Зелений Змій, або Алкогольні спогади

XXXV

Та треба було й розплачуватися. Зелений Змій почав стягати данину — не так з тіла, як з духа. Давня, затяжна хвороба, хвороба інтелекту, поновилася знову. Давно поховані примари, підвели знов голови. Але тепер вони були інші та жахливіші. Старі інтелектуальні примари поховала здорова нормальна логіка. Але тепер їх розбудила Біла Логіка Зеленого Змія, а Зелений Змій ніколи не прожене тих примар, що сам викликав. Захворівши на песимізм, до якого спричинилося пияцтво, людина мусить пити ще більше, щоб знайти забуття, якого Зелений Змій їй обіцяє, та ніколи не дає.

Як змалювати цю Білу Логіку тому, хто ніколи не знав її! Може, спочатку тільки спробувати, чи взагалі це можливе. Візьмімо, для прикладу, Країну Гашишу, безмежну часом і просторінню. Колись я зробив дві незабутні мандрівки в цю далеку країну. Те, що я бачив там, вирізьбилось у мене в пам’яті виразно з усіма подробицями. Але людям, які ніколи не мандрували туди, я марно намагався хоч почасти словами змалювати її.

Я вжив усіх гіпербол та метафор, щоб з’ясувати їм, що можна пережити цілі віки та перетерпіти безодні невимовної муки атонії й жаху в кожному інтервалі поміж двома нотами прудкої жити, яку швидко грають, на фортеп’яно. Я говорив цілу годину, намагаючись змалювати хоч одну відміну Країни Гашишу, і, кінець кінцем, не зміг сказати нічого, не спромігшись словами віддати оту безодню безмежного жаху та чар, я певен, що я не дав їм аніякого уявлення про Країну Гашишу.

А дайте мені поговорити з кимсь іншим, хто сам мандрував у цю зачаровану країну —і він одразу зрозуміє мене. Одна фраза, одне слово миттю викличуть у його уяві те, чого цілі години пояснень не могли викликати в уяві тих, хто не подорожував туди. Те саме скажу й про царство Зеленого Змія, де царює Біла Логіка. Тим, хто не мандрував туди, оповідання мандрівників мусять здатися незрозумілими та фантастичними. Найкраще, що я можу зробити, це тільки попросити тих, що не подорожували, йняти віри моєму оповіданню.

Є фатальні інтуїції правди, що криються в алкоголі. Пилип тверезий свідчить за Пилипа п’яного в цій справі. Та правда не вся однакова — є правдивіша та й є брехливіша. Для життя, що хоче реалізувати себе, найбільшу вартість має ця остання правда. О, мій читачу, що ніколи не мандрував туди, ти бачиш, яке божевільне блюзнірське царство я намагаюся змалювати тобі мовою племені Зеленого Змія.

Ця мова чужа твоєму племені, всі люди якого розважливо уникають шляхів, що провадять до смерті: вони йдуть тільки шляхами, які ведуть до життя. Є шляхи і шляхи, так само, як є правда і правда. Та майте терпець. Може оті теревені, які я плету, і дадуть вам змогу на мить побачити далекий, туманний простір інших країн і племен.

Алкоголь каже правду, але правда його ненормальна. Що нормальне, те й здорове, а здорове прагне до життя. Нормальна правда цілком інша. Вона, так би мовити, нижча якось. Візьмімо, наприклад, бендюжного коня. Усе своє життя, від першого до останнього дня, він, цей бендюжний кінь, якось, у незбагненний для нас спосіб, мусить думати, що життя гарне; що тяжка праця в збруї гарна; що смерть, якої він сліпо, інстинктивно боїться — страшний велетень; що життя вартне, благословенне; що під кінець, коли його життєва сила почне пригасати, його вже не штовхатимуть, не битимуть і краще піклуватимуться про його здоров’я; що старість його буде пристойна, навіть цінна, що його шануватимуть; проте, на старості він буде лише сухоребре опудало, запряжене у візок гендляра, що спотикатиметься на кожному кроці й від кожного удару і так, спотикаючись, запаморочений шляхом невблаганного рабства й повільного згасання, дійде він свого кінця, коли його поділять на частки (його ніжне м’ясо, його рожеві пружисті кістки, його соки та ферменти, все те, що сприймало вражіння життєві), і піде він по пташарнях, по чинбарнях, по наручниках та по фабриках штучного угноєння. І так, спотикаючись усе своє життя, поки не спіткнеться востаннє, цей бендюжний кінь мусить коритися приписам нижчої правди, що є правдою життєвою та дає змогу життя перетерпіти.

Цей бендюжний кінь, як і всі інші коні, як і всі інші тварини, включаючи сюди й людину, засліплений життям, почуття його притуплені. Він хоче жити, байдуже, за яку ціну. Гра життєва йому до вподоби, дарма, що все життя страждання, і дарма, що гра кінчається програшем. Це є правда, що потрібна не для всесвіту, а для тих живих істот, які живуть у ньому, щоб могли вони перетерпіти той короткий час, перед тим, як перейдуть у небуття. Ця правда — байдуже, хоч би яка вона брехлива, — здорова та нормальна правда, раціональна правда, в яку все живе мусить вірити, щоб жити.

Людині, єдиній поміж тварин, дано жахливий привілей мислити. Лише людина може збагнути своїм розумом облудливу зовнішність речей та дивитися просто на всесвіт, камінно-байдужний до людини та її мрій. Вона може все збагнути, та це не добре для неї. Щоб жити, жити повним життям, щоб відчувати смак до життя та радість його, себто бути такою, якою її створено, людині краще, коли вона засліплена життям, та коли почуття її приглушені. Те, що доб­ре, те й правдиве. І в цю правду, хоч може й нижчого ґатунку, людина мусить вірити і керуватися нею у своїх вчинках, з непорушною певністю, що це абсолютна правда, і іншої правди не може бути. Це добре, коли людина вважає за повновартну цінність омани свого почуття та пастки, які на неї ставить тіло, і в імлі своїх почувань ганяє за принадами та марою жаги. Це добре, коли вона не помічає ні марноті, ні примарності цього і не лякається власного хижацтва та власної пристрасті.

Людина так і чинить. Безліч людей, тільки зиркнувши на ту іншу, правдивішу правду, обминули її. Безліч людей пройшли через довгу хворобу і живуть, намагаючись не згадувати її до кінця свого віку. Вони живуть. Вони зрозуміли життя й узяли його таким, як воно є. І вони мають рацію.

Але приходить Зелений Змій і кладе своє прокляття на людину, яка має уяву, що до нестями любить життя і прагне жити. Зелений Змій посилає свою Білу Логіку, свою сріблясто-білу вістовницю найвищої правди, антитезу життя, жорстоку й похмуру, як міжзоряна просторінь, нерухому й замерзлу як абсолютний нуль, блискучу від морозу незаперечної логіки та незабутніх фактів. Зелений Змій не дозволяє мрійникові мріяти, а живому жити. Він руйнує народження і смерть і туманом розвіює парадокс буття, поки жертва його не заволає, як у «Місті Жахливої Ночі»: «Життя наше облуда, а смерть безодня чорна!» І ноги того, що став жертвою жахливої приязні Зеленого Змія, ступають на стежку смерті.