Зелений Змій, або Алкогольні спогади

XXXVI

Та вернімося до моїх особистих переживань та впливу, який зробила на мене тоді Біла Логіка Зеленого Змія. У моєму улюбленому ранчо, в Місячній Долині, коли мозок мій просяк алкоголем, якого я вживав чимало місяців, мене пойняла світова скорбота — одвічна спадщина людини. Марно питав я себе, чого я журюся. Вночі мені тепло, покрівля наді мною не тече. Я маю спроможність задовольнити всі примхи, апетиту. Всі витвори комфорту мені досяжні. Тіло моє здорове. Добра стара машина з м’яса працює справно. Ні мозок, ні м’язи не спрацьовані. Я маю землю, гроші, силу, визнання світу, свідомість, що і я вклав частку добра на користь інших, кохану дружину, дітей, яких люблю, як самого себе. Я робив і роблю все те, що належить робити доброму громадянинові. Я звів будинки, багато будинків, і зорав багато сотень акрів землі. І хіба я не насадив сотні й тисяч дерев? Усюди, з кожного вікна мого будинку, я далеко, — скільки око сягає, — бачу дерева, які я насадив; рівні та стрункі, вони тягнуться вгору до сонця.

Моє життя було справді щасливе. Таке щастя не випадає і сотні людей на мільйон. Але, попри таке багатство, я сумую. Сумую тому, що зі мною Зелений Змій. Він зі мною, бо я народився в часи, які колись назвуть темними віками, — віками, що були напередодні розумної цивілізації. Зелений Змій зі мною, бо в нерозумну пору мого юнацтва він був такий досяжний. Він кликав та вабив мене на кожному ріжку вулиці, та на кожному кварталі поміж ріжками. Часи псевдоцивілізації, в які я народився, дозволяли всюди вільний продаж отрути для душі. Система життя була так організована, що мене та мільйони інших спокушали, тягли й затягали туди, де отруювали душу.

Спробуйте відчути та збагнути разом зі мною один настрій із міріадів журливих настроїв, що їх насилає на людину Зелений Змій. Я виїжджаю верхи з мого розкішного ранчо. Сиджу я на доброму коні. Повітря п’янить. Виноградники на хвилястих схилах пагорків зачервоніли осіннім полум’ям. Через Сономські гори скрадаються пасма морського туману. Надвечірнє сонце тане в сонному небі. Я маю все, щоб радіти. Я живий, повний мрій та таємниць. Весь — сонце, повітря й блиск, весь повний руху й життя. Я рухаюсь, я керую своїми рухами та рухами живої істоти, на якій сиджу верхи. Почуваю всю пишноту буття і гордість натхнення та пристрасті. У мене десятки тисяч величних замірів. Я цар у царстві думок і топчу ногами покірну землю...

Але... сумними очима споглядаю всі ці чари та красу навколо мене і сумно думаю, яка я жалюгідна комаха у цьому світі, що так довго існував без мене, що існуватиме й далі, коли мене вже не буде. Я згадую усіх тих людей, які надривали собі спини та серце біля цієї упертої землі, яка тепер належить мені. Коли тільки щось нетлінне може належати тлінному! Ці люди пішли в небуття. Я теж туди піду. Ці люди працювали, розчищали землю, садили. Вони, даючи перепочити своїм натрудженим рукам, дивилися стомленими очима на ці самі сходи й заходи сонця, на ці самі пишні осінні шати винограду і на пасма туману між гір. І вони зникли. Я знаю, що настане той день, може й швидко, коли зникну і я.

Зникну! Я й тепер зникаю. В щелепах у мене штучний виріб дантистів, що замінює частинки мене, які вже зникли. Ніколи вже не буде у мене таких пальців, як були за моїх молодих часів. Давні численні бійки непоправно зіпсували їх. Ударивши кулаком по голові чоловіка, ім’я якого я давно забув, я доконав на завжди одного великого пальця. Другого пальця я теж пошкодив у худий живіт спортсмена відійшов у минуле. Суглоби ніг, що колись так служили мені, зовсім не такі, як раніш. Дикими днями та ночами праці і гульні, я напружував, розривав та ламав їх. Ніколи знов не зможу я, гойдаючись високо в повітрі, — що аж обертом іде голова, — звіряти своє життя на снасть, у яку вчепилась рука в бурхливій темряві шторму. Ніколи вже не зможу бігти поруч із запряжкою собак безкраїм Північним Шляхом.

