Зелений Змій, або Алкогольні спогади

XVI

На Софі Сезерленд не було напоїв. Ми п’ятдесят один день пливли під вітрилами. Плавба була розкішна. Ми плили під північно-східним пасатом на південь до Бонінських островів. Ця ізольована група островів, що належить Японії, була місцем, де зустрічаються Канадійська та Американська промислові флоти. Тут вони набирали в барила воду та лагодили судна перед тим, як вирушити в стоденну плавбу, щоб полювати на котикові табуни, вздовж північних берегів Японії, аж до Берингового моря.

П’ятдесят один день гарної плавби та цілковитої тверезості освіжили мій організм і вигнали з нього всі алкогольні випари. Відколи почалася подорож я не почував і найменшого бажання випити. Навіть ні разу не згадав про алкоголь. Правда, на баку часто розмовляли про пияцтво, згадували найцікавіші та найкумедніші випадки, згадували їх частіше й з більшим інтересом, аніж інші випадки свого багатого на пригоди життя.

Найстарішим з-поміж матросів на баку був огрядний Луїс п’ятдесяти років. Колись він був шкіпером, але Зелений Змій зле пожартував з ним, і він кінчав свою службову кар’єру там, де почав її — на баку. Його доля дуже мене вразила. Зелений Змій не тільки вбиває людей, він робить ще й інше. Він не вбив Луїса, а зробив йому гірше, украв у нього силу, посаду та статки; убив його пиху і засудив на важку працю звичайного матроса, що триватиме доти, доки він тільки живий та теплий. А цьому й кінця-краю не видко.

Ми перепливли Тихий океан і побачили зарослі лісом вулканічні шпилі Бонінських островів. Пропливши поміж рифів, до закритої гавані, ми закинули кітву там, де вже стояло з двадцятеро, а то й більше таких же морських циганів, як і ми. З берега долинали якісь дивні пахощі тропічної рослинності. Тубільці на химерних човнах та японці в не менш химерних сампанах плавали по затоці й приходили до нас на борт. Я вперше попав до чужої країни. Досяг «кінця світу». І переконався, що все те, що я читав у книжках — правда. Я горів диким бажанням зійти на берег.

Віктор та Аксель (швед і норвежець) та я вирішили триматися одного гурту. (І ми так ретельно це виконували, що решта екіпажу прозвали нас «тройнятами».)

Віктор показав стежку, що ховалася в дикому каньйоні, виходила на стрімкий голий лавовий схил і, то зникаючи, то знов з’являючись, крутилася поміж пальм та квітів. — Ми підемо тією стежкою, — сказав він, і ми згодились; ми побачимо розкішні краєвиди, дивні чужоземні села і, кінець кінцем, натрапимо на якусь цікаву пригоду. Аксель, своєю чергою, запропонував надити рибу. І всі ми троє знову згодилися. Ми можемо взяти сампану та двох японців-рибалок, які знають рибні місця, і матимемо силу-силенну риби. Я з однаковою цікавістю хапався за все.

Виробивши план, ми попливли до берега через мілину з живих коралів і витягли човна на білий кораловий пісок. Пішли витким берегом попід кокосовими пальмами до маленького міста й побачили там кількасот моряків з усіх країн світу. Вони бешкетували, надміру пили, надміру співали й надміру танцювали — і все це на головній вулиці, на сором безпорадній жменьці японської поліції.

Віктор та Аксель сказали, що перед тим, як іти в таку далеку дорогу, треба випити. Чи міг я відмовитися випити зі своїми товаришами? Ми випили й покропили нашу приязнь. Висміяли на всі заставки нашого капітана за те, що він зовсім не вживав хмільного. У мене не було ані найменшого бажання пити, але я хотів бути добрим товаришем. Пригода з Луїсом мене не злякала, і я пив міцне питво, що обпалювало горлянку. Правда, Зелений Змій утнув погану штуку Луїсові, але я молодий. Гаряча, червона кров бігла у мене в жилах, статура наче із заліза. Кінець кінцем, юність завжди зневажливо глузує з немічної старості.

Ми пили якесь чудне, надзвичайно міцне питво. Важко було сказати, з чого та як його зроблено — найімовірніше якийсь місцевий виріб. Гаряче, як вогонь, прозоре, як вода, воно впливало швидко, наче смерть. Налите у чотирикутні пляшки з-під голландського джину, на яких ще збереглися старі наліпки зі знаком фірми «Якір». І ми справді заякорились. Так і не вийшли з міста і не їздили сампаною та не ловили риби. І хоч простояли там десять днів, так і не ходили стежкою поміж лавових скель та квітів.

Ми зустрілися з давніми знайомими з інших шхун, з товаришами, з якими випивали в салунах Сан-Франциско ще перед тим, як виїхати. А кожна зустріч викликала чергове пияцтво.

Треба було багато про що поговорити, а ще більше випити, та й пісень поспівати, та й жарту якогось утнути. І ми йшли, поки в голові зашуміло, і все почало здаватися величним та дивним.

