Зелений Змій, або Алкогольні спогади

XXXVII

— Ходімо, — каже Біла Логіка, — забудемо цих азіатських мрійників давніх часів. Налий собі шклянку, і давай переглянемо пергаменти мрійників учорашнього дня, які мріяли свої мрії на твоїх власних розкішних пагорках.

Я уважно передивляюся список власників винограднику Токай на ранчо Петалума. Це довгий сумний список, починаючи з Мануеля Мічельторено, свого часу мехіканського губернатора, головного командувача та інспектора департаменту Каліфорнія, що передав десять квадратових ліґ[6]* украденої в індійців землі, полковнику дону Маріяно Ґвадалупе Вальєхо за його послуги країні та за гроші, які він десять років виплачував своїм солдатам.

Враз цей запліснявілий список людей, що зажерливо привласнили собі землю, набуває жахливого вигляду бойовища, жвавого змагання з порохом. Тут і передачі за довіреністю, закладні, уступочні записи, передачі, присуди, відмовлення за пропуском терміну, оповістки на арешт майна, запродажні, оподаткування, прохання за призначення адміністрації та декрети про розподіл майна.

Наче якась вічно непереможна почвара ця непокірна земля, що спить у погожу годину індіанського літа, переживши всіх тих людей, що борознили її поверхню, а тепер одійшли в темряву небуття.

Хто був цей Джеймз Кінґ з Вільяма, з таким чудним ім’ям. Старожитці Місячної Долини не знають його. Лише шістдесят років тому він позичив Маріяно Ґ. Вальєхо вісімнадцять тисяч доларів під заклад земель (туди входив і виноградник Токай). Звідки прийшов Пітер О’Конор і куди він зник, записавши своє ім’я на лісову місцину, що потім стала виноградником? Ось з’являється Луїс Ксомортаній, ім’я цілком придатне, щоб чаклувати та робити замовлення. Він держиться на кількох сторінках книги записів цієї терплячої землі.

Далі йдуть давні американські родини, які, знемагаючи на спрагу, перешли Велику Американську Пустелю, переїхали мулами Істм, об’їхали під вітрилом навколо Горна, щоб вписати короткі та забуті наймення там, де в непам’ять пішли десять тисяч генерацій диких індійців, — такі ймення, як Галек, Гастинґс, Овет, Тейт, Денман Трейсі, Грімвуд, Карлтон, Темпл. Цих наймень тепер уже нема в Місячній Долині.

Наймення починають з’являтися частіше та рясніше. Вони сиплються зі сторінки на сторінку й несподівано зникають. Але непереможна земля все лишається, щоб і інші надряпали тут своє ім’я. З’являються наймення людей, про яких я невиразно щось чув, але яких ніколи не бачив. Колер та Фролінґ, що збудували величезну каміну винодавлю на винограднику Токай, але збудували її на пагорку, й інші винороби відмовились тягти туди свій виноград. Отож Колер і Фролінґ загубили землю. Землетрус 1906 року зруйнував винодавлю, і тепер я живу на її руїнах.

Ля Мот — він обробляв землю, садив виноград та овочевий сад, розводив на продаж рибу, звів розкішний будинок, про який ішла слава в ті дні, але земля і його перемогла — і він зник. Урешті з’являється й моє ім’я. На місці, де були його виноградники та його овочеві сади, його пишний будинок, його рибні сажалки, я надряпав своє ім’я, насадивши пів сотні тисяч евкаліптів.

Купер та Грінло залишили на Пагористому Ранчо двох своїх мерців «Маленьку Ділі» та «Маленького Дейвіда», що покояться й по сьогодні в чотирикутній огорожі, зробленій з обтесаних руками кілків. Купер та Грінло свого часу розчистили й викорчували праліс під три ниви в сорок акрів. Тепер я засіяв ці три ниви Канадійським горохом, а навесні його зорють під зелене угноєння.

Гаска — невиразна легендарна постать давньої генерації: він подався на гору та розчистив шість акрів від хмизу в маленькій долині, що зветься його ім’ям. Він обробляв землю, звів будинок, змурував кам’яний мур та насадовив яблунь. Але тепер навіть не можна знайти того місця, де був його будинок, а місце, де стояв камінний мур, можна лише відзначити, дивлячись на загальний вигляд місцевості. Я поновив цю боротьбу, розвівши ангорських кіз, щоб вони об’їдали чагарник, що буйно розрісся біля Гаскових яблунь та почав глушити їх. Отож і я шкрябаю землю з усією скороминущою дбайливістю та записую своє ім’я до книги документів, поки ще я не зник, а сторінки не вкрилися плісенню.

— Мрійники та примари, — сміється Біла Логіка.

— Але ж їхні змагання не були зовсім марні, — зауважую я.

— Вони базувались на ілюзіях і вони брехня.

— Життєва брехня, — відповідаю я.

— Але прошу, що таке життєва брехня і просто брехня? — з викликом запитує Біла Логіка. — Тепер налий собі шклянку, і давай переглянемо оцих життєвих брехунів на твоїх книжкових полицях. Давай покопаємося трохи у ­Вільямі Джеймсі.

— Це здорова людина, — кажу я. — Ми не можемо сподіватися від нього філософського каменя, але найменше кілька здорових, ґрунтовних думок, якими можна керуватися.

— Раціоналіст, який перекрутився в сентименталіста, — глузує Біла Логіка. — Після всіх своїх мудрувань він ще чіпляється за почуття безсмертя. В перегінному кубі надії він перетворює факти у формули віри. Найдозріліші овочі розуму він намагається позбавити глузду. З найвищих верхівель розуму Джеймс вчить, що треба перестати мислити, а вірити в те, що все добре і все буде гаразд. Який це старезний акробатичний спосіб метафізиків — одкидати геть усякий розум, щоб уникнули песимізму, який послідовно виникає в наслідок жорстокої, чесної робото розуму.

