Зелений Змій, або Алкогольні спогади

XVII

З Бонінських островів ми поїхали на північ полювати котиків. Цілих сто днів полювали ми там, в люті морози та тумани, що ховали від нас сонце часом на цілий тиждень. Праця була дуже важка. Не тільки пити, але й думати про це ніколи було. Потім, здобувши багато шкірок, ми попливли до Йокогами. Настав день виплати грошей.

Я палко прагнув зійти на берег та побачити Японію, але перший день ми, матроси, працювали на кораблі і до вечора не могли зійти на берег. І от, завдяки віддавна усталеному життьовому ладові та навичкам людським, Зелений Змій знов, зустрівши мене, пішов зо мною обруч. Капітан видав мисливцям гроші, щоб розплатитися з нами. Мисливці чекали на нас, як водиться, в шинку, на цей раз в японському, щоб ми прийшли й одержали, що нам належить. Ми поїхали туди в «рікшах», двоколесих візках, що їх тягнуть люди. Наші моряки запосіли весь шинок. Напої текли рікою. Кожний мав гроші і кожний частував. Після ста днів тяжкої праці та тверезого життя ми почували себе на силі. Здоров’я так і пашіло з нас, а енергія, яку так довго стримувала дисципліна, клекотіла й била через край. Звичайно, треба ж випити по шклянці й по другій. А тоді вже підемо дивитися місто.

Сталася стара історія. Так багато треба було випити, а коли магічний напій вогнем розлився у жилах та загрів наші почуття, ми знали, що не годилося робити якихось там меж: з одним пити, а з другим — ні. Ми всі товариші. Всі однаково терпіли негоду та бурі, всі однаково ставили вітрила та тягли талі, заступали один одного біля стерна, плече з плечем висували утлегаря, коли палуба поринала у воду, і разом шукали очима, кого з нас бракує, коли вона виринала. Тому ми пили з усіма, і всі частували, гомоніли дужче і згадували з товаришами безліч гарних вчинків, забуваючи бійки та галасливі сварки, й вважали один одного за найкращих людей у світі.

Тільки починався вечір, як я попав до цього шинку, але минула й ніч, а все, що я бачив у Японії, був цей шинок, що так скидався на шинки у нас дома, та й взагалі на шинки всього світу.

Два тижні стояли ми в гавані Йокогами, і все, що ми бачили в Японії, були різні шинки, де збиралися матроси. Траплялося, хтось із нас порушував одноманітність інтенсивнішою пиятикою. Пригадую, дуже напившись, я зробив справді геройський вчинок: вплав дістався шхуни темної ночі та й заснув там мертвим сном. А портова поліція шукала тимчасом моє тіло у воді, виставивши одяг, щоб опізнали.

Можливо, що люди напиваються, щоб чинити таке, — думав я. В маленькому нашому колі мій вчинок звернув на себе загальну увагу. Весь порт говорив про мене. Кілька днів я впивався своєю славою серед японських човнярів та на березі по шинках. Це була червона сторінка життя. Подія, яку можна з гордістю згадувати й розповідати. Я згадую її й сьогодні, через двадцять років, з таємним почуттям гордості, бо це блискуча подія, як і та, коли Віктор вломився в чайний будиночок на Бонінських островах, або коли мене п’яного пограбували юнги-дезертири.

Я так і не розумів насолоди з пияцтва. Не будучи від природи алкоголіком, не почував потреби в ньому. Хімічна реакція, що відбувалася після алкоголю, не давала мені задоволення, бо я не відчував потреби в таких реакціях. Я пив, бо пили люди, з якими я водився, а моя вдача не дозволяла мені пасти задніх, чи то в пияцтві, чи в чому іншому. Я все ще лишався ласуном і при нагоді, коли ніхто не бачив, купував собі ласощі та з насолодою їв.

З веселою піснею підняли ми кітву й попливли з Йокогами до Сан-Франциско. Ми попали в північну течію. Дужий західний вітер надимав нам вітрила, й за тридцять сім днів ми переплили Тихий океан. Ми мали дістати добрі гроші й усі ці тридцять сім днів з не запамороченим від алкоголю мозком безперестанку розмовляли про те, як витратимо наші гроші.

Першою постановою, яку завжди і здавна можна почути на баку корабля, що йде додому, була: «Геть усіх акул, власників готелю!». Далі, в дужках, жаль за грішми, витраченими в Йокогамі. Після цього кожний малював свою улюблену мрію. Віктор, наприклад, говорив, що ледве зійде на берег у Сан-Франциско, то, не спиняючись, пройде порт та Барбарійський берег і дасть оповістку до часописів. Оповістку, що шукає кімнати в скромній робітничій родині. «Тоді, — сказав Віктор, — я запишусь до якогось танцкласу на тиждень або два, щоб зазнайомитися з хлопцями та дівчатами. А коли я з ними зазнайомлюся, то мене запросять завітати до них і таке інше. На ті гроші, що я дістану, я проживу аж до того січня. А торі знов піду в море».

Ні, пити він не буде! Він знає, що то означає, особливо для нього. Вино входить у голову, а розум тікає з голови. А з грішми прощайся! Він зробив уже свій вибір, базуючись на гіркому досвіді. І безперечно, він волітиме не три дні гульні поміж акул та гарпій Барбарійського берега, а цілу зиму корисних розваг та приємне товариство.

Аксель Ґуннерсон, що мало зважав на танці та товариство, сказав: «Я маю одержати чималі гроші. Тоді я поїду додому. Вже п’ятнадцять років, як я не бачив матері та рідних. Коли я дістану гроші, то пошлю їх додому та й напишу, щоб там чекали на мене. Тоді наймуся на гарне судно, що йде до Європи; і коли приїду додому, в мене ще добавиться грошей. Це буде чимало грошей, більше аніж я коли мав. Дома я житиму, наче принц. Ви навіть уявити не можете, як усе дешево в Норвегії! Я зможу зробити всім подарунки й так сипати грошима, що мене вважатимуть за мільйонера. Я зможу прожити так цілісінький рік, поки знов подамся на море.

— Те саме, що й я збираюся зробити! — гукнув Червоний Джон. — Уже три роки, як я одержав останнього листа з дому, та десять років як був там. У Швеції все так само дешево, Акселю, як і в Норвегії, а моя рідня — справжні селяни-фермери. Я так само пошлю свої гроші додому і наймуся на один корабель з тобою, щоб об’їхати Горн. Ми виберемо гарний.

І Аксель Ґуннерсон та Червоний Джон почали змальовувати сільські радощі та веселі звичаї своїх країн. Кожний закохався в домівку другого, і вони урочисто заприсяглися поїхати разом у Швецію та пожити шість місяців у одного, а тоді поїхати в Норвегію та пожити шість місяців у другого. І решту подорожі їх важко було одтягти одне від одного, — так вони захоплено обговорювали свій намір.

Джон-Довгаль не мав нікого дома. Але він так стомився на баку. Ні, акули готельні не про нього! Він теж знайде кімнату в спокійній родині та вступить до навігаційної школи і вивчиться на капітана.

Так минав час. Кожний присягався, що тепер він буде розумніший і не тринькатиме грішми. «Геть акул готельних, геть матроські міста, геть пияцтво!» — було гаслом у нас на баку.

Всі поробилися скупі. Ніколи ще не було такої ощадності. Відмовлялися купувати одяг у корабельній крамниці. Носили рам’я й нашивали латку на латку, вивертаючи свої мішечки з так званими найрізнішого розміру «латками шляху поворотного». Заощаджували навіть сірники, чекаючи, поки двоє або троє захочуть палити, й тоді запалювали люльки одним сірничком.

Тільки ми приплили до порту Сан-Франциско, і нас пропустив портовий лікар, як уже посланці з номерів чекали біля борту на своїх білих човнах. Вони дряпалися на борт, кожний галасливо вихваляючи свій готель і кожний з дармовою пляшкою віскі в кишені. Але ми велично одмахувалися від них і лаючись прогонили їх геть. Не треба нам ні їхніх номерів, ні їхнього віскі. Ми тверезі, ощадні моряки і краще використаємо свої гроші.

Одержавши гроші від корабельного комісіонера, ми вийшли на тротуар, кожний з повною кишенею. Біля нас, наче круки, кишіли акули й гарпії. Ми глянули один на одного. Сім місяців були вкупі, а тепер наші стежки розходяться. Лишився останній обряд товариського прощання. (О, це був звичай!)

— Ходімо, хлопці, — сказав наш шкіпер. Поруч був неминучий салун, а навколо ще з десяток їх. І коли ми увійшли до одного з них разом зі шкіпером, акули юрбою залишилися на тротуарі. Дехто з них навіть насмілився зайти в середину, але ми на це не зважали.

Ми стали всі біля довгого шинквасу — шкіпер, штурман, шестеро мисливців, шестеро стерничих та п’ятеро гребців. Гребців було тільки п’ятеро, бо одного з нас пустили за борт з мішком вугілля в ногах, трапилося це між двома сніговицями, у люту хугу, біля мису Джерімо. Нас було дев’ятнадцятеро, і це востаннє ми пили разом. Після семи місяців спільної роботи, чи то в добру годину, чи в негоду, ми востаннє дивилися один на одного. Ми знали це, бо стежки моряків широко розходяться. Всі дев’ятнадцятеро прийняли частування шкіперове. Тоді штурман скинув на нас красномовним поглядом і теж почастував. Ми любили штурмана так само, як і шкіпера. Ми любили їх обох. Чи могли ж, випивши з одним, не випити з другим?

Тоді почастував Піт Голт, мій мисливець (наступного року він загинув на Мері Томас разом з усім екіпажем).

Час минав, ми пили, голоси наші дужчали, а в головах почало шуміти. У нас було шестеро мисливців, і кожний прохав заради святого почуття товариськості випити і з ним раз, лише один раз. Було шестеро стерничих та п’ятеро гребців, і всі думали однаково. У всіх у кишенях були гроші, і наші гроші були теж не щербаті, і наші душі були теж щедрі та вільні.

Ми випили дев’ятнадцять разів. Чого ще треба було Зеленому Змієві, щоб виявити свою владу над людьми? Ми вже забули свої наміри, що їх любовно плекали в серці. Ми вийшли із салуна й прямісінько потрапили в обійми акул та гарпій. Це не тривало довго. Хто в два дні, а хто в тиждень прогайнував свої гроші, а власники номерів позаписували їх на судна, що йшли в плавбу. Віктор був гарної статури чоловік, і йому пощастило улаштуватися через приятелів на рятувальну станцію. Він так і не побачив танцкласу, не помістив оголошення, що шукає кімнату в робітничій родині. Не вступив і Джон-Довгаль до навігаційної школи. Наприкінці тижня він став за тимчасового вантажника на річному пароплаві. Червоний Джон та Аксель не послали своїх грошей додому. Ні, вони разом з іншими, порозлазилися по різних вітрильних шхунах, що пливли у всі чотири сторони світу. Власники номерів позаписували їх туди та одержали собі їхні аванси. А ті відробляли гроші, яких не тільки ніколи не витрачали, але й ніколи не бачили.

Що врятувало мене, це те, що я мав батьків, до яких міг піти. Я переїхав Оклендську затоку і, між іншим, кинув погляд на «дорогу смерті». Нельсон помер, його п’яного застрелили за опір поліції. Товариш його у цій справі сидів у в’язниці, Віскі-Боб помер. Старий Коль, старий Смудж і Боб Сміс померли. Інший Сміс із Ені, який носив завжди пістоль за поясом, потонув. Француз-Франк, казали, переховувався десь поблизу річки, боячись об’явитися, щоб його не заарештували за те, що він вчинив. Інші носили смугасту одежу в Сан-Квентині або Фольсомі. Алек-Здоровило, король греків, якого я добре знав за часів у Беніші, та з яким не раз прогулював цілісіньку нічку, вбив двох дітей та втік за кордон. Фітцімонса, з яким я плавав у рибальському дозорі, хтось поранив ножем у спину, зачепивши легені, і він помер від туберкульозу. «Дорога смерті» була дуже людна, і я знав, що Зелений Змій приклав тут своїх рук, не рахуючи тільки одного Сміса з Ені.