Зелений Змій, або Алкогольні спогади

XVIII

Моє зачарування Оклендським портом розвіялось геть. Не подобався мені ні його вигляд, ні його життя. Не тягло вже ні до пияцтва, ні до бