Зелений Змій, або Алкогольні спогади

VI

Настав час, коли я розпочав другу низку своїх сутичок із Зеленим Змієм. Мені минав чотирнадцятий рік. У голові моїй повно було оповідань старих мандрівників, а в уяві жили тропічні острови та далекі морські береги. Я придбав собі маленького човна та плавав ним затокою Сан-Францисько та Оклендським лиманом. Хотілося мені плавати по морю. Хотілося мені спекатися свого одноманітного безбарвного оточення. Я був саме у розквіті юності, прагнув усіляких пригод, мріяв про дике життя у дикому мужньому світі. Я й не здогадувався тоді, що вся тканина цього мужнього світу просякнута алкоголем.

Одного дня, розпускаючи вітрило на човні, я побачив Скоті. Це був юнак років сімнадцяти, юнга, дезертир з англійського корабля в Австралії, як сказав він мені. Він допіру скінчив строк на іншому кораблі, що прибув до Сан-Франциско. Тепер він хоче знайти собі роботу на китолові.

По той бік затоки, там, де заякорились китолови, близько них стоїть яхта-шлюп Айдлер. За сторожа там гарпунер, який «має намір їхати з китобійним кораблем Бонанца. Чи не перевезу я його, Скоті, своїм човном, до того гарпунера?

Чи не перевезу я?! А хіба це не я наслухався всіляких чуток та оповідань про цього Айдлера — величезний шлюп, що прибув із Сандвічевих островів, куди возив контрабандою опіум. А гарпунер, що там за сторожа! Як часто я бачив його й заздрив йому та його волі. Він ніколи не лишав корабля. Він щоночі спав на борту Айдлера, тоді як я мусив висаджуватись на берег та йти спати додому. Гарпунерові було лише дев’ятнадцять років. Я не знав, про нього нічогісінько, — тільки, що він гарпунер; але він був такий пишний, такий недосяжний для мене, що я не насмілювався заговорити до нього і тільки здалека об’їздив навкруги його яхту. Чи перевезу я Скоті, матроса-втікача, щоб побачитися з гарпунером на яхті контрабандного опіуму Айдлер? Чи перевезу я!?

На наш оклик гарпунер вийшов на палубу і запросив нас на борт. Я хотів показати, що не гірше за матроса тямлю справу і причалив так, щоб не пошкодити білої фарби яхти. Лишивши човна за кормою, на довгій кодолі, та закріпивши її двома вузлами, ми зійшли вниз. Це було перше приміщення на морі, яке я коли бачив. Одяг, що висів на стіні, неприємно дхнув кислим. Але що з того? Хіба це не був справжній морський одяг — шкіряні куртки, підбиті смугастим оксамитом, блакитні сорочки з грубого сукна, непромокальні капелюхи та плащі, морські чоботи! Вузькі лавки, складні столи, неймовірно малі шахвочки — видно було, що економили місце. Були там і компас, і морські лампи на мідяних кільцях, блакитна мапа, недбайливо загорнута та кинута геть, прапорці, якими подають гасла, складені в абетковому порядку, морський циркуль, встромлений у дерев’яну перебірку, щоб тримати календар. Нарешті я жив. Я вперше за своє життя сидів тут на контрабандному кораблі, як рівний з рівними, з оцим гарпунером та англійським матросом-дезертиром, який сказав, що його звуть Скоті.

Дев’ятнадцятирічний гарпунер та сімнадцятирічний матрос хотіли показати себе справжніми чоловіками і поводилися так, як подобає поводитися чоловікам. Гарпунер сказав, що дуже хоче випити, а Скоті почав нишпорити по кишенях, шукаючи грошей. Тоді гарпунер побіг та купив десь з-під поли пива, бо в тій околиці не дозволяли салунів. Ми пили шклянками дешеве, поганеньке пиво. Хіба ж я був не такий дужий та сміливий, як гарпунер та матрос? Вони були чоловіки, доводячи це тим, що пили. Бо хіба ж не пияцтво перша ознака мужності? Я теж пив із ними шклянку за шклянкою, й оком не змигнувши. Прокляте питво й рівняти не можна було до тягучки, або смачного «гарматного набою». За кожним ковтком я аж здригався, й горло мені стискало, але я й знаку не подавав.

Не раз довелося бігати по пиво. Я мав усього двадцять центів і всі їх віддав, як і подобає справжньому чоловікові, хоч думкою пошкодував, бо яку силу-силенну ласощів міг би я на них купити. Хміль усім нам ударив у голови. Скоті та гарпунер розмовляли про далекі мандрівки, про бурі біля мису Горн, про люті південно-західні вітри поблизу берегів Південної Америки, про бризи, про урагани, що лютують в гирлі Ла-Плати, та затерті кригою китобійні кораблі.

Нема аніякої спромоги плисти в крижаній воді, — сказав мені гарпунер. За хвилину тебе скрутить від холоду вдвоє і ти підеш на дно. Коли кит розіб’є човна, треба зразу ж лягати черевом на весло. Тоді, хоч тебе й скорчить, але ти все ж таки будеш плисти.

— Авжеж, — згодився я, з таким виглядом, ніби теж полював на китів у Північному Льодовитому океані, та мені розбивало човни. Але я справді запам’ятав його дуже цінну пораду та пам’ятаю її досі.

Спочатку я майже не балакав. Мені тільки минав чотирнадцятий рік, і я ніколи не був ще серед океану. Я міг лише слухати розмову двох морських вовків та виявляти своє геройство, сумлінно перехиляючи шклянку за шклянкою.

Алкоголь розібрав мене. Розмова Скоті з гарпунером у тісній каюті Айдлера, немов проймала мені мозок поривами вільного вітру просторів. У своїй уяві я жив цим диким, вільним життям, що так і рясніло різноманітними пригодами.

Ми розтанули. Стриманість та мовчазність десь зникли. Ми почували себе так, наче знаємо один одного багато років, і присяглися надалі мандрувати разом. Гарпунер розповів про свої нещастя та таємниці. Скоті плакав та оповідав про свою бідноту, стару матір у Единбурзі. Вона ганського роду, запевняв він. Відмовляла собі в усьому, платила купу грошей судновласникам за його науку. Мріяла бачити його офіцером торговельного судна та джентльменом, а він розбив їй серце, дезертувавши в Австралії з корабля, та пішов іншим шляхом, працюючи за простого матроса. Скоті витяг з кишені її останнього листа і плакав, читаючи його вголос. Гарпунер та я плакали разом з ним та заприсягалися, що ми всі троє наймемося на китобійне судно Бонанца і, коли одержимо платню, всі разом поїдемо до Единбурга та віддамо старенькій леді наші гроші.

Зелений Змій розпалив і мою уяву, розтопивши мою стриманість і несміливість, бо це він говорив у мені, мій брат-близнюк, моє друге я, отож і собі я встряв у розмову та почав оповідати, вихваляючись та розводячись про те, як я човном переїхав затоку Сан-Франциско в таку бурю, коли навіть матроси зі шхун не зважувались на таке. Далі я — або Зелений Змій, бо це однаково, — сказав Скоті, що, може, він і добрий матрос, і знає до останньої всі снасті на великому кораблі, але коли б довелося керувати маленьким вітрильним човном, то тут вже я покладу його на лопатки та ще й об’їду тричі навколо нього.

Вихваляючись так, я, власне, казав правду. Я б ніколи не зважився з моєю мовчазністю та скромністю говорити про це Скоті та порівнюватись до нього. Але це вже властивість Зеленого Змія — розпустити язика та вибалакувати всякі потаємні думки.

Скоті, або Зелений Змій в ньому, звичайно, образився на мої слова. Та я не злякався. Я можу дати чосу всякому матросові-дезертирові, хоч би й мав він сімнадцять років. Ми зі Скоті спалахнули гнівом, наче ті півники, але гарпунер, наливши ще по шклянці пива, помирив нас. Ми обнялися та почали заприсягатись у приязні на віки вічні, — нестеменно, як Чорний Мат та Том Морісей у кухні ранчо в Сан-Матео! — пригадав я. І пригадуючи, я був певний, що й я тепер чоловік, незважаючи на свої чотирнадцять років. Такий же чоловік, як і ті двоє струнких велетнів, які сварилися того давнього, пам’ятного недільного ранку.

А тоді нам закортіло співати, і я почав підтягувати Скоті та гарпунерові, що в захваті вигукували морських пісень. І це в каюті Айдлера я вперше почув: «Людину з ніг збиває», «Хмарки летючі» та «Віскі, Джоні, віскі». О, це було знаменито! Я почав похоплювати зміст життя. Тут не було ні мого безбарвного оточення, ні Оклендського лиману, ні виснажливої біганини з газетами по чужих порогах, ні розвозки криги, ні кеглів. Увесь світ належав мені, всі його стежки були у мене під ногами. Зелений Змій розворушив мою уяву пригодами, яких я так прагнув.

Ми не були звичайні хлопці, а троє молодих п’яних богів, — мудрі надміру, геніальні, безмежно могутні.

— О! — я кажу це й тепер, по багатьох роках, — якби Зелений Змій міг завжди нас вдержати на такій височині, я й однієї хвилини не був би ніколи тверезий. Але у світі невільно нічого брати дурно, — за все треба платити за залізним рахунком. Кожен вибух сили доводиться врівноважувати кволістю. Кожному зльотові відповідає падіння вниз, за кожну химерну мить, що підносить тебе до богів, заплатиш, плазуючи, наче гадюка, в поросі. За одну хвилину божевільно-розкішного буяння духа, яка містить у собі безліч днів і годин, доводиться платити вкороченням життя свого — і часто платити зі скаженою лихварською надбавкою.

Напруження та довговічність такі ж одвічні вороги, як вогонь та вода. Вони взаємно знищують одне одного. Вони не можуть разом ужитися.

І Зелений Змій, могутній чарівник, такий же невільник органічної хімії, як і ми, прості смертні. Ми платимо за все, що здобуваємо, і Зелений Змій не може звільнити нас від цієї розплати. Він може звести нас на високості, але не може нас втримати там, бо інакше ми б усі були богорівні. То не богорівність, а плата за божевільний танок під сурму Зеленого Змія.

Всі ці міркування виникли у мене пізніше. Вони не зринали у свідомості чотирнадцятирічного хлопця, який сидів у каюті Айдлера разом із гарпунером та матросом, ніздрями вбираючи в себе п’янкі пахощі цвілої морської одежі та горланячи разом з ними:

Ми, зовсім очманілі, балакали й вигукували всі заразом. Я мав надзвичайно міцну статуру та шлунок, що здолав би перетравити шматки заліза. Тому я міг так енергійно брати участь у змаганні, тоді як Скоті почав слабнути та піддаватися. Мова його ставала незрозумілою. Він губив слова й не міг знайти їх. Коли ж і знаходив, то не спромагався вимовити їх. Отруєна свідомість почала залишати його. З очей йому зник блиск, і погляд його став тупий. Обличчя та тіло йому обважніли, так само як і свідомість. (Людина не може сидіти випроставшись, якщо не напружить волі.) Мозок Скоті, в якому все гойдалося, не міг контролювати м’язів. Зв’язок між нервовими центрами зник. Він намагався вихилити ще шклянку, але знесилено впустив її додолу. Тоді, на моє превелике диво, заплакавши гірко, доліз до лави, впав на неї горілиць і одразу ж захріп.

Ми з гарпунером пили вдвох, сміючись зі Скоті, свідомі своєї переваги над ним. Одкрили останню пляшку й розпили її під акомпанемент хропіння Скоті. Тоді гарпунер теж поліз на лаву, і я залишився єдиний непереможений на бойовищі.

Я дуже пишався, і Зелений Змій пишався разом зі мною. Я витримав змагання. Я був чоловіком і довів це, перепивши двох, що напилися до нестями. І я твердо тримався на ногах, виходячи на палубу, щоб набрати свіжого повітря у свої обпалені легені.

Коли ми пиячили на Айдлері, я переконався, що маю міцну голову та добрий шлунок. Кілька років я дуже пишався з цього, але зрештою я став це вважати за велике для себе лихо. Щаслива та людина, якій досить двох чарок, щоб сп’яніти. І нещасна та, яка може випити багато і не впитися: вона змушена пити без кінця.

Коли я вийшов на палубу Айдлера, сонце вже сідало. Внизу було чимало лав, можна було не їхати додому. Але я хотів продемонструвати самому собі, який з мене бравий чоловік. Мій човен був за кормою. Останні хвилі відпливу, шумуючи, котилися протокою назустріч вітрові, що віяв з океану зі швидкістю сорока миль на годину, я бачив піняві білі гребні хвиль, бачив, як у них вирувала течія потоку.

Сівши біля стерна та розпустивши вітрило, я натяг його рукою й скерував човна у протоку. Його скажено гойдало, і він пірнав. Почали летіти бризки. Але я був аж на штилі своєї екзальтації. Я співав: «Людину з ніг збиває» та керував вітрилом. Я вже не був чотирнадцятирічним хлопцем, який жив звичайнісіньким життям у сонному місті, яке звалося Оклендом. Я був чоловіком-богом, і стихія мені корилася, підвладна волі моїй.

Відплив скінчився. На цілу сотню ярдів, поміж водою та стоянкою човнів, лежав мул. Я зарив човном у той мул, послабив вітрило та, стоячи біля стерна, як це не раз мені доводилося, у низьку воду, став підпихати його веслом. Але сила почала мене зраджувати. Я втратив рівновагу й полетів сторч головою в мул. Тоді, сковзаючи, зі слизькими ногами, з руками, заюшеними кров’ю, — бо я обідрав їх об вкриті мушлями палі, — я вперше зрозумів, що я п’яний. Але що з того? Хіба там, за протокою, не лишилося двоє дужих моряків, які непритомні лежали на лавках, я ж перепив їх... Я — чоловік. Я ще тримаюсь на ногах, хоч і по коліна в муляці. Зневажливо відкинувши думку лізти назад до човна, я почав перебродити муловищем, поникаючи човен поперед себе та на весь світ горланячи пісню про свою мужність.

Але я заплатив за це. Хворів днів зо два. Руки мені гноїлися та боліли, бо я їх вразив об палі. З тиждень нічого не міг робити, навіть, одягатися й роздягатися було для мене цілою мукою.

Я заприсягся: більш ніколи! Для такої забави шкода й світла світити. Занадто вже тяжко треба розплачуватись. Я не мав докорів сумління, огида була чисто фізична. Хвилини захоплення не варті годин огиди та страждань.

Почавши знов їздити човном, я обминав Айдлера, тримався по той бік протоки. Скоті зник. Гарпунер був ще там, але я його уникав. Одного разу, коли він зліз на берег, де приставали човни, я заховався, щоб він не побачив; боявся, що він запропонує випити, що в кишені у нього, може, повна пляшка віскі.

Пияцтво на Айдлері барвистим струмом влилося в моє одноманітне життя, і в цьому чари Зеленого Змія. Я не міг забути цієї гульні. Спогади мої раз у раз поверталися до неї. Я згадував подробиці. Я побачив пружини, що керують вчинками людськими. Згадав, як Скоті плакав над своєю негідністю та лихом, що заподіяв у Единбурзі своїй матері, яка була з панів. Гарпунер оповів мені жахливі й дивні речі про себе. Я довідався, що є сила спокус у житті, досі мені не відомому. Я вже увійшов до того життя, як і ті двоє хлопців, які пили зі мною. Я зазирнув був у людську душу. Зазирнув у свою власну душу і побачив у ній незбагненну велич і потугу.

Так, то був день понад усі дні! Спогад про нього витавровано в моєму мозку. Але ціна, що я заплатив, надто висока. Я відмовився грати й платити та повернувся до тягучок та «гарматних набоїв». Все здорове та нормальне в моєму тілі гнало мене геть від алкоголю. Горілка була мені не до смаку. Питво було гидке. Але, незважаючи на це, обставини раз у раз привертали мене знов до Зеленого Змія, знов і знов; і минуло багато років, аж настав такий час, що я шукав і знаходив Зеленого Змія всюди, де було товариство. Шукав його й радісно вітав, як приятеля й доброчинця. А разом гидував ним і ненавидів його. Так, чудний він приятель, отой Зелений Змій!