Зелений Змій, або Алкогольні спогади

XXVI

Спаливши за собою кораблі, я весь поринув у писання. Боюсь, що мені завжди бракувало почуття міри. І день, і ніч, я писав, друкував, студіював граматику та літературу в усіх її формах, а також знайомився з життям славетних письменників, щоб дізнатися, як саме вони осягли успіху. П’ять годин із двадцяти чотирьох я віддавав на сон, а дев’ятнадцять годин працював. Електрика горіла у мене до другої і до третьої години ночі, що дало привід сусідці зробити висновок, що на нього спромігся б Шерлок Голмс. Ніколи не бачивши мене вдень, вона вирішила, що я картяр і що лампу на вікні мені ставить мати, щоб її блудяга-син знайшов дорогу додому.

Найгірші для письменників-початківців оті довгі перерви, коли не маєш ні одного чека від видавця, а все, що можна заставити, вже заставлено. Я з успіхом носив свій літній костюм усю зиму та наступне літо, що відзначилося надзвичайно довгим «сухим періодом», коли читачі виїздять на дачі, а рукописи лежать у конторах видавництв, поки не мине дачний сезон.

Мені було дуже важко ще тому, що я не мав з ким порадитись. Я не знав ні єдиної душі, хто писав би, або принаймні хоч робив спроби писати. Навіть не знав ні одного репортера. Потім, щоб мати успіх як письменнику треба було, — як я побачив, — забути все те, чому мене вчили учителі та професори літератури у вищій школі та в університеті. Якийсь час я просто лютував, але тепер розумію. Коли вони не могли знати у 1895 та 1896 роках вимог, які тоді ставилися до літератури, то як вони могли знати, які до неї будуть вимоги у 1899 році. Вони знали минуле й жили минулим, а американські видавці вимагали сучасного. І за це сучасне вони давали такі гроші, що вчителі та професори літератури позалишали б свої посади, якби спроможні були задовольнити ці вимоги.

Отож з величезним зусиллям я сяк-так перебивався. Воював з м’ясником та крамарем, знов одніс до лихваря годинника, велосипеда та батькового макінтоша і працював, неначе віл. Працював увесь час, за винятком кількох годин короткого сну. Критики закидали мені щодо швидкої освіти одного з моїх героїв, Мартіна Ідена. За три роки, з матроса, який скінчив тільки початкову школу, я зробив відомого письменника. Критики кажуть, що це неможливо. Але ж Мартін Іден — це я сам. По трьох роках напруженої праці (два з них я вчився у вищій школі та в університеті, а один рік писав, і всі три роки уперто й багато дбав за свою самоосвіту), я друкував свої твори в таких журналах, як «Атлантичний місячник», читав коректуру своєї першої книжки та писав соціологічні статті до «Космополіта» та «Мак-Клюр», відмовився від співучасті у видавництві на паях, що мені було запропоновано телеграфом з Нью-Йорка, та збирався одружуватися.

Тепер кілька слів про мою роботу, особливо останнього року, коли я вивчав фах письменника. Весь цей рік я дуже мало спав і напружував мозок до останньої можливості, я ніколи не пив і не думав про те, щоб випити. Я так далеко сягав думками, що алкоголь не існував для мене. Часом я страждав від розумової перевтоми, та ніколи мені не спадало на думку, що алкоголь дасть полегкість. Умови з видавцями та їхні чеки — ось якої я жадав полегкості. Тоненький конверт від видавця, що приходив, з ранковою поштою, далеко більше давав мені піднесення, аніж шестеро коктейлів. І коли з конверта випадав чек на добру суму грошей, ця подія сама по собі була наче добра випивка.

Поза тим у цей період мого життя я не знав, що таке коктейль. Я пригадую, коли вийшла друком моя перша книжка, кілька товаришів з Аляски, що були членами клубу Богеми, запросили мене на обід до клубу у Сан-Франциско. Ми сиділи в дивних шкіряних фотелях та замовляли собі напої. Ніколи я не чув таких назв, як «лікер» та «гайбол»[2] особливої шотландської марки. Я не знав, що воно означає, отой «лікер» та «гайбол» і не знав, що «шотландка» — це віскі. Я знав тільки напої бідноти, напої прикордонних та приморських міст — дешеве пиво та дешеве віскі, що називалися просто пиво і віскі, а не якось інакше. Я мусив щось вибрати, і лакей майже знепритомнів, коли по обіді я замовив червоне вино.