XXIX

Після своєї довгої хвороби я знову пив лише за компанію — коли пили інші. Але непомітно потреба алкоголю почала у мене зростати й набувати виразних форм. Це не була потреба тіла. Я боксував, плавав, їздив човном, верхи, — жив здоровим життям на чистому повітрі; і коли пішов страхувати життя, то комісія визнала, що моє здоров’я в прекрасному стані. Озираючись тепер назад, я бачу, що потреба алкоголю від самого початку була у мене потребою мозку, нервів та настрою. Як можу я це пояснити?

Приблизно так: з погляду фізіологічного алкоголь огидний на смак і огидний для шлунку. Він смакував мені не більше за пиво, що я пив п’яти років, та гірке червоне вино, якого випив семи років. Коли я бував сам і щось писав або студіював — мені не кортіло випити. Але чи то я постарішав, чи то порозумнішав, чи те й друге разом, чи це вже була вибагливість зрілої людини — та коли я бував у товаристві, мені далеко менше задоволення та веселості додавало те, що говорилося або робилося. Жарти та розваги, які колись мене тішили, вже не здавалися цікавими тепер. Слухати банальні, беззмістовні розмови жінок та бундючних, зарозумілих, обмежених чоловіків було для мене мукою. Це кара, яка спобігає за читання книжок або за власну дурість. І річ не в тому, що саме було причиною турбот. Турботи самі по собі були фактом. А ці факти так близько обходили мене. Життя і приятелювання з людьми перестали блищати мені тими барвами, як колись.

Я залетів надто високо у зоряні світи, або, можливо, дуже міцно спав. Та я не був ні істеричний, ні спрацьований. Пульс мені бився нормально. Серце дивувало своїм прекрасним станом страхових лікарів. Легені доводили їх до екстази. Я щодня писав своїх тисячу слів. Пунктуально залагоджував усі справи, що припадали мені в житті. Я працював з радістю, був з усього задоволений, спав, як дитина, але...

Але тільки я потрапляв до товариства інших, мене огортав сум і смуток. Я не міг сміятися з урочистих промов людей, яких я вважав за глибокодумних ослів. Не міг я також сміятись, або, як раніше, весело глузувати з поверхової, дурної балаканини жінок, що під зовнішньою простотою та ніжністю були такі ж примітивні та невблаганні, домагаючись своїх біологічних прагнень, як самиці мавп перед тим, як скинули власне хутро, щоб замінити на хутро інших тварин.

Та я не був песимістом! Присягаюся, що не був ним. Я просто занудився. Досить часто бачив ті самі речі, досить часто чув ті самі жарти й пісні. Я знав надто добре вартість чеків, та кожний зубчик машини, що стояла поза лаштунками, а тому позування на сцені, сміх і пісні не могли приглушити рипіння отих коліщаток.

Не варто йти за лаштунки, щоб подивитися, як солодкоголосий тенор б’є свою дружину. А я був за лаштунками і заплатив за це. Або, може, я став дурним? Зрештою, не в цьому справа. Справа в самому становищі, а становище було таке, що стосунки з людьми зробилися для мене важкі й спричиняли біль. Хоч треба зазначити, що в рідких випадках, дуже рідких випадках, я зустрічав особливих людей, або таких же дурнів, як і сам, з якими переживав розкішні хвилини в надзоряній простороні, або в раю дурнів. Моя дружина теж належала до цих особливих або дурних людей. Вона ніколи не надокучала мені і завжди була невичерпаним джерелом дивування й захвату. Але я не міг бути весь час виключно в її товаристві. Та й було б негаразд і нерозумно змушувати її віддавати весь свій час мені. До того я написав низку книжок, що користувалися успіхом, і суспільство від письменника вимагало для себе деяку частину його вільного часу. Та кожна нормальна людина потребує пробути скількись часу в товаристві своїх приятелів.

Тепер ми починаємо наближатися до суті. Як погодити потребу в товаристві з тим, що воно не дає задоволення? Відповідь готова — Зелений Змій. Як терпляче чекав він чверть віку і навіть більше, щоб я простяг до нього руки по допомогу. Тисяча його витівок ні до чого не призвели, бо я був міцний, бо мені щастило. Але про запас він мав ще силу всіляких витівок. Коктейль, або два, або кілька їх, — думав я, — звеселять мене й допоможуть забути недолугих, недотепних людей. Коктейль, або кілька їх перед обідом, зроблять мене здатним щиро реготати з речей, які вже давно перестали смішити мене. Коктейль буде наче острогою чи батогом для мого духу та розуму, які так занурилися, і яким усе остогидло. Він знов викличе сміх та пісню та так вплине на мою уяву, що я зможу сміятися, й співати, й говорити дурниці з найдурнішими. З натхненням правити якісь теревені та задовольнятися зарозумілим варняканням тих недоумкуватих істот, які не вміють ні про що путнє говорити.

