Зелений Змій, або Алкогольні спогади

XXXIV

Повернувшись в Місячну Долину на ранчо, я знов почав регулярно пити. Мій програм був такий, щоб уранці не пити, поки не напишу своєї тисячі слів. Написавши, — випити вперше. До полудня випити таку кількість, яка мені потрібна, щоб викликати приємне піднесення. Перед вечерею, я ще раз викликав приємне піднесення. Ніхто не бачив мене п’яним з тої простісінької причини, що я взагалі ніколи не був п’яний. Але двічі на день я був напідпитку. Якби оту кількість алкоголю, що я вживав щодня, дати випити людині незвиклій до цього, вона б з ніг звалилася.

Це була стара пісня. Чим більше я пив, тим більше примушений був пити, щоб досягти якихось наслідків. Але настав час, коли коктейлів було вже не досить. Я не мав часу, щоб пити їх, і не мав місця, де їх зберігати. Віскі впливало на мене дужче. Менша кількість його швидше давала наслідок. Отож до обіду я пив різні хлібні горілки, а надвечір віскі з содою.

Мій сон, — завжди міцний, тепер погіршав. Інколи, прокидаючись вночі, я починав читати й швидко знов засинав. Тепер це вже не помагало. Я читав дві-три години, але спати мені аніяк не хотілося. Та я дізнався, що алкоголь навіває сон. Часом треба було випити двічі, а то й тричі.

Але такий короткий був мій сон, що до ранку організм не встигав перетравити алкоголю. Через те я прокидався з сухим, ніби опеченим ротом, з важкою головою і з легким нервовим тремтінням у шлунку. Справді, я почував себе не добре. Ранками страждав від похмілля, яке звичайно буває після упертого, тяжкого пияцтва. Чого я потребував — це трошки покропити душу. Отак зрештою Зелений Змій бере гору. Тепер я пив перед сніданком, для апетиту — давня отрута гадючого укусу. Ще взяв я собі за звичку ставити біля себе на ніч глечик з водою, щоб освіжати обпалену селезінку.

Отож моє тіло ніколи не звільнялося від алкоголю. Без нього я тепер не міг обійтися. Якщо мені доводилося їздити кудись у глухі закутки, я вживав заходів, щоб не залишитися без алкоголю: брав із собою чверть галона віскі або кілька таких четвертин. Колись я дивувався, що інші люди роблять так. Тепер я, не соромлячись, робив це сам. А коли мені траплялося здибатися з хлопцями-друзяками — я кидав об землю всі постанови: пив з ними те, що вони пили, і стільки ж, скільки й вони.

Усього мене пройняло полум’я розкішної алкогольної пожежі. Воно горіло своїм власним жаром і розгоралося все дужче. Не було ні єдиної хвилини, щоб я не прагнув алкоголю. Я уривав свою щоденну роботу — тисячу слів, — коли їх було написано тільки п’ятсот, от тільки випити. Але незабаром почав я випивати й перед початком роботи.

Я дуже добре розумів, як це небезпечно, і зробив нову постанову: не питиму ані-ні, поки не зроблю своєї роботи. Та повстало нове чортове ускладнення: я не міг працювати, не випивши. Неодмінно мусив випити, щоб вистачило снаги. Тоді я почав змагатися. Але спрага була така непереможна, що цілком опанувала мене. Я сидів біля столу з пером у руці, але не міг із себе вичавити й одного слова. Мозок не міг зосередитися на думках найпростіших, бо його посідала єдина думка, що в креденці, у другому кутку кімнати, чекає на мене Зелений Змій. Тоді з розпачу я поступався й випивав. Мені зразу легшало, й я писав свою тисячу слів.

У своєму міському домі, в Окленді, я вичерпав запаси алкоголю й навмисне не купував більше. Але з цього було мало користі, бо, на лихо, у креденці з напоями залишилась поличка пива. Даремно я намагався писати. Пиво таке слабке, як вода, та й не люблю я пива, але я тільки й міг думати про пиво, що на долішній полиці. Поки я не випивав пінти пива, слова мені не йшли, і чимало пінт доводилося випивати, потім напишу оту тисячу слів. Поганої тільки було, що після пива пекло мене. Та даремна, що так, я швидко спорожнив усю поличку.

Креденець був тепер порожній. Я не поповнював його. З справжнім героїчним зусиллям, я нарешті примусив себе писати щоденну тисячу слів не під батогом Зеленого Змія. І весь той час, що писав, я прагнув алкоголю. І лише кінчав ранкову роботу, як виходив з дому й ішов до міста, щось випити. Милостивий боже! Коли Зелений Змій міг так опанувати мене, не алкоголіка, то як мусять страждати справжні алкоголіки, змагаючись з вимогою свого організму? Проте є люди, які оточують їх, не співчувають, не розуміють і глузують, зневажаючи їх.