Зелений Змій, або Алкогольні спогади

XX

Джутова фабрика не виконала умови збільшити мені платню до долара з чвертю на день, і я, вільний з народження американський хлопець, якого предки брали участь у всіх війнах, починаючи з дореволюційної з індійцями, використав своє суверенне право на вільний контракт і покинув роботу.

Я все ще мав намір осісти на одному місці й почав шукати нової праці. Було ясно мені, що некваліфікована праця не оплачувала себе. Я мушу вибрати якийсь фах і я спинився на електротехніці. Потреба в електротехніках раз у раз зростала. Але як зробитись електротехніком? Я не мав грошей, щоб вступити до технічної школи або університету. До речі, я про школу багато й не думав. З мене була практична людина, яка жила у практичному світі. І я ще вірив у давні міти, що за моїх часів у спадок діставалися кожному американському хлопцеві.

Хлопець-човняр може зробитися президентом. Всякий хлопець, що дістане посаду в якійсь фірмі, коли він буде ощадливий, енергійний та тверезий, може, вивчивши своє діло й піднімаючись з шабля на щабель, зробитися врешті співучасником підприємства. Згодом він може стати й головою підприємства — це лише питання часу. Дуже часто — так оповідав міт — працьовиті, місці хлопці одружувались з дочками господарів. Я користувався таким успіхом у дівчат, що був цілком певний, що колись одружуся з донькою власника. Це поза всяким сумнівом. Усі хлопчаки в давніх американських мітах так одружувались, коли доходили віку.

Отже, я попрощався з усіма шляхами, що вели до пригод, і сміливо пішов до дирекції Оклендського трамваю. Я побачив самого директора у його власному кабінеті, так пишно вбраному, що ця пишнота мало не приголомшила мене. Але я розповів йому все щиро. Сказав, що хочу стати електротехніком, що я не боюся роботи, звик тяжко працювати, що йому досить лише глянути на мене, щоб побачити, який я дужий та зграбний. Сказав йому, що хочу засвоювати науку із самого початку і що хочу вкласти все своє життя в цю тільки справу, в цій тільки установі.

Директор зрадів, вислухавши мене. Він сказав, що я певно народився щасливим, і він вірить в мужність американського юнака, який прагне успіху в житті. Що ж, підприємці завжди раді таким юнакам, як я, але, на жаль, їх дуже мало. Моє бажання гідне й варте уваги, і він подбає, щоб у мене була змога здійснити його. (Слухаючи, серце мені калатало, і я думав, чи не з його дочкою одружуся.)

— Перед тим, як вийти на дорогу та вивчати найскладніші та найважчі деталі професії, — сказав він, — ви будете, звичайно, працювати в депо з робітниками, які ставлять та лагодять мотори. (Я вже був певний, що одружуся саме з його дочкою і міркував, скільки ж він має власних акцій в підприємстві.)

— Але, — сказав він, — ви й самі добре бачите, що не можете зразу стати помічником електротехніка. Треба раніше добре попрацювати. Ви, справді, мусите засвоїти; всю науку із самого початку. В депо вашою першою роботою буде підмітати помешкання, мити вікна та взагалі дбати про охайність. І коли ви виявите себе задовольняюче, ви зможете стати за помічника електротехніка в депо.

Я не розумів, як це, підмітаючи та прибираючи помешкання, можна підготуватися на фах помічника електротехніка, але знав: у книжках написано, що всі хлопці починають з найбруднішої роботи та, на добрий кінець, робляться власниками підприємства.

— Коли виходити на працю? — опитав я, палко бажаючи якнайшвидше розпочати свою блискучу кар’єру.

— Але, — зауважив директор, — як ми з вами вже погодились, ви мусите починати з самого початку. Зразу ви не можете попасти в депо ні на яку роботу. Раніш ви мусите пройти через машиновий відділ як мастильник.

Серце мені тьохнуло, і на хвилинку я побачив, що просторінь поміж мною та його дочкою робиться завеликою. Та знов підбадьорився. Я буду кращим електротехніком, знаючи парові двигуни. Як мастильник у величезному машиновому відділі, я знатиму до найменших частин усі машини. Моя кар’єра знов засяяла — іще блискучіше аніж раніш.

— Коли мені виходити на працю? — спитав я.

— Але — казав директор — ви не можете сподіватися, щоб вас зразу прийняли до машинового відділу. До цього треба підготовитися. І, звичайно, пройти через кочегарку. Я певний, ви й самі це розумієте. І ви побачите, що навіть така дрібна справа, як підкидати в пічку вугілля, поставлена науково, що це не жарт якийсь. Чи ви знаєте, що ми зважуємо кожний фунт вугілля, яке випалюємо. Так ми дізнаємось про якість його. Ми знаємо до останньої пені витрати на кожну галузь продукції, знаємо, який кочегар найбільше витрачає палива, а який, з дурного розуму або недбайливості, найменше використовує вугілля, яке ми випалюємо. — Директор знов повеселішав. — Ви бачите, наскільки важлива оця маленька справа з вугіллям. Добре спізнавши її, ви станете кращим робітником, — ціннішим і для нас, і для себе. Тепер коли ви можете почати?