Я знаю, що в моєму тілі, яке почало розпадатися з часу мого народження, ношу кістяк. І знаю, що під корою м’яса, яке зветься моїм обличчям, я маю кощаву, безносу личину смерті. Але все це не лякає мене. Боятися, значить бути здоровим. Страх смерті викликає бажання жити. Та прокляття Білої Логіки в тому, що вона не викликає жаху. Світова хвороба Білої Логіки дає змогу весело посміхатися в обличчя Безносої та глузувати з усіх фантасмагорій життя.

Їдучи верхи, я дивлюся навколо себе і на кожному кроці бачу немилосердну, безмежну руїну природного підбору. Біла Логіка розгортає давно закриті книжки і доводить параграфами та розділом з них, що краса та чари, які я споглядаю, не більше як порох і марнота. Навколо мене все дзижчить та гуде. І я знаю, що це рої живої комашні, що лише мить пищатимуть свою тоненьку скаргу, сповняючи нею повітря.

Я вертаюся до ранчо. Вітає присмерк, і хижаки виходять на лови. Я стежу за жалюгідною грою, де життя споживає життя. Тут нема моралі. Тільки у людини є мораль, і вона сама утворила її — кодекс моралі, цієї нижчої правди, що охороняє життя. І все це я знав раніш у сумні дні моєї довгої хвороби. То була найвища правда, яку я постарався забути. Ця правда була така поважна, що я не насмілився поважно до неї підійти, а грався з нею обережно, о, так обережно, ніби це були вартові пси, що спали біля дверей свідомості, і я дбав, щоб їх не розбудити. Я не чіпав їх: хай собі лежать! Я був вельми розумний, вельми обережний, щоб їх будити. Але тепер Біла Логіка, хіть-нехіть розбудила їх. Бо Біла Логіка відважніша, — вона не боїться почвар земного сну.

— Хай вчені всіх напрямів засуджують мене, — шепоче мені Біла Логіка, коли я їду. — Але що з того? Я — правда. І ти це знаєш. Ти не можеш змагатися зі мною. Вони кажуть, я веду до смерті. Що з того? Це правда. Життя бреше, аби жити. Жити — це без кінця брехати. Життя — божевільний танок у царстві руху, де всі явища течуть у могутніх потоках припливів і відпливів, прикуті до коліс місяців, що світять десь поза нашим обрієм. Ці явища марні. Життя — країна примар, де все відмінюється, переливається, проходить одне крізь одне, переміщується, завжди хвилюється, блякне й зникає, щоб знов явитися у новому, інакшому вигляді. Ти теж таке явище, що складається з безлічі відмін у минулому. Всі явища — тільки міражі. Ти знаєш міражі бажання. Ці міражі — неуявні, незчисленні скупчення явищ, що комашаться в тобі і навколо тебе, утворюючи тебе з минулого; колись вони зметуть тебе і перетворять на інші, неуявні, незчисленні скупчення явищ, щоб заселити в майбутньому країну примар. Життя мінливе і бистроплинне. Ти теж мінливий. Пройшовши крізь усі відміни, що були перед тобою і що склали частки твоєї істоти, ти постав, белькочучи, з еволюційного мулу і, белькочучи, пролинеш далі, розливаючись та розпускаючись у безлічі нових відмін, що будуть після тебе.

Звичайно, все це безперечне, і, їдучи в вечірніх присмерках, я глузливо посміхаюся Великому Фетишу, як Конт назвав світ. І згадую вислів іншого песиміста: «Все є скороминуще. Ті, хто народились, мусять умерти, а ті, хто вмерли, радіють спокою».

Але тут із темряви виходить той, хто не прагне цього спокою. Це робітник на ранчо, старий емігрант-італієць. Він поштиво скидає переді мною капелюха, бо я й справді господар його життя. Я йому і їжа, і притулок, і існування. Він працював, наче тварина, весь свій вік і жив у гірших умовах, ніж мої коні, що живуть в м’яко застеленій соломою стайні. Він знівечений тяжкою працею. Плечі йому криві, одне вище від другого; ідучи він заплітає ногами. Руки його випрацьовані, вузлуваті, наче пазурі, огидно-жахливі. Як фантом він досить мізерний зразок. Його мозок тупий, як тіло його бридке.

— Він такий тупий, що навіть не знає, що він лише омана, — глузує Біла Логіка. — Його почуття задурманені. Він невільник життєвої брехні. Мозок йому переповнений всілякими мудруваннями та забобонами. Він вірить у того­світнє життя. Він наслухався байок усяких пророків, які дали йому мильну бульбу пишного раю. Він почуває невиразний зв’язок між собою та всім фантастичним і нереальним. Він бачить блідий образ самого себе, як він літає десь, поміж днями і ночами, у міжзоряній простороні. Без найменшої тіни сумніву, він твердо вірить, що світ створено саме для нього і що доля його жити вічно у нематеріальному і надпочуттєвому царстві, яке він та до нього подібні створили з міражу та омани.

