Зелений Змій, або Алкогольні спогади

XXXII

Коли Снарк розпочав свою довгу подорож від Сан-Франциско, на його борту не було нічого хмільного, або, швидше, ніхто не знав, що воно тут є, бо ми виявили це через кілька місяців. Плавба «в суху» була моєю лукавою витівкою. Я хотів утнути жарту Зеленому Змієві. І це показує, що я все ж таки трохи прислухався до тих застережень, що почали повставати в моїй свідомості. Звичайно, я сам собі затемнював ситуацію та виправдувався перед Зеленим Змієм. Я навіть ставив усе на науковий ґрунт. Я казав, що питиму лише в портах. Під час «сухої» плавби мій організм звільнятиметься від алкоголю, яким він просяк, і коли я дістануся порту, то зможу з більшою насолодою погуляти із Зеленим Змієм. Я гостріше відчуватиму збудження, й воно дасть мені більше піднесення та вогню.

Ми їхали двадцять сім днів із Сан-Франциско до Гонолулу. І з першого ж дня подорожи мене ніколи не турбувала думка про алкоголь. Цим я хочу підкреслити, що я не був від природи алкоголіком. Іноді, під час переїзду, заглядаючи вперед, я передбачав сніданки та обіди на розкішних Гавайських ланаї[5]. (Я вже був там разів зо два.) Думав, звичайно, й про те, що ми будемо випивати перед їжею. Але спраги я не відчував і не нарікав на довгий переїзд. Просто гадав, що випивка утворить веселу, радісну атмосферу під час обіду та сніданку.

Отож я знову довів, на велику потіху собі, що паную над Зеленим Змієм. Коли хотів — пив, коли не хотів — одмовлявся. І тому я буду й надалі пити, як мені заманеться.

Щось із п’ять місяців пробули ми на різних островах Гаванської групи. На березі я пив. Навіть пив більше, ніж звичайно в Каліфорнії, ще перед мандрівкою. Пересічно, людність Гаванських островів п’є більше, ніж людність помірніших широт. Я зовсім не хочу вигадувати і можу вжити натомість виразу «широт, дальших від екватора». На Гаванських островах клімат лише субтропічний. Чим далі я заглиблювався в тропіки, тим більше зустрічав таких, що п’ють, і тим дужче пив сам.

З Гаваїв ми поплили до Маркізьких островів, їхали шістдесят днів. За ці шістдесят днів ми ні разу не побачили ні землі, ні вітрила, ні диму з пароплава. Та на початку цих шістдесяти днів кухар, прибираючи в кухні, зробив знахідку. Аж на дні глибокої скрині знайшов він дванадцять пляшок анжеліки та мускателю. Це попало сюди з ранчо, разом з запасом желе та варення. Пролежавши шість місяців у схові в жаркій кухні, густе солодке вино стало ще кращим.

Я покуштував. Чудово! І після того щодня, о дванадцятій годині, зробивши спостереження та відмітивши місцезна­ходження Снарка, я випивав пів шклянки вина. Це викликало у мене надзвичайне піднесення. Вино сповняло мене веселощами і надавало ще прекраснішого вигляду, і без того прекрасному морю. Щоранку, кінчаючи внизу свою тисячу слів, я помічав, що з нетерплячкою чекаю дванадцятої години.

Не подобалося мені, що доводилося ділитися вином з іншими, та що час переїзду був непевний. Я жалів, що вина лише дванадцять пляшок. І коли його випили, дуже шкодував, що не пив його сам. Тепер я бажав алкоголю і нетерпляче чекав, коли ми прибудемо до Маркізьких островів.

Отож, діставшись Маркізьких островів, я прагнув алкоголю наче справжній п’яниця. На Маркізьких островах було трохи білих людей, багато хворих тубільців, сила-силенна розкішних краєвидів, повно поганого рому, величезна кількість абсенту, але цілком бракувало віскі чи джину. Ром був такий, що від нього облазила шкіра в роті. Я це знаю, бо скуштував його. Проте я завжди міг пристосовуватися і пристосувався до абсенту. Лихо лише в тому, що я мусив випивати жахливу кількість його, щоб досягти хоч би невеликого ефекту.

Від Маркізьких островів я поїхав з таким запасом абсенту замість баласту, щоб мені вистачило до Таїті, де я запасся американським та шотландським віскі, отож далі вже не було «сухої» плавби поміж портами. Але боюся, що ви не зрозумієте мене як слід. Ми не пиячили, як звичайно розуміють. Ніхто не заточувався та не заплітав ногами, ніхто не губив розуму. Звиклий, досвідчений п’яниця з міцною статурою ніколи не дійде до такого. Він п’є, щоб почувати себе добре, буває тільки трохи напідпитку — та й годі. Він завжди дбає, щоб не перепитися до нудоти, щоб не почувати «похмілля» та й взагалі не перепивається так, щоб почувати себе потім безпорадним та зневаги гідним.

Чого досягає досвідчений, звиклий п’яниця? Він обережно, з розумом п’є стільки, щоб бути напідпитку. І він п’є так цілісінький рік без помітної шкоди. І зараз у Сполучених Штатах є сотні тисяч оцих людей, що п’ють по клубах, готелях, своїх власних домівках, вони хоча ніколи не бувають п’яні, але й рідко бувають тверезими, дарма, що гнівно це заперечуватимуть. Всі вони твердо переконані, так само, як і я, що вони пани становища.

Плаваючи, я пив помірно, але на березі пив більше. Здавалося, в тропіках мені потрібно було більше алкоголю. Це загальне явище: всім відомо, що білі люди на тропіках вживають більше алкоголю. Білим людям не місце на тропіках. Пігментація їхньої шкіри не захищає їх від пекучо-білого сонячного проміння. Ультрафіолетове випромінювання та інше, невидиме для ока, інтенсивне випромінювання верхнього краю спектра, руйнують їм шкіру саме так, як і X-промені руйнували шкіру експериментаторам, поки вони зрозуміли небезпеку.

У білих людей в тропіках радикально відмінюється вдача. Вони робляться люті й безжалісні. Допускаються жахливих і жорстоких вчинків, які їм і на думку не спало б зробити у їхньому помірному кліматі. Вони легко стають нервові, вразливі та неморальні. І п’ють так, як ніколи не пили. Пияцтво одна з багатьох форм дегенерації, якій підпадають білі люди, коли на них занадто довго та інтенсивно впливає біле проміння. Збільшене вживання алкоголю у них чисто автоматичне. Тропіки не місце, щоб там довго жити. Білі люди під тропіками немов роковані на швидку смерть, яку ще прискорює тяжке пияцтво. Вони не вдаються в міркування про це. Вони просто руйнують себе.

Я захворів на сонячну хворобу, дарма, що прожив на тропіках лише два роки. Я тяжко пив увесь той час, але саме тут я хочу, щоб мене зрозуміли як слід. Пияцтво не було причиною хвороби і не воно спричинилося до того, що ми перервали нашу мандрівку. Я був дужий, як віл, і чимало місяців змагався із сонячною хворобою, що роз’ятрювала поверхню шкіри та нервову тканину. Увесь час на Нових Гебрідах, на Соломонових островах та поміж смуги коралових атолів, під пекучим тропічним сонцем, страждаючи від малярії, я працював за п’ятьох.

Керувати судном поміж рифів, мілин, проток та неосвітлених берегів коралового моря, — це само по собі робота на доброго чоловіка. На борту тільки я один знав навігацію. Не було нікого, хто міг би провірити мої виміри, або з ким би я міг порадитись у глупій темряві поміж рифів та мілин, не позначених ні на якій мапі. Я відбував усі вахти. На борту не було ні одного моряка, якому б я міг довірити вахту. Я справлявся за капітана і за помічника. Бувало я вистоював на вахті двадцять чотири години, прихватком дрімаючи. Потім я лікарював. І дозвольте вам сказати, що лікарської праці на Снарку теж було впору на доброго чоловіка. Всі на борту хворіли на малярію на справжню тропічну малярію, від якої людина могла померти за три місяці. Всі на борту страждали від болячок, що роз’ятрювали тіло аж до кістки та від особливої чухачки «нгарі-нгарі», що могла довести людину до сказу. Кухар-японець збожеволів від своїх численних страждань. Один із моїх матросів-полінезійців лежав при смерті, хворий на чорну пропасницю. О, так! Цієї праці вистачило б більш, як на одного чоловіка. Я лікарював і сам давав ліки, виривав зуби та допомагав своїм пацієнтам при таких дрібницях, як отруєння птомаїном.

Далі, я був письменник. Щодня я писав своїх тисячу слів, за винятком днів, коли на мене напосідалася пропасниця, або коли — як це двічі трапилося — лютий ранковий шквал напосідався на Снарка. Далі я був мандрівником, який з палкою цікавістю все спостерігав і занотовував у записній книжці. І кінець кінцем, я був господарем та власником судна, що заходило в такі віддалені місця, де відвідувачів було мало, а вагу вони мали велику. Отож я виконував свої соціальні обов’язки: запрошував до себе на борт гостей, та сам ходив на берег на запросини плантаторів, торговців, губернаторів, капітанів військових суден, кучерявих канібальських королів та їхніх прем’єр-міністрів, не завжди досить заможних, щоб одягтися в бавовняну сорочку.

Звичайно, я пив. Пив зі своїми господарями і зі своїми гостями. Пив і сам. Працював я за п’ятьох і гадав, що це дає мені право пити. Алкоголь добре впливає на людину, що над міру працює. Я спостеріг його вплив на своєму маленькому екіпажі. Піднімаючи кітву з глибини сорок морських сажнів, вони вже через півгодини, знесилені, починали задихатися та тремтіти. Але ром вливав у них свіжу силу. Вони переводили дух, витирали роти і з новою енергією знову бралися тягти. А коли ми накренили Снарк і — по шию у воді — поміж нападами малярії лагодили його, я спостеріг, як ром допомагає працювати.

І тут знов ми помічаємо нову грань багатогранного Зеленого Змія. На око він ніби за ніщо дає щось. Де вже не залишилось сили — дає нову силу. Хто зовсім знемігся, набуває снаги. Справді, на якийсь час ніби прибуває сила. Пригадую, як вісім пекельних днів я вантажив угілля на океанський пароплав. І весь той час ми, вантажники, спроможні були працювати тільки тому, що пили віскі і працювали напівп’яні. Але без віскі ми не здатні були б вантажити вугілля.

Ця сила, яку дає Зелений Змій — не фіктивна. Це справжня сила. Вона виходить з того самого джерела як і всяка інша сила. Проте за неї неодмінно доведеться платити і платити з відсотками. Та невже стомлена людина заглядає так далеко вперед? Цьому чудесному піднесенню сили вона приділяє ту вартість, яку воно має для ока. І багато розумової й фізичної перепрацьованих людей, помиляючись, ідуть цією стежкою смерті, якою веде їх Зелений Змій.