Ось вони, могутні та суворі морські розбійники, зібралися тут на учту, на цьому кораловому острові. І я теж з ними. Ось лицарі сіли біля столу у величезній бенкетній залі. Поміж ними стародавня межа — хто сидить на покуттю, хто в кінці столу. Всі оповідання про бенкети та війни вікінгів сплили мені на пам’ять. Я почував, що давні часи не вмерли, що ми самі належимо до цього могутнього коліна.

Надвечір Віктор допився до божевілля й поліз битися з усіма та трощити усе. Мені доводилося бачити буйних хворих у палатах психіатричних лікарень, і різниці між їхньою та Вікторовою поведінкою майже не було. Хіба що Віктор був ще буйніший. Аксель та я намагалися втихомирити його, і нам теж перепало вкупі з усіма. Врешті, з безмежною обережністю та хитрощами, нам пощастило занадити нашого товариша до човна, й ми його відвезли на шхуну.

Та ледве Віктор торкнувся ногами палуби, як знову почав бешкетувати. Він був дужчий за кількох людей і бігав по палубі, змітаючи все на своєму шляху. Я пригадую, як він загнав одного матроса в ящик із ланцюгом, але не зробив йому шкоди, бо не міг дістати його. Чоловік викручувався та ухилявся, і Віктор геть порозбивав собі кулаки об величезні ланки якірного ланцюга.

Поки ми відтягли його звідти, його божевілля набуло іншої форми.

Маючи себе за славетного пловця, він миттю опинився за бортом та продемонстрував свої здібності, борсаючись, наче хвора морська свиня, і ковтаючи солону воду.

Ми витягли його і поки знесли вниз, роздягли та поклали на лавку, то зовсім знесилилися. Але ми з Акселем хотіли більше побачити, а тому попливли до берега, облишивши Віктора, що захріп. Чудно було слухати зауваження Вікторових товаришів у плавбі, теж п’яниць. Вони докірливо хитали головами й бубоніли: «Такій людині не треба напиватися!». Віктор був найспритнішим матросом та найкращим товаришем на баку, прекрасний тип моряка на думку кожного. Товариші цінували його, поважали і любили. Але Зелений Змій зробив з нього буйного божевільного. І в цьому бачили різницю. Вони знали, що пиятика — і особливо пиятика матросів, бо вона завжди буває надмірною, — робить і їх божевільними, але тільки тихо-божевільними. Буйне божевілля заслуговувало на осуд, бо воно псувало іншім веселість і часто кінчалося трагедією. На їхній погляд, тихе божевілля було гарне. Але чи ж з погляду цілої людської раси всяке божевілля не є зло? І хто найбільш доводить до нього, як не Зелений Змій.

Але вернімось назад. На березі, заховавшись у затишному японському будиночку, ми з Акселем, випиваючи, рахували синці та балакали про подію. Нам припало до вподоби випивати тут, у затишку, й ми покликали ще інших. Зайшли кілька товаришів та прилучилися до нас. Але тільки ми покликали японський оркестр, й забриніли струни «сямісенів» та звуки «тайко» коли з вулиці, крізь папіряні стіни, дійшов дикий лемент. Ми впізнали його. Все ще лементуючи, з налитими кров’ю очима, дико розмахуючи мускулястими руками, Віктор, проминувши двері, удерся крізь тендітні стіни. На нього найшла стара лють, і він жадав крові, чиєїсь крові. Музики повтікали, ми теж. Ми вискакували й дверима, й крізь папіряні стіни, все змітаючи геть.

Ми згодились заплатити збитки за наполовину зруйнований будинок, залишивши напівзнеможеного Віктора, який подавав ознаки, що має впасти в коматозний стан. З Акселем ми пішли блукати, шукаючи затишного місця, де б могли собі випивати. На головній вулиці люди дійшли до сказу. Сотні матросів вешталися то туди, то сюди. Шеф поліції не міг нічого вдіяти, а тому губернатор колонії віддавав усім капітанам наказ після заходу сонця забрати на борт своїх людей.

Як? То це з нами так будуть поводитись? І не встигла новина обійти всі шхуни, як вони, спорожніли. Всі пішли на берег. Люди, які досі зовсім не мали наміру сходити на берег, сідали в човни. Нещасний губернаторський наказ спричинив до величезного дебошу. Вже минула не одна година після заходу сонця, і люди хотіли, щоб хтось спробував приставити їх на борт. Вони швендяли всюди, запрошуючи адміністрацію спробувати відіслати їх на борт. Перед будинком губернатора зібралася найбільша юрба. Там вигукували морських пісень, чотирикутні пляшки переходили з рук до рук, а дехто безладно витанцьовував популярний віргінський танок на кілька пар та інші старосвітські танці. Поліція, включаючи і резерв, стояла осторонь маленькою безпорадною купкою, чекаючи розпоряджень від губернатора. Але він, цілком слушно, ніякого розпорядження не давав. Мені ця сатурналія видавалася величною. Ніби повернулися стародавні часи іспанського панування. Це була сваволя та пригоди. І я брав у них участь, могутній морський корсар, разом з іншими корсарами поміж папіряних будівель Японії.

Губернатор так і не дав наказу звільнити вулиці, і ми з Акселем тинялися від шинку до шинку. Через якийсь час, після якоїсь п’яної витівки, що я сам вже її не пам’ятаю, я його десь загубив.

Тоді почав блукати сам, заводячи нові знайомства, ще більше п’ючи та щоразу дужче дуріючи. Я пригадую, що опинився у колі японських рибалок. Там сидів канак, стерничий з нашого судна та молодий матрос-данець, який ще недавно був ковбоєм в Аргентині. Він кохався в усяких місцевих звичаях та церемоніях. І ми, ретельно виконуючи всі дрібниці складного японського церемоніалу, пили з манесеньких порцелянових чарок «сакі» — бліде, слабке, теплувате питво.

Далі я пригадую юнг-дезертирів, хлопців по вісімнадцять та двадцять років, які належали до середніх верств людності в Англії. Вони дезертували в різних портах світу, а тепер опинилися на баку котикових шхун. Це були здорові, з чистою шкірою та ясними очима, молоді люди, такі ж юнаки, як і я. Вони теж училися ходити власними ногами у цьому мужньому світі. І це були справжні чоловіки. Геть із слабким «сакі!». У них є чотирикутні пляшки, знов налиті гарячим, як вогонь, питвом, що полум’ям розливається у жилах і запалює пожежею мозок. Я згадую зворушливу пісню, що вони співали, приспівуючи:

Вони, ці безсовісні молоді негідники, що обманули горді сподіванки своїх матерів, плакали, співаючи цю пісню. І я співав і плакав разом з ними і з перебільшеним пафосом переживав їхню трагедію, намагаючись дати якесь невиразне, п’яне пояснення цьому життю і пригодам. І ось воно, те останнє, що чітко та яскраво вимальовується з туману, який спочатку застилав усе, та з абсолютно темрявою, що потім огорнула все: це ми, — юнги та я, — йдемо коливаючись та чіпляючись один за одного. Над нами мерехтять зорі, а ми співаємо загонистих матроських пісень. Усі, за винятком одного, що, сидячи на землі, плаче. В ритм співу вимахуємо чотирикутними пляшками. З обох кінців вулиці чути хор грубих голосів, що ніби вторять нам. І життя здається величним, прекрасним, романтичним та божевільно-розкішним.

Далі темрява зникає, я розплющую очі, у світанковому світлі я бачу стурбовану японку, що дбайливо нахилилася наді мною. Вона жінка портового лоцмана, а я лежу біля її порогу. Я хворий і тремчу на похмілля. Почуваю, що легко зодягнений. О, ці пройдисвіти, дезертири-юнги! Вони таки справді призвичаїлись дезертувати. Цього разу вони дезертували з моїми речами. Годинник зник, зникли й кілька доларів разом із курткою. Нема пояса. На жаль, нема й черевиків.

Усе це може бути прикладом, як я прожив свої десять днів на Бонінських островах. Віктор очунявся після перепою і знов пристав до мене й до Акселя. Після цього ми ще пили, але обережніше. Так і не довелося нам піти стежкою з лави поміж квітів. Місто та чотирикутні пляшки було все, що ми бачили.

Хто опікся на вогні, той про вогонь тільки й говоре. Я міг багато побачити і мати стільки здорових розваг на Бонінських островах, якби робив так, як треба. Але річ не в тому, як треба чи не треба робити. Річ у тому, як робиться. Це факт, якого не можна заперечувати. Я робив те, що робив. Я робив те, що робили всі люди на Бонінських островах. Робив те, що робили мільйони людей в усьому світі, саме в цей час. Робив так тому, що до цього вели мене обставини, тому, що я був лише хлопчак, продукт свого оточення, — не квола істота, і не бог. Я був тільки звичайна людина і йшов тими стежками, якими йдуть люди, що мені подобалися та що ними я захоплювався. Повнокровні, здорові, породисті, широкогруді люди; вільні душі, а не скнари, які не вміють користатися з життя.

Знову той же шлях простягся переді мною. Так наче незакритий колодязь у дворі, де граються діти. Мало було б користі застерігати маленьких сміливців, які ступили нетвердими ніжками на стежку пізнавання життя, щоб вони не гралися біля розкритого колодязя. Всі батьки це знають. І ми знаємо, що певний відсоток дітей, найжвавіші та найсміливіші, впадуть у колодязь. Що треба зробити — ми всі добре знаємо: закрити колодязь. Саме так і з Зеленим Змієм. Всі застереження та попередження неспроможні вдержати чоловіків та юнаків, що доходять зрілого віку, бо Зелений Змій такий доступний для всіх: він ознака мужності, відваги та величі духа.

Єдине, раціональне для людей двадцятого віку — це закрити колодязь. Зробити двадцятий вік справжнім двадцятим віком і зректися того, що належить дев’ятнадцятому та всім іншим минулим вікам, як спалення відьом, нетолерантність, фетишизм і пережиток не менш варварський з-поміж усіх Зелений Змій.