— Але ти той, хто прочитав стільки книжок і користуєшся моїм жахливим довір’ям — ти знаєш його, що він є брат тобі та порохові, космічний жарт, хімічна витівка, одягнений звір, що піднісся вище решти лютих звірів лише тому, що в нього на руці великий палець випадково мав щасливу для нього властивість, легко відгинатись у протилежний бік від інших. Він також брат горилі та шимпанзе. Б’є себе в груди, коли лютує, гарчить і тремтить у каталептичній оскаженілості. Йому відомі жахливі атавістичні пориви, і весь він складений з різноманітних шматків забутих інстинктів безодні.

— Але думає, що він безсмертний — слабо заперечую я. — Чи ж не дивно, що такий йолоп може засідлати час та блукати ланами вічності?

— Що ж, — оповідає Біла Логіка. — Чи не хочеш ти тоді закрити книжки і помінятися місцями з цією істотою, яка складається тільки з апетиту та бажань, цією маріонеткою шлунку та хтивості?

— Бути дурним, це бути щасливим, — кажу я.

— Тоді твій ідеал щастя такий, як у драглистих організмів, що, плавають у стоячій теплуватій, затемненій воді, так?

О, жертва не може змагатися із Зеленим Змієм!

— Лишається лише один крок до блаженного небуття буддійської Нірвани, — додає Біла Логіка. — О, ми вже й дома. Випий та не журися. Ми знаємо, ми свідомі, — ти і я, — що все дурниця й фарс.

І в моїй робочій кімнаті зі стінами, застановленими книжками, в цьому мавзолеї людської думки, я випиваю шклянку, випиваю другу. Я випускаю собак, що спали в закутках мого мозку та жену їх через мур закону та забобонів, хитрими лабіринтами віри й марновірства.

— Пий, — каже Біла Логіка. — Греки вірили, що боги дали їм вино на те, щоб вони могли забути нікчемність існування. А згадай, що казав Гейне.

Я добре пам’ятаю слова цього натхненного єврея: — «Все відлітає з останнім подихом: радість, кохання, лихо, макарони, театр, липи, малиновий сік, людська протекція, плітки, гавкотня собак, шампан».

— Твій яскравий білий світ — хвороба, — кажу я Білій Логіці. — Ти брешеш.

— Бо кажу надто жорстоку правду, — злісно сміється вона.

— На жаль, це так. Таке вже покручене життя, сумно визнаю я.

— О, Ліу-Лінґ був розумніший від тебе, — глузує Біла Логіка. — Ти пам’ятаєш йото?

Я потакую головою. Ліу-Лінґ, гіркий п’яниця, один із гурту поетів-п’яниць, які звали себе «Семеро мудреців бамбукового гаю» та жили в Китаї багато віків тому.

— Це той самий Ліу-Лінґ, — підказує Біла Логіка, — який сказав, що п’яного усі в світі справи обходять не більше, як водорості у річці. Добре! Випий ще віскі, і хай всі турботи стануть для тебе водоростями у річці!

І поки я, наливши, сьорбаю віскі, я згадую другого китайського філософа Чуанґа-Тзи, який за чотири віки до Христа, викликав на герць країну мрій, сказавши: — Як можу я знати, чи не шкодують мертві, що раніш чіплялись за життя. Той, хто снить про бенкети, прокидається для плачу й жалю. Той, кому снилися плач та жаль, прокидається, щоб узяти участь у полюванні. Поки вони снили, вони не знали, що снять. Дехто навіть намагається розгадати цей самий сон, поки спить, і, тільки прокинувшись, бачить, що спав... Дурні думають, що вони зараз не сплять і тішаться думкою, ніби вони справді принци або селяни. Конфуцій і ти — ви обидва сон, і навіть я, що кажу ці слова, я — теж сон.

— Якось я, Чуанґ-Тзи, бачив уві сні, ніби я метелик і пурхаю то туди, то сюди, ніби справжній метелик. Я мав свідомість метелика і зовсім не був свідомий своєї людської індивідуальності. Раптом я прокинувся і відчув себе таким, як я є. Тепер я не знаю, чи я людина, і мені снилося, що Я метелик, а чи я метелик, і мені сниться, що я людина.