фехтував, ходив на руках, стрибав угору та на віддалення, стріляв та кидав кейбера[3] і плавав. Я переконався, що фізичні вправи викликають більшу потребу у сні, аніж розумова праця. Бувало, я так стомлювався фізично, що спав шість годин, а після занадто важких вправ спав і цілих сім. Але такі оргії сну траплялися мені рідко. Треба було багато вчитися, багато зробити, і я сам себе лаяв, коли спав сім годин. Я благословляв людину, яка вигадала будильника.

Я зовсім не мав тепер бажання пити. У мене було надто багато віри в прекрасне; я жив дуже змістовним життям. Я був соціалістом, мав намір перебудувати весь світ, і алкоголь не міг викликати у мене того запалу, що викликали мої ідеї та ідеали. З моєю думкою рахувалися, хоч я ставлю це на рахунок свого літературного успіху. Безумовно, це слава письменника збирала мені завжди авдиторію, якої я ніколи не зібрав би, будучи звичайним промовцем. Мене закликали різні клуби та організації, щоб я читав їм лекції. Я змагався за гарну мету, навчався та писав і був дуже зайнятий.

Досі у мене було мало приятелів. Але тепер я почав бувати на людях. Мене часто запрошували, особливо на обіди. Я мав тепер багато приятелів та знайомих, що їхній матеріальний стан був кращий, ніж мій. Дехто з них пив. Пили у себе дома і частували мене. Вони не були пияками, принаймні ніхто з них не напивався п’яний. Пили помірно, так само й я з ними, бо того вимагало почуття приязні та гостинності. Я так мало звертав тоді уваги на алкоголь, так мало думав про нього чи то хотів його, та й вплив його на мене був незначний: що я не можу пригадати ні свого першого коктейлю, ні свого першого шотландського гайболу.

Тепер і я закликав до себе у гості. Коли когось запрошують, зрозуміло, що й він мусить до себе запрошувати. Цього вимагало життя, що робилося забезпеченішим. П’ючи сам у людей, я мусив і їх частувати у себе. Отож я зробив запас пива, віскі та столового червоного вина. І з тої пори у мене не переводились ці запаси.

Весь той час я зовсім не зважав на Зеленого Змія. Я пив, коли пили інші, за компанію з ними. І так мало цікавився напоями, що завжди пив те, що пили товариші. Коли вони вибирали віскі — я теж пив віскі. Коли вони пили різні наливки — то й я пив із ними наливку. Але коли в домі не було гостей — що ж, я не пив нічого. Карафка з віскі завжди стояла в кімнаті, де я писав, але цілими місяцями і навіть роками я не знав, як це можна пити самому.

Коли, обідаючи в гостях, я помічав привітний веселий блиск передобіденного коктейлю, мені це здавалося дуже приємним і доречним. Але мені ніяк не кортів алкоголь, при моєму інтенсивному житті я ніколи й на думці не мав на самоті випити коктейлю перед їжею.

Але пригадую, до мене тоді приходив один дуже цікавий чоловік, трохи старший від мене. Він любив віскі, і я просиджував з ним цілі дні у своєму барлогу, сумлінно п’ючи віскі, шклянку за шклянкою, поки він починав п’яніти, та й я почував себе трохи на підпитку. А навіщо я це робив? Не знаю. Може, з давньої навички, яку набув, коли цілі дні та ночі зі шклянкою в руці гаяв поміж людей, які охочі були до випивки.

До речі, я вже не боявся Зеленого Змія. Я був у тому небезпечному стані, коли людина вірить, що подолала його. Я це доводив, утримуючись від алкоголю довгими роками навчання та праці. Я міг, коли хотів, пити, чи не пити, пити не напиваючись, а найголовніше — я був цілком свідомий, що алкоголь мені недовподоби. В ці часи я пив з тої самої причини, з якої колись випивав зі Скоті та гарпунером або з устричними піратами — пив тому, що пили ці люди, поміж яких я хотів поводитись, як подобає чоловікові. Ці блискучі люди, ці мандрівники царства розуму пили. Гаразд! Нема приводу й мені не випивати разом з ними, — мені, кому — я добре знав — нема чого боятися Зеленого Змія.

Кілька років я держався такої думки. Часом я добре напивався, але такі випадки траплялися рідко. Це заважало мені працювати, а я на це не міг собі дозволити. Пригадую, коли кілька місяців жив у Іст-Енде в Лондоні та писав книгу, вештаючись поміж найгірших покидьків суспільства, я кілька разів напився. Але був тоді страшенно злий на себе, бо воно перешкодило моїй роботі.

А напився тому, що знов ступив на стежку пригод, де завжди чатує Зелений Змій.

Бували випадки, коїли з упевненістю досвідченого пияка я брав участь у п’яній гульні. Звичайно, це траплялося на шляху пригод у різних країнах світу, і була це справа гонору. Чудна ця чоловіча пиха, що веде до пияцтва з іншими, аби тільки показати свою міцну голову. Та ця чудна пиха не теорія, а факт.

Наведу приклад, коли гурток розбещеної молоді, що називали себе «революціонерами», запросили мене як почесного гостя на «пивну вечірку». Це була єдина вечірка такого штибу, на якій мені довелося бути. Я не знав їхньої мети, йдучи туди. Гадав, що почую палкі промови на високі теми, припускав, що дехто з них, може, й вип’є більше, ніж годиться, але певен був, що сам я вип’ю дуже мало. Виявилося, що «пивна вечірка» була розвагою цих високохмарних юнаків, які прогонили свою нудьгу, роблячи дурнів з людей кращих за себе. Як я потім довідався, вони закликали напередодні почесного гостя, молодого талановитого радикала, й напоїли його до нестями.

Коли я опинився поміж них і зрозумів ситуацію, у мене з’явилося оця чудна чоловіча пиха. Я покажу їм, оцим молодим негідникам! Покажу хто з нас дужчий, життєздатніший, міцніший на шлунок і на голову; хто з нас, найбільше хильнувши, й оком не моргає. Ці необлизані цуценята думають, що переп’ють мене!

Як бачите, це було змагання на витривалість, а ніхто не хотів би виявити себе слабшим. Тьху! Це тільки пиво. Я вже звик до дорожчих напоїв... Я вже кілька років не пив пива. Але, коли пив, то пив його зі справжніми чоловіками і зможу показати цим сосунцям, як треба пити. Отож почалася пиятика, я пив з найвитривалішими. Дехто з них міг вийти з цього змагання, але почесному гостеві не дозволялося.

І всі мої суворі безсонні ночі, всі книжки, які я прочитав, вся мудрість, яку я зібрав — все одійшло геть перед мавпою та тигром, що вилізли з безодні моєї атавістичної спадщини та змагалися в брутальному, жадібному бажанні перевершити свинством свиню.

Коли вечірка скінчилася, я ще тримався на ногах і ходив рівно, не коливаючись, чого не можна було сказати про інших учасників змагання. Пригадую, як один із них, стоячи на ріжку вулиці, плакав зі злости, що я тверезий. Йому й не снилося, що треба було залізної сили, яку я набув довгою звичкою, щоб удержати свідомість у моєму отруєному мозку, щоб володіти м’язами, перемагати нудоту, не давати зриватися голосу та логічно мислити. А я ще й глузував з них! Вони не могли мене перепити. Я пишався своєю витривалістю. Більше того, я й тепер цим пишаюсь. Так уже по-чудному створено людину.

Але ж я не написав тисячу слів другого ранку. Я був хворий, отруєний. У мене пропав день. Після обіду я мав прочитати лекцію. Я прочитав її і певний, що вона була така ж погана, як і моє самопочуття. Дехто з моїх учорашніх знайомих був на лекції, щоб побачити, наслідки від учорашньої вечірки. Я не знаю, що вони побачили, але я помітив, що їм так само погано, як і мені, і це дало мені втіху.

Ніколи більше не питиму! — заприсягся я. Мене школи більше не могли затягти на іншу пивну вечірку. Це було останнє моє пияцтво. О, пив я і після цього, але розважніше, обережніше й ніколи не брав участі в п’яних змаганнях. А саме так і вироблюються досвідчені п’яниці.

Щоб показати, що в цей період мого життя я пив тільки в товаристві з приятелями, я наведу приклад зі своєї подорожі через Атлантичний океан на старому «Тевтоніку». Сталося так, що на початку подорожи я заприятелював з одним англійцем, який прокладав кабелі, та молодим іспанцем, членом корабельної фірми. Вони пили тільки «кінську шию» — солодкий, холодний напій, в якому плавали яблучні та помаранчеві шкоринки. Всю подорож я пив тільки «кінську шию» з моїми приятелями. А проте, якби вони пили віскі, то й я пив би з ними разом. Не треба звідси робити висновок, що я був слабодухий. Я просто не звертав уваги на те, що п’ю. Моральних міркувань тут не було. Я був дужий, молодий та сміливий.