Без коктейлю нецікавий у товаристві, я, випивши, веселішав та ставав товариським. Я набував штучної веселості й пив далі, щоб стати ще веселішим. І це все починало робитися так непомітно, що я, давній знайомий Зеленого Змія, і не мріяв навіть, куди це мене заведе. Я почав прагнути музики та вина, а швидко вже прагнув гучнішої музики та більше вина.

Настав той час, коли я вже з більшою нетерплячкою чекав передобіденного коктейлю. Я хотів його і розумів, що я хочу його. Пригадую, коли я був військовим дописувачем на Далекому Сході, мене непереможно тягло відвідувати одну родину. Не обмовляючись ні від одного запрошення на обід, я знаходив ще всякі можливості ходити туди майже щовечора. Господиня була надзвичайно цікава жінка, але не задля неї вчащав я туди. Я ходив тому, що вона робила найкращі коктейлі, які тільки можна було дістати у цьому великому місті, де виготовлення змішаних напоїв було мистецьки поставлено серед чужинців. У клубі, в стелях і по інших приватних домівках не вміли робити таких коктейлів. Її коктейлі були надзвичайно витончені! Якийсь зразковий виріб! Вони давали найменше неприємного присмаку й найдужче били в голову. Але я прагнув її коктейлів тільки задля товариства. Тільки, щоб надати собі більше жвавості та веселості. Копи я, виїхавши з цього міста, сотні миль подорожував рижовими полями та горами, протягом місяців, разом з японським військом, яке тоді перемагало в Маньчжурії, — я не пив. Кілька пляшок віскі можна було завжди знайти в терхах на моєму коні. Але я ніколи не брав пляшки для себе, ніколи не пив на самоті і ніколи не мав бажання самому випити. От коли білий чоловік попадав до табору, я відкривав пляшку, й ми розпивали її разом, згідно зі звичаями; так само і він відкрив би пляшку та випив її зі мною, якби це я попав до його табору. Я мав віскі задля того, щоб почастувати, коли хто до мене нагодиться, і навіть ставив його на рахунок того часопису, де працював.

Тільки озираючись назад, можу я відзначити, як непомітно зростала моя спрага. Це були маленькі натяки, яких я не міг зрозуміти; маленькі соломинки у вихорі, яких я не добачав; маленькі події, ваги яких не міг усвідомити.

Наведу для прикладу ще один випадок. Кілька років я взяв за звичку їздити взимку кілька тижнів по затоці Сан-Франциско. У моєму міцному шлюпі — яхті Спрей — була комфортабельна каюта та пічка, що в ній палили вугіллями. За кухаря я мав хлопця-корейця і звичайно брав із собою когось із приятелів, щоб поділити з ним радість подорожі. Брав і машинку та друкував на ній щоденно свою тисячу слів. У цю подорож, про яку я хочу розказати, я взяв з собою Клаудслея та Тоді. Це була перша Тодина подорож. У минулі мандрівки Клаудслей волів пити пиво, отож я запасав на яхті пиво і пив його разом з ним.

Але цього разу ситуація цілком змінилася. Тоді дістав оте своє прізвисько за диявольське вміння варити тоді[4]. Отже, я взяв на борт віскі — два галони. Але чимало галонів ще довелося докупати, бо Клаудслей та я призвичаїлись обов’язково пити гарячий тоді, що, справді, був дуже смач­ний і вельми звеселяв та збуджував уяву.

Мені подобався цей тоді. Я завжди чекав на нього з бажанням, що дедалі зростало. Ми пили його регулярно: один перед сніданком, один перед обідом, один перед вечерею і, кінець кінцем, один перед тим, як іти спати. І ми ніколи не напивалися п’яні. Але чотири рази на день ми були дуже веселі. І коли, в середині подорожі, Тоді одізвали по справах назад у Сан-Франциско, Клаудслей та я стежили за тим, щоб хлопець-кореєць регулярно робив для нас тоді за рецептом.

Але так воно було тільки на судні. Повернувшись додому, я не пив ні перед сніданком, ні перед сном. Взагалі, відтоді не пив гарячого тоді, дарма, що минуло багато років. Та річ у тому, що мені подобався цей тоді. Веселість, яку він давав, була бурхлива й дивна. Красномовні посланці Зеленого Змія непомітно, зрадницьки обплутували мене. Вони злегка роз’ятрювали те, що згодом виросло в непереможне щоденне бажання. Я про це й не догадувався, і вві сні не думав, дарма, що, стільки років приятелював із Зеленим Змієм, сміявся з усіх його марних спроб перемогти мене.

Загрузка...