Чи оце твоє тіло — ти сам? Або, може, воно щось чуже, що належить тобі? Бо що таке твоє тіло. Машина, що перетворює стимул на реакцію. Стимул і реакція лишаються в пам’яті. З них утворюється досвід. Тоді ти у своїй свідомості складаєшся з оцих досвідів. Те, що ти думав у цю хвилину — в цю хвилину й становить твою істоту. Твоє «я» одночасно суб’єкт і об’єкт. Воно стверджує речі і само стверджується ними. Мислитель — є думка, знаючий — є знання, посідач — та річ, яку він посідає.

Людина, — як ти добре знаєш, — це відміна різних станів свідомості, течія скороминущих думок, де кожна думка є самостійне «я», міріади думок — міріади «я», вічне утворення, що ніколи не переходить в буття, блудні вогні, які запалюють примари в царстві примар. Але людина не хоче з цим погодитись. Не хоче погодитись, що й вона колись зникне. Вона не хоче зникати. Вона хоче жити знов, навіть після того, як помре.

Вона перемішує атоми й промені світла, найвіддаленіші туманні плями, краплі води, проблиски чуття, легенький рух слизу, світовий обшир та змішує все це з перлинами віри, коханням жінки, уявною величчю, лякливими здогадами та бундючною зарозумілістю — і з усього цього створює собі безсмертя, щоб злякати небеса та збити з пантелику безмежні світові простори. Вона бабрається у своїй купі гною і, наче дитина, яка заблудилася в темряві поміж домовиків, волає до богів, що вона їхній менший брат, в’язень у живому тілі, якому судилося бути таким же вільним, як і вони — монументи еготизму, утворені епіфеноменами. Мрії та шумовиння мрій, які зникають, коли зникає той, хто мріяв, і яких уже не буде, коли не буде і його.

Нема нічого нового у цій життєвій брехні людей, якою вони обманюють самих себе, мимрячи та бурмочучи її, наче чаклуни свої замовляння проти демонів Ночі. Чаклуни, лікарі та знахарі були батьками метафізики. Ніч та смерть Безноса були людожерами, що чигали на людей на шляху життя й світла. А метафізикам треба було перемогти їх, хоч би й брехнею. Їх вражав залізний закон Екклезіаста, що, людина вмирає так само, як і тварина в полі, і гниють вони однаково. Їхня віра була їхньою системою, релігія — цілющим знадобом, філософія — лукавою витівкою, і вони наполовину вірили, що зможуть усім цим перехитрувати Ніч та Смерть.

Болотяні вогні, туман містицизму, психічні гармонії, оргії душі, плач серед тіней, чари гностицизму, затемнення та заплутування словами, хисткий суб’єктивізм, намацування та шукання, онтологічні фантазії, психічні галюцинації — ось він той матеріал, ті примари надії, що заповнюють твої книжкові полиці. Подивись на них, на ці сумні тіні, сумних божевільних людей та палких бунтівників — твоїх Шопенгауерів, Стріндбергів, Толстих та Ніцше!

Але твоя шклянка порожня! Налий її та забудь усе!

Я скоряюся, бо мій мозок тепер повний химер алкогольних, і, п’ючи за всіх сумних мислителів на моїх полицях, я цитую Річарда Гові:

— Я переконаю тебе до краю, — кричить Біла Логіка.

— Ні, — відповідаю я, тоді як сам близький уже до божевілля. — Я знаю себе й не боюся. Під своєю личиною гедонізму ти й є сама Безноса, і твій шлях веде до ночі. Гедонізм нічого не вартий. Він теж брехня, в кращому випадку компроміс, яким себе маскує боягуз.

— Тепер я переконаю тебе! — уриває мені мову Біла Логіка.

Я, сміючись, кидаю свій виклик, бо тепер я знаю, що з-поміж усіх брехунів — Біла Логіка бреше найбільше, нашіптуючи мені ці думки про смерть. Вона сама дала мені нагоду викрити її. Її власна зброя обернулася проти неї самої. Її власні химери відживили давні ілюзії, воскресили та примусили знову бриніти давні голоси моїх молодощів: вони знов мені кажуть, що у мене ще є можливості та снага, а життя та книжки торочили мені, що вони не існують.

Коли дзвонить обідній ґонґ — моя шклянка знову порожня. Глузуючи з Білої Логіки, я приєднуюсь до моїх гостей біля столу і з удаваною серйозністю беру участь у дискусії про нові журнали та про всі дурниці, що діються в світі, прикриваючи глум та зневагу в суперечці жартами та парадоксами. Але коли ця моя примха перемінюється, з легкістю і з насолодою поминаю збивати їх з пантелику, граючись респектабельними та полохливими буржуазними фетишами, сміючись та влучаючи епіграмами в мінливих богів-примар та в розпусту і божевілля мудрості.

Блазнем треба бути! Блазнем! А як хто хоче бути філософом — хай буде Аристофаном. Але ніхто біля столу не думає, що я п’яний. Я тільки в пустотливому настрої, оце й усе. Я стомився працювати думкою і, коли обід закінчено, починаю жартувати вже не на словах, а на ділі й садовлю всіх грати в різні гри, до яких ми й беремося в буколічному захваті.

І коли минає вечір, то, сказавши «на добраніч», я вертаюся до своєї заставленої книжками кімнати, щоб укластися спати; тоді я сам-на-сам з непереможною Білою Логікою, що ніколи не кидає мене. І поки мене змагає п’яний сон, я чую плач людності, як чув його колись Гері Кемп: