Зелений Змій, або Алкогольні спогади

XXVIII

Але я все ще не цілком піддавався Зеленому Змієві. Чим старіший я ставав, чим значніший робився мій успіх, чим більше я заробляв грошей, чим далі поширювався мій вплив — тим більше місця займав у моєму житті Зелений Змій. І все ж я підтримував з ним не більше, як поверхове знайомство. Я пив лише тоді, коли бував у товаристві і ніколи не пив сам. Часом я напивався п’яний, але дивився на такі випадки, як на помірну платню за товаришування.

Щоб довести, як далеко я був від Зеленого Змія, можу сказати, що, коли доходив до безмежного відчаю, мені й на думці не спадало звернутися до нього по допомогу. У мене були дуже тяжкі особисті переживання, що цього оповідання не стосуються. Разом з тим виникали інтелектуальні муки, що мають з ним близький зв’язок.

Моє становище не було таким уже надзвичайним. Я надто захопився позитивною наукою та позитивним життям. З юнацьким запалом я повторив давню помилку: надто уперто домагаючись істини, зірвав з неї запинало і побачив таке жахливе обличчя, що аж занімів. Я втратив прекрасну віру в усе, крім людства. Хоч вірив тільки в ту частину його, що справді була великою мірою людяна.

Така затяжна хвороба песимізму надто добре відома більшості з нас, щоб про неї тут говорити. Досить сказати, що я був у дуже поганому стані. Я так спокійно думав про самогубство, як може думати про нього лише грецький філософ. Я шкодував тільки, що добробут стількох людей залежить від мене, і що це заважає мені вкоротити собі віку. Хоч тут я кривив душею, бо що справді врятувало мене, то це остання моя ілюзія — народ.

Те, за що я змагався, не спав ночами, зрадило мені. Успіх — я зневажав його. Слава — це був холодний попіл. Товариство, чоловіки та жінки, які стояли високо понад злиденними істотами порту та баку, — мене вражала їхня жалюгідна інтелектуальна убогість. Кохання жінки — воно таке ж, як і все. Гроші — я ж не міг одночасно спати на кількох ліжках, і яка користь з грошей, на які можна мати сто біфштексів, коли я можу з’їсти лише один! Мистецтво, культура — перед лицем залізних фактів біології, вони були смішні, а представники їхні — ще смішніші.

Із усього видно, який я тяжко хворий був. Я зроду борець. Але те, за що я змагався, не варте було змагання. Лишився ще народ. Мій бій скінчився, але залишилося те, задля чого ще варто змагатися — народ.

І поки я, шукаючи цього єдиного вузла, що прив’язував мене до життя, конаючи в безодні відчаю, блукав долиною тіней, вуха мої були глухі на заклик Зеленого Змія. Ніколи не повставав у моїй свідомості шепіт, що Зелений Змій може заспокоїти мене, що він брехнею надасть мені сили жити. Єдине, що панувало у мене в думках — це пістоль та вічна темрява, що дасть її куля. Дома багато було в мене віскі для гостей — я ніколи не торкнувся його. А жах до пістоля у мене зростав. Саме тоді, коли блискуча промінне та мрія — народ формувалася в моїх думках. Мене так охопило бажання вмерти, що я боявся вбити себе уві сні, мусив віддати пістоля, щоб його сховали від мене там, де моя рука не зможе несвідомо схопити його.

Та народ врятував мене. Народ прикував мене до життя. Для мене ще залишився один бій — бій за народ. Я пустив за вітром всяку обережність і з лютим завзяттям кинувся в бій за соціалізм, сміючись зі своїх видавців, що застерігали мене та були джерелом, з якого я здобував своїх сто біфштексів у день. Я ставився брутально-недбайливо до почуття тих, кого так жорстоко вражав. Помірковані радикали закидали мені часом, що мої змагання були такі одчайдушні, такі нерозважливі й небезпечні, що я затримав соціалістичний рух у Сполучених Штатах на п’ять років. Хочу тепер, по багатьох роках, сказати, що я глибоко переконаний, що прискорив розвій соціалістичного руху в Сполучених Штатах найменше на п’ять хвилин.

Це народ, а не Зелений Змій вилікував мене від моєї довгої хвороби. Видужавши, я ще зазнав кохання жіночого, і воно цілком вилікувало мене та приспало мій песимізм на багато! довгих днів, поки Зелений Змій знов розбудив його. Але цього часу я вже домагався істини не так уперто і утримувався від того, щоб зняти з неї останнє запинало, дарма, що держав його надолок у руці. Я не хотів більше дивитися на голу істину, вдруге поглянути на те, що вже раз бачив. Навіть спогади про колись побачене я одного разу назавжди витруїв з моєї свідомості.

І я був дуже щасливий. Жилося мені непогано, я втішався з найменших дрібниць та намагався не ставитися до життя надто поважно. Ще читав книжки, але вже не з колишнім завзяттям. Читаю їх і по цей день та ніколи вже не читатиму їх з тим запалом юнацької жаги, коли я прислухався до голосу, що кликав мене пізнати таємниці людського життя та надзоряних світів.

Найголовніше, що я хотів сказати в цьому розділі, це те, що я позбувся довгої хвороби, яка іноді нами опановує, — позбувся, не звертаючись по допомогу до Зеленого Змія. Кохання, соціалізм, народ — найздоровіші ідеали людського розуму — ось що вилікувало та врятувало мене. І якщо тільки є на світі люди, які не родяться алкоголіками, то гадаю, що я належу саме до них. Потім гаразд, нехай у дальших розділах я розповім, як заплатив за те, що чверть віку йшов поруч із завжди легко досяжним Зеленим Змієм.