— Коли хочете, — хоробро відповів я. — Чим швидше, тим краще.

— Добре, — сказав він. — Приходьте завтра о сьомій годині ранку.

Мене прийняли й показали, що робити. Сказали також, скільки я мушу робити — десять годин на день, працювати щодня, у неділю і свята теж, і один день на місяць відпочинку. Платня тридцять доларів на місяць. Не було чого радіти. Рік перед цим, у консервній фабриці я одержував по долару за десятигодинний робочий день. Я потішав себе думкою, що причина такого малого заробітку, не зважаючи на мої роки та на мою силу, була в тому, що я все ще лишився некваліфікованим робітником. Але тепер інша справа. Я почав робити, щоб набути знання, мати фах, зробити собі кар’єру, здобути кращу долю та директорову дочку.

І я зразу пішов вірним шляхом — з самого початку. В цьому й була вся суть. Я возив вугілля кочегарам, а вони кидали його в пічку, де його енергія перетворювалася на пару, а пара в машиновому відділі перетворювалася на електричну енергію, яку й використовували. Ця розвозка вугілля й була початком, коли тільки директорові не спаде на думку послати мене до копалень, де здобувають вугілля, щоб я краще уявив собі, як здобувається електрична енергія для міських трамваїв.

Робота! Я побачив, що досі і не уявляв собі, що то є справжня робота, дарма, що колись працював нарівні з дорослими. Десятигодинний день! Я возив вугілля для денної та нічної зміни, працював і під час обіденної перер­ви, а проте ніколи не кінчав праці раніш, як о восьмій вечора. Працював від дванадцяти до тринадцяти годин на день, але мені не платили позачергових, як на консервній фабриці.

Можу зразу ж і виявити таємницю. Я справлявся за двох. До мене один дорослий, здоровий робітник працював у денній зміні, а другий такий же дорослий, здоровий робітник працював у нічній зміні. Вони отримували по сорок доларів на місяць. Директор, дбаючи за ощадність, переконав мене виконувати працю обох чоловіків за тридцять доларів у місяць. Я думав, що він зробить з мене електротехніка, а він ощаджував п’ятдесят доларів на місяць для підприємства.

Та я не знав, що заступаю двох чоловіків. Ніхто цього не казав мені. Навпаки, директор застеріг усіх, щоб хтось не проговорився. Як хоробро брався я до праці цього першого дня! Я працював із максимальною швидкістю, насипаючи залізну тачку вугіллям, везучи її до терезів, щоб зважити, а тоді до кочегарки, де перекидав її на залізний лист біля печі.

Робота! Я працював більше за тих двох чоловіків, яких заступав. Вони тільки возили вугілля та висипали його біля печі. Те саме й я робив для денної зміни, а для нічної мусив зсипати вугілля у купу під стінкою кочегарки. Кочегарка була надто мала. Її будували так, щоб і вночі підвозити вугілля. Тому я нагортав купу вугілля для нічної зміни все вище та вище, підпираючи її товстими дошками. Зверху цієї купи я мусив класти ще вугілля, підкидаючи його лопатою.

Я обливався потом, але не переставав працювати, хоч і почував себе знесиленим. До десятої години ранку, я витратив так багато енергії, що відчув голод і витяг два товсті шматки хліба з маслом зі своєї обіденної пайки. Стоячи, похапцем з’їв його, весь засипаний вугільним порохом; коліна мені тремтіли від утоми. До одинадцятої години я, в такий спосіб, з’їв увесь свій обід. Але що з того! Я побачив, що це дасть мені змогу працювати в обіденну перерву. І я працював так цілий день. Посутеніло, і я працював при електриці. Денна зміна кочегарів пішла, й пришла нічна зміна. Я пішов додому.

О пів на дев’яту я вмився, перемінив одежу і, голодний, весь тремтячи, ледве вліз до вагона трамваю. Додому мені було три милі. Я дістав дармового квитка з умовою, що можу сидіти, поки нема платного пасажира, який потребуватиме місця. Я сів у куточок на площадці і молився, щоб не було пасажира на моє місце. Але у вагоні швидко набилося повно людей, на півдорозі зайшла жінка, якій не було де сісти. Я хотів устати, але, на своє здивування, відчув, що не можу цього зробити. На мене весь час віяв холодний вітер, і моє виснажене тіло так і закостеніло у сидячий позі. За решту дороги я трохи розім’яв кістки та м’язи й став на приступці вагона. Та коли трамвай спинився на нашому ріжку, я ледве не впав на землю, сходячи.

Дошкандибавши додому, я зайшов у кухню. Поки мати лагодила вечерю, я допався до хліба з маслом. Але навіть не наївшись і не дочекавшись, поки мати засмажить м’ясо, я міцно заснув. Даремно мати намагалася розбудити мене вечеряти. Так і не добудилася. Разом з батьком вони втягли мене в кімнату, поклали на ліжко, роздягли та вкрили, і я, знеможений, спав мертвим сном. Уранці мене ледве добудились. Я був страшенно вимучений, а найгірше дошкуляло те, що попухли зап’ястки. Та я з’їв учорашню вечерю, з’їв збільшений сніданок, а шкандибаючи до трамваю, ніс із собою їжі удвоє більше, ніж напередодні.

Робота! Хай спробує юнак, який ледве дійшов вісімнадцяти, попрацювати лопатою за двох дорослих досвідчених робітників! Робота! Задовго до півдня я з’їв останню крихту свого величезного сніданку. Але я наважився показати їм, що може зробити спритний юнак, який хоче вийти в люди. Найгірше було те, що мої зап’ястки попухли й відмовлялися мені служити. Кожен знає, як болить кісточка в нозі, коли, оступившись, ступаєш на ногу. Уявіть же, як боляче насипати та возити вугілля, коли розтягнено жили в обох зап’ястках.

Робота! Не раз я сідав долі на вугілля, де мене ніхто не бачив, і плакав з розпачу люті, образи й знесилення. Цей другий день моєї праці був найтяжчий. Одне лише дало мені спроможність після тринадцятигодинного робочого дня витримати й дотягти до нічної зміни, а саме: кочегар з денної зміни обкрутив мої обидва зап’ястки широким шкіряним ременем. І ремінь так туго їх охоплював, що швидше скидався на тонку, гнучку гіпсову пов’язку. Це надавало сили моїм рукам і не пускало далі набряку й запалення.

Так я вчився на електротехніка. Щовечора: я ледве долазив додому й засинав раніше, ніж з’їдав вечерю: мене укладали до ліжка й роздягали. Щоранку, завжди з величезним запасом харчу на сніданок, я шкандибав з дому на роботу.

Я вже не читав більше книжок з книгозбірні. Не призначав побачення дівчатам. Я зробився справжньою робочою твариною. Працював, їв та спав; спав і мій мозок. Це був якийсь кошмар. Я робив щодня, робив у свята і все чекав свого єдиного дня відпочинку наприкінці місяця, наперед вирішивши лягти тоді в ліжко і гарненько виспатися.

Дуже дивно, що за весь той час я ні разу не доторкнувся до хмільного. Навіть не думав про те, щоб випити. Хоч і знав, що, тяжко працюючи, люди майже завжди п’ють. Я бачив, як вони це робили, та й сам часто робив так у минулому. Та я був такий далекий від алкоголізму, що мені ніколи навіть не спадало на думку, як добре було б випити. Наводжу це, щоб показати, як мало мене тягло до чарки. Але пізніше, по багатьох роках приятелювання із Зеленим Змієм, у мене кінець кінцем таки з’явилася спрага алкогольна.

Я часто спостерігав, що кочегар із денної зміни якось чудно на мене дивиться. Нарешті він заговорив. Він взяв з мене слово, що я не порушу таємниці. Директор попередив його, щоб він не говорив мені нічого, і він боявся втратити посаду. Він сказав, що переді мною одна людина возила вугілля вдень, а друга вночі, та сказав, яку платню вони одержували. Я робив за тридцять доларів у місяць те, за що вони діставали вісімдесят доларів. Він сказав би мені це раніше, говорив він, але був певний, що я не витримаю праці й покину її сам. Та як він бачить, я убиваю себе, і навіть не задля доброї мети. Я тільки збиваю ціну, казав він, і відбиваю роботу у двох людей.

Будучи американським хлопцем, та ще гордим американським хлопцем, я покинув не зразу.

Це було нерозумно з мого боку, я знаю; але я наважився не кидати зразу праці, щоб довести директорові, що я зможу її витримати. Тоді відмовлюсь, і він побачить, якого доброго молодого робітника позбувся.

Я так і зробив, хоч воно й було нерозумно. Працював, поки не висиплю останньої тачки вугілля для нічної зміни. Це було о шостій годині. Тоді одмовився від цієї роботи — учитися на електротехніка, працюючи більше як за двох на платні учня. Я пішов додому, ліг спати й проспав цілу добу.

На щастя, я не працював так довго, щоб пошкодити собі, хоч і мусив носити ремені на зап’ястках цілий рік після того. Та наслідок цієї оргії роботи був для мене такий, що мені спротивила праця. Я не міг робити. Сама думка про роботу була мені остогидла. Я не дбав тепер про те, щоб осісти. Всяке вивчення фаху — геть під три чорти. Краще тинятися по світу та шукати всіляких пригод, як я це робив раніш. Отже, я знову кинувся у вир життя і подався у мандри на Схід шляхами залізничними.