Зелений Змій, або Алкогольні спогади

XXV

Після пральні моя сестра та її чоловік вирядили мене до Клондайку. Це була перша тяга по золото в цю країну, тяга ранньої осені 1897 року. Мені минав двадцять перший рік. Я був здоровий та мав гарну статуру. Пригадую, кінчаючи перехід у двадцять вісім миль через Чілкут від берега Дайн до озера Ліндерман та несучи поклажу, я йшов разом з індіанами і навіть випередив багатьох із них. Останній перехід до Ліндермана був у три милі. Я проходив його туди й назад по чотири рази на день і щоразу, туди йдучи, переносив сто п’ятдесят футів поклажі. Себто проходив щоденно двадцять чотири милі найгіршим шляхом, з них дванадцять з поклажею сто п’ятдесят фунтів.

Так, я послав кар’єру під три чорти і знов опинився на шляху пригод, шукаючи свого щастя та долі. І звичайно, на цьому шляху я насамперед знайшов Зеленого Змія. Знов я здибав тут дужих людей, бродяг та авантюрників; вони не зважали на брак їжі, але не могли обійтися без віскі. Вони несли з собою віскі, тоді як борошно лежало незаймане у схованках обіч шляху.

На моє щастя, троє людей з мого-гурту не пили. Тому й я не пив, виключаючи ті рідкі випадки, коли потрапляв до іншої компанії. У моїй власній аптечці була четвертина віскі. Я так і не розкоркував її і тільки через шість місяців, коли у відлюдному таборі довелося оперувати людину без анестезії, лікар та пацієнт спорожнили вдвох мою пляшку. Потому лише розпочато операцію.

Вернувшись через рік до Каліфорнії, щоб лікуватися від цинги, я довідався, що мій батько помер, і що я один залишився годувати родину. Коли я скажу, що їхав кочегаром на пароплаві з Берингового моря до Британської Колумбії і звідти в приміщенні стерничого до Сан-Франциско, то буде цілком зрозуміло, що я не привіз із Клондайку нічого, опріч цинги.

Настав дуже скрутний час. Важко було знайти якусь працю. Особливо працю для мене, бо я так і лишався не кваліфікованим робітником. Про кар’єру годі було й думати, це минулося. Я мусив здобувати їжу для двох ротів, опріч свого власного, наймати якийсь куток, де б ми могли прихилити голову, та купити зимній одяг, бо мав тільки літній. Я мусив негайно дістати якусь роботу, а тоді, трохи оговтавшись, думати про майбутнє.

Некваліфіковані робітники перші почувають увесь жах безробіття, я ж не мав ніякого фаху, хіба тільки міг бути матросом та працювати у пральні. Маючи нові обов’язки щодо родини, я не наважився податися на море, а роботу десь у пральні не міг собі знайти. Взагалі не міг знайти жодної роботи. Записався до п’ятьох посередницьких бюро. Помістив оголошення у трьох часописах. Обійшов усіх своїх небагатьох приятелів, які, гадав, дістануть мені роботу, але вони або були заняті іншими справами, або не могли щось знайти для мене.

Становище було безнадійне. Я заставив годинника, велосипеда та макінтош, яким так пишався мій батько і якого залишив мені у спадщину. Єдина моя спадщина за все життя! Цей макінтош коштував п’ятнадцять доларів, але лихвар дав мені за нього тільки два долари. Якось один товариш мого юнацького життя в порту приніс до мене загорнене у часопис убрання. Він не міг дати вичерпних пояснень, звідки він здобув його, та я й не вимагав пояснень, бо хотів узяти це вбрання. Ні, зовсім не на те, щоб носити. Я дав йому купу старого одягу, який вже не можна було заставити, й тому він не мав вартості для мене. Товариш продав цей одяг за кілька доларів, тоді як я заставив костюм у свого лихваря за п’ять доларів. Цей костюм ще й досі у нього, бо я не мав наміру його викупити.

Але роботи я не міг знайти, хоч і мав певну вартість на ринку праці. Мені було двадцять два роки, важив я сто шістдесят п’ять фунтів без одежі, і кожний фунт був працездатний. У мене зникли останні сліди цинги, бо я лікувався сирою картоплею. Я вилазив усі шпарки, шукаючи праці. Хотів стати за натурника у студії, але забагато було гарної статури безробітних хлопців. Кидався я на оповістки старих інвалідів, яким потрібні були компаньйони. Трохи не зробився агентом з продажу швацьких машинок, на відсотках, без платні. Та біднота не купувала машин у скрутні часи, отже, я змушений був облишити цю справу.

Звичайно, треба згадати, що разом із цими легковажними посадами, я спробував знайти роботу вантажника та портового чорнороба. Але надходила зима, і всі надлишки робітничої армії скупчувалися у містах. А я безтурботно тинявся по світах та в царстві розуму, не був членом жодної професійної спілки.

Шукав і випадкової роботи. Працював і цілий день, і пів дня, робив усе, що тільки траплялося. Косив траву по садках, лагодив паркани, знімав килими, вибивав їх та знову складав. Далі спробував піти на поштову службу і найліпше за всіх склав службовий іспит. Та, на жаль, і тут не було вакансії, я мусив зачекати. А поки чекав на цю посаду та шукав випадкової праці, спробував заробити десять доларів у часопису. Списавши подорож, яку я зробив у човні Юконом за водою, проїхавши дев’ятнадцять тисяч миль за дев’ятнадцять день. Я не знав найпростіших правил, як треба писати для часопису, але був певний, що дістану десять доларів за свою статтю.

Та не дістав їх. Перший часопис Сан-Франциско, куди я послав її поштою, так і не повідомив, що він одержав статтю, хоч і тримав її у себе. І що довше він її тримав, то певніший ставав я, що статтю схвалено до друку.

Дивна річ. Дехто народжується щасливим, декому щастя само лізе в руки. Мене ж важкою ломакою гнало до щастя гірке лихо. Я давно вже відмовився від думки стати письменником. Єдиним наміром, коли я писав статтю, було заробити десять доларів. То була межа моїх прагнень. Ті гроші допомогли б мені протриматись, поки я дістану сталу посаду. Якби тоді звільнилася вакансія в поштовій конторі, я обома руками вхопився б за неї.

Та вакансії не було, не було й постійної праці. Я витрачав час на випадкову роботу або писав оповідання для «Порадника Юнака» на двадцять одну тисячу слів. Скінчив і надрукував його за сім днів. І саме тому, я гадаю, мені його повернули.

Поки оповідання ходило туди й назад, я написав ще кілька маленьких оповідань. Я продав одне з них за п’ять доларів у «Місячник сухопуття». Другий журнал заплатив мені сорок доларів за «Чорного кота». «Місячник сухопуття» пропонував мені по сім із половиною доларів за кожне оповідання, з умовою виплачувати гроші, коли надрукують. Я викупив від лихваря велосипеда, годинника та батьків макінтош і взяв на прокат друкарську машинку. Заплатив борги по крамничках, де я мав невеличкий кредит. Пригадую крамаря-португальця, який ніколи не дозволяв мені кредитуватися більше як на чотири долари. Інший крамар, Гопкінз, давав мені кредит до п’яти доларів.

Саме тоді прийшло мені з поштової контори повідомлення йти на посаду. Я опинився в скрутному становищі. Шістдесят п’ять доларів регулярного заробітку щомісяця були величезною спокусою. Я не міг зважитися, що мені робити. І ніколи я не подарую цього начальнику Оклендської поштової контори. Я пішов до нього, щоб поговорити з ним, як людина з людиною. Щиро з’ясував йому справу. Виходить так, ніби я можу писати. Становище добре, але не певне. Тепер, якби він віддав мою чергу іншому, що за мною, а мене покликав тоді, як відкриється друга вакансія.

Він урвав мене:

— Виходить, ви не хочете посади?

— Ні, я хочу, — заперечив я. — Але якби ви проминули мене цього разу...

— Якщо ви хочете посади, то беріть її тепер, — відказав він суворо.

На щастя, брутальність та жорстокість цього чоловіка розгнівали мене.

— Добре, — сказав я. — Тоді я не хочу...