Зелений Змій, або Алкогольні спогади

XXXIX

Звичайно, оповідання буде не закінчене, якщо не довести його до останнього моменту пригод героя. Але це не є оповідання про те, як п’яниця нарешті схаменувся. Я ніколи не був п’яницею і тому ніколи не схаменуся.

Трапилося мені оце недавно зробити вітрильником мандрівку навколо Горна. Я не взяв з собою власного запасу алкоголю, подорож тривала сто сорок вісім днів, але щохвилини я міг би дістати алкоголю у капітана; проте я не пив. Не пив, бо не мав бажання пити. На борту ніхто інший не пив. Оточення не сприяло тому, щоб пити, а органічного потягу до алкоголю у мене не було. Мій організм не потребував його.

Отож переді мною постало питання, просте й виразне: Це ж так легко; чому ж мені не утриматись від алкоголю, коли я повернуся назад? Я зважив це питання. Я міркував над ним п’ять місяців у стані абсолютної тверезості.

Насамперед я переконаний, що на десять тисяч або на сотню тисяч людей і один не народжується алкоголіком. Пияцтво, як я думаю, просто звичка розуму. Це зовсім не те, що тютюн, або кокаїн, або морфій, або всі інші численні наркотики. Бажання алкоголю починається виключно в мозку, і там зростає, але культивується на соціальному ґрунті. На мільйон ні один чоловік не почав пити сам. Всі п’яниці починали пити в гурті, в супроводі тисячі явищ громадського значення, що їх я описав у першій частині цього оповідання на підставі власного досвіду. Ці явища й спричиняються до того, що звичка пити дуже поширюється. Алкоголь сам відіграє зовсім невелику роль у тій атмосфері товариського єднання, в якій звичайно п’ють. Дуже рідко людина народжується з непереможним, органічним потягом до алкоголю, не набувши його в товаристві тих, хто п’ють. Гадаю, що такі рідкі індивідууми трапляються, хоча ніколи не зустрічав ні одного з них.

Під час цієї довгої п’ятимісячної мандрівки, я переконався, що в моїх фізичних потребах нема й найменшого натяку на потребу в алкоголі. І я також побачив, що моя потреба алкоголю була чисто розумова й виникла від стосунків з людьми. Думаючи про алкоголь, я разом згадував і товариство, в якому випивав. Думаючи про товариство, згадував алкоголь. Товариство та алкоголь були сіамськими близнюками. Вони були скуті докупи.

Читаючи у кріслі на палубі, або розмовляючи з іншими, я, при кожній згадці за якусь частину світу, відразу ж згадував і пиятику та хлопців-друзяк. Цікаві дні та ночі, яскраві моменти, барвисті події й сваволя, — все це роїлося в моїй пам’яті. Венеція встає перед мною з надрукованої сторінки — і я згадую столики в кафе на тротуарі. «Бій у Сант-Яго», — каже хтось — і я відповідаю: — «Так, і я був там, але я не бачив ні берега, ні пагорку Кетл, ні Дерева Миру. Що я бачив це кафе Венера на майдані Сант-Яго, де одного душного вечора, я розмовляв та випивав з одним чоловіком, що доходив у сухотах».

«Іст-Енде в Лондоні», читаю я, або каже хтось і насамперед перед моїми очима постає низка освітлених шинків, а в ухах лунає «дві гіркої», «три шотландської». Латинський Квартал — я бував там у студентських кабаре. Пригадую веселі обличчя та сміливих духом людей. Ми пили холодний, добре очищений абсент та сперечалися про Бога, мистецтво, демократію та інші прості проблеми існування.

Під час урагану поблизу Ріо-де-ла-Плата ми вирішаємо, на випадок якогось ушкодження, зайти до Буенос-Айреса, цього «Американського Парижа» — і я згадую освітлені ресторани, веселий блиск піднесених вгору шклянок, луну пісень і веселих голосів. Коли ми піймали північно-східній пасат у Тихому океані, то намагалися вмовити нашого в край стомленого капітана зайти до Гонолулу. І в той час, як я його намовляв, я бачив себе знов, що п’ю коктейль у затишних латі або шампан у Вайкікі, де піняві хвилі набігають на берег. Хтось згадує, як подають диких качок у ресторанах Сан-Франциско, і вмить я думкою перелітаю туди: бачу освітлені столики, чую веселе базікання моїх давніх приятелів, дивлюся на них крізь шклянки з золотистим райнвайном.

Отож я обмірковую питання. Я хотів би відвідати ці місця так само, як колись: Зі шклянкою в руці! Є щось чарівне в цій фразі! Вона має далеко більше змісту, ніж усі слова нашого словника. Це звичка, в якій я тренувався все життя, і тепер це частина мене самого. Я люблю цю гру розуму, цей здоровий сміх, цей відгомін чоловічих голосів, коли, зі шклянкою в руці, вони забувають сірий, нудний світ і з головою поринають у веселе божевілля прудкого, радісного життя.

— Ні! — вирішив я. Я буду пити при нагоді. З усіма книжками на моїх полицях, з усіма думками мислителів, які лишили свій відбиток на моїй вдачі, я спокійно та розважно вирішив, що я робитиму те, що звик робити. Я питиму, але обережніше та розважніше, ніж коли. Так, щоб не стати живою пожежею, щоб не дражнити Білої Логіки. Я вже знаю, як мені треба поводити себе.

Біла Логіка лежить тепер похована поруч зі світовою скорботою. Вже ніколи вони мене не мучитимуть. Уже багато років проминуло відтоді, як я поховав Світову Скорботу. Сон її міцний. Глибоким сном спить і Біла Логіка. Наприкінці я хочу сказати: шкода, що мої пращури не знищили Зеленого Змія ще перед тим, як я на світ народився. Я жалкую, що Зеленого Змія так вельми шанували у суспільстві, в якому я народився. Якби не це, то я, ніколи його не знаючи, не заприятелював би з ним на такий довгий час.