Зелений Змій, або Алкогольні спогади

XIII

Отож я залишив Бенішу, де Зелений Змій мало не занапастив мене, та пішов у широкий світ на поклик голосу, що з самих глибин життя кликав мене прийти та знайти його. Але де б я не блукав, усі шляхи, що лежали переді мною, просякли алкоголем. Люди все ще збиралися у салунах. Це були клуби злидарів, і тільки ці клуби були мені доступні. Я міг заводити знайомства в салунах, зайти туди і розмовляти, з ким хотів. У чужому місті чи містечку, де мені доводилося блукати, єдиним місцем, куди я міг зайти, був салун. Я не почував себе чужинцем у тому місті з моменту, як ходив до салуну.

І саме тут дозвольте мені навести приклад не далі, як тогорічний. Я запріг четверо коней у легку бричку, взяв із собою Чармейн, і ми поїхали на три з половиною місяці в найбільш дикі місця Каліфорнійських та Ореґонських гір. Щоранку я виконував свою регулярну денну працю — писав твори. Скінчивши опівдні, решту дня ми їхали далі. Але не однакова відстань поміж місцями, де можна було спинятися, а також поганий стан шляхів примушували напередодні складати план праці й подорожі. Я мусив знати, коли виїдемо, щоб почати вчасно писати та скінчити до від’їзду своє завдання. На випадок, якби переїзд був довгий, я мав встати та почати роботу о п’ятій годині. При легких перегонах міг не починати до дев’ятої години.

Але як скласти план? Тільки я приїздив до міста та розпрягав коней, то, вертаючись із стайні до готелю, заходив у салун. Насамперед випити! Так, я хотів випити, але не треба забувати, що я пив тому, що в такий спосіб хотів довідатися про багато речей. Так, насамперед ­випити!

«Призволяйтеся й ви», закликаю господаря. І коли ми п’ємо, в першу чергу ставлю запитання, які там шляхи та де зручно спинитися.

— Дайте мені подумати, — каже господар. — Є шлях через Тарвотерський Хребет. Він мусить бути добрий. Я проїздив там років зо три тому. Але цією весною були завали. Знаєте, що я вам скажу? Я запитаю Джері... — І господар повертається та запитує якогось чоловіка, який сидить біля столу, або стоїть схилившись над прилавком, — якогось там Джері, або Тома, чи Біла...

— Слухайте, Джері! Як цей Тарвотерський шлях? Ви їздили ним до Вількінза минулого тижня.

І поки той Біл або Джері, чи Том починає ворушити своїм негнучким мізкувальним та мовним апаратом, я пропоную йому призволятися. Тоді постає дискусія щодо того чи іншого шляху та які можуть бути найкращі місця, де спинятися, за скільки часу можна проїхати, в яких струмках найкращі пестрюги і таке інше. До нас пристають ще інші люди, і ми п’ємо та обговорюємо подробиці.

Ще два або три салуни — і у мене шумить у голові та я набираю цілу копицю відомостей про місто, передмістя та околиці. Я знаю правників, видавців, ділових людей, місцевих політичних діячів, наїжджих хуторян, мисливців та копачів і коли увечері ми з Чармейн гуляємо головною вулицею, вона дивується, яка в мене купа знайомих у цьому зовсім чужому місті.

Це показує, у якій великій пригоді стає нам Зелений Змій і як він отаким способом зміцнює свою владу над людьми. І де я цими роками не перебував на світі — скрізь однаково. Це може бути кабаре в Латинському Кварталі, кафе в якомусь похмурому італійському селі, шинок у портовому місті клуб, де подають віскі з содою, — скрізь Зелений Змій об’єднує людей, і я можу зразу ж зазнайомитись з усіма, розпитувати та дізнаватися. І коли настане той щасливий час, що Зеленого Змія витруять із нашого життя разом з іншими варварськими звичаями, якісь інші інституції заступ­лять салуни, якісь інші місця, де збиратиметься люд, і де зустрічатимуться чужинці.

Але вернімося до мого оповідання. Коли я накивав п’ятами з Беніші, мій шлях лежав через салуни. Я не мав моральних засад проти пияцтва, але ненавидів, як і завжди, смак алкоголю і перестав довіряти Зеленому Змієві. Я не міг забути його витівки зі мною — зі мною, що так не хотів умирати. Отож, хоч мені й доводилося пити, але я пив, не спускаючи з ока Зеленого Змія та не піддаючись надалі думкам про самознищення.

У чужих містах я зразу ж заводив знайомства в салунах. Коли я блукав по всіх усюдах, не маючи чим заплатити за ночівлю, салун був єдиним місцем, де мене приймали та дозволяли сісти біля вогню. Я міг зайти до салуну вмитися, почистити одяг та зачесати волосся. І салуни, такі збіса зручні, скрізь були в моїй рідній країні, на Заході.

Я не міг так вільно зайти до оселі невідомих мені людей. Їхні двері не відчинялися для мене. Не було мені місця біля їхнього вогню. Церков та попів я ніколи не знав. І не знаю, чому мене не вабило до них. До речі, не було в них нічого привабливого. Ні туману романтики, ні обітниці пригод. З цими людьми ніколи нічого не трапляється. Вони живуть завжди на одному місці, — слухняні створіння, вузькі, обмежені, стримані. Вони не мали розмаху, не мали уяви, не мали почуття товариськості. Мене тягло до товаришів веселих, сміливих, щирих із руками щедрими, з серцями шляхетними, а не полохливими, заячими.

І тут друга моя скарга на Зеленого Змія. Він пригортає до себе цих добрих товаришів, оцих людей з вогнем у душі, що мають і велич, і тепло, і найкращі з людських хиб. І Зелений Змій гасить, вогонь та придушує всі почуття, і коли він не вбиває їх зразу та не доводить до божевілля, то поволі калічить їм душу, роблячи їх грубими, тупими, вбиваючи всі найкращі їхні властивості.

О, я кажу все це на підставі свого пізнішого досвіду — хай небо рятує мене від звичайних, пересічних людей, які ніколи не бувають добрими товаришами, у кого холод на серці і холод у голові, хто не курить, не п’є, не присягається, не робить сміливих вчинків, не мститься за кривди і ніколи не зачепить нікого гострим словом, бо в його кволій душі життєва сила ніколи не била через край та не викликала сміливих, нерозважних вчинків. Ви не зустрінете цих людей в салуні, але й не зустрінете там, де інші гинуть за ідею. Вони не ходять блискучими шляхами пригод та не кохають до нестями, як уміють кохати лише боги. Вони занадто дбають, щоб у них не промокли ноги, рахують удари свого серця та мляво посуваються наперед у своєму одноманітному животінні.

Це моє обвинувачення Зеленому Змієві. Бо якраз гідних людей, кволих від надмірної сили, із надто великими духовними здібностями, з вогнем відваги, підманює та нищить Зелений Змій. Звичайно, він руйнує й нікчемних. Але про них, про цю нічого не варту людську породу, я не хочу тут і говорити. Моя мова про найкращих людей, яких губить Зелений Змій. А причина, чому найкращі так руйнуються та, що Зелений Змій чигає і на великому шляху, і на стежці, доступний всім, під охороною закону, під захистом поліції. Він звертається до кожного, бере йото за руку й веде туди, де сміливі люди гуртуються за чаркою. Якби не було Зеленого Змія, ці люди, однак народившись, виявляли б себе у вчинках і не гинули б.

Завжди я зустрічав оце почуття товариськості за чаркою. Іду, наприклад, шляхом до водокачки, щоб діждатися там вантажного поїзда, і бачу гурток «алкістифів». Алкістиф — це бродяга, що п’є денатурат. Негайно зі мною вітаються й кличуть до гурту. Мені пропонують алкоголь, уміло розведений водою, й мене теж охоплює загальний, буйно-веселий настрій. В голову лізуть усякі химери, а Зелений Змій шепоче, що життя прекрасне, що всі ми сміливі та хороші, вільні душі, безтурботні, як ті боги. А той обмежений світ, де все поділено, поміряно та зважено — хай його чортяка вхопить.