Зелений Змій, або Алкогольні спогади

ХХІІІ

Моя подорож у рибальському човні тривала тиждень, а тоді я вернувся, готовий вступити до університету. Під час тижневої подорожі я більше не пив. Але щоб не пити, мусив уникати зустрічі з давніми товаришами, бо, як і завжди, на тих стежках, якими вони йшли, чатував Зелений Змій. Того першого дня я хотів напитися, а іншими днями вже не прагнув цього. Мій стомлений мозок одпочив. Але ніяких моральних міркувань у мене не було. Я не шкодував, не соромився тої оргії, що відбулася в перший день моєї подорожі до Беніші. Я просто не думав про неї більше і радо повернувся до своїх книжок та до своєї науки.

Багато минуло років, поки я згадав цей день, та зрозумів його значення. Довгий час я це вважав за звичайну витівку. І тільки багато пізніше, страждаючи від надмірної втоми мозку та інтелектуального пригнічення, я згадав та зрозумів оте палке жадання цілющого алкоголю.

А тим часом, після цього єдиного випадку в Беніші, я провадив цілком тверезе життя, бо впрост не хотів пити. І далі я був тверезий, бо жив в оточенні книжок, а студенти, вкупі з якими провадив час, не пили. Якби я жив отим своїм давнім бурхливим життям, я вважав би за цілком природно напиватися. Бо, на превеликий жаль, життя пригод провадиться під кормигою Зеленого Змія.

Я закінчив першу половину першого курсу і в січні 1897 року перейшов на другий курс. Та брак грошей, плюс свідомість, що університет не дає мені всього того, що я хотів би мати за той час, примусили мене залишити його. Я не дуже цим журився. Я вчився два роки і — що далеко цінніше — за ці два роки дуже багато читав. Тепер я удосконалився в граматиці. Правда, я ще не все знав, але не робив помилок у письмі, а якщо коли-не-коли помилявся, то тільки в розмові, і то хіба хвилюючись.

Я зразу ж наважився вибрати собі фах. Мене цікавили чотири речі, по-перше — музика; по-друге — поезія; по-третє — я хотів писати в царині філософії, економіки та політики; і четверте, останнє й найменш можливе — красне письменство. Одкинувши зразу музику, як цілком недоступну, я засів у своїй кімнаті й одразу взявся за другий, третій та четвертий намір. Боже мій, як я писав! Мабуть, ні в кого не було такої творчої гарячки, як у мене, яка б не дала фатальних наслідків. Способу, в який я писав, було досить, щоб дістати розм’якшення мозку та потрапити до психіатричної лікарні. Я писав, писав усе: невкладисті статті, коротенькі наукові та соціологічні розвідки, гумористичні вірші, вірші всіх ґатунків, від тріолетів та сонетів до трагедій, писаних неримованими рядками, та величезних епічних поем на зразок Спенсерових. Траплялося так, що я уперто писав день по дні, по п’ятнадцять годин на добу. Часом я забував їсти, або відмовлявся одірватися від своєї натхненої писанини, щоб іти їсти.

А тоді виникла справа з машинкою. Мій зять мав друкарську машинку, на якій друкував удень. Він дозволяв мені користуватися нею вночі. Ця машинка була якесь диво. Мені й зараз хочеться плакати, як я згадаю мої змагання з нею. Це, певне, була перша модель першого року друкарської ери. Вся її абетка складалася з великих літер. І сиділа в ній, мабуть, нечиста сила. Вона не корилася ніяким законам фізики й одкидала давню, сивоволосу аксіому, що однакові дії дають однакові наслідки. Можна заприсягтися, що ця машинка ніколи не давала однакових наслідків після двох однакових дій. Знову й знову вона доводила, що різні дії дають однакові наслідки.

Як мені боліла спина від неї! За моє — далеко нелегке — життя багато тяжких речей доводилося мені піднімати на спину, і вона була для цього досить міцна. Але ця машинка довела, що у мені, замість хребта, стебло якоїсь квітки: перестав я вірити і в міць своїх плечей. Вони боліли після кожного удару, наче їх здолав ревматизм. Літери цієї машинки так стукали, що навіть поза будинком чути було звуки, наче десь далеко гуркотить грім, або хтось ламає меблі. Я з такою силою бив по літерах, що мені боліла жила від пальців до самого ліктя, а на пучках, набігали пухирі, тріскалися і знов набігали. Якби ця машинка була моя, я друкував би на ній теслярським молотком.

Гірш за все було те, що, друкуючи рукописи, я в той же час учився друкувати. Себто одночасно зосереджувати увагу на самому процесі друку і комбінувати тисячу слів. А я щодня писав не одну тисячу слів, які треба було надрукувати для видавців, що на них чекали.

Пишучи так та друкуючи, я таки добре стомлювався. Мозок і нерви мені знесилювались, знесилювалося і тіло, але ніколи не виникало у мене бажання напитися. Надто високо літали мої думки, а тому й ніякого наркотику мені не треба було. За винятком годин, що гаялися на оте пекельне друкування на машинці, я весь час літав десь понад хмарами і творив, творив. Отже, бажання випити й не прокидалося в мені: я ж вірив у всілякі ідеали: у кохання, що мучить людей, у кохання поміж чоловіком та жінкою, у сім’ю, у людську справедливість, у мистецтво, у всі любі ілюзії, що рухають всесвіт.

Але видавці, що чекали на мої твори, воліли й далі чекати. Мої рукописи проробляли дивні, наче, на рекорд, мандрівки поміж Тихим та Атлантичним океанами. Може, дивовижний друк машинки лякав видавців, що вони відмовлялися прийняти хоч би одну річ з того, що я їм пропонував. Не знаю, але зусилля, що я витрачав, друкуючи, були такі ж дивовижні, як і самий друк. Я майже задарма продав букіністам так важко набуті підручники і позичав, де тільки можна було, невеличкі суми протей, бо мій старий батько, що годував мене, все більше й більше підупадав на силах.

Але це тривало лише кілька тижнів: я скапітулював і подався шукати роботи. Проте пити мені таки не хотілося. Я не дуже журився, справа з моєю кар’єрою одсувалася — тільки й усього. Може, мені треба було ще вчитися. Багато книжок, перечитавши, я добре знав, що не посів ще науки, а тільки доторкнувся до надолку шат її. Я все ще жив десь понад хмарами. Час, який треба було віддати на сон і спочинок, я здебільшого пересиджував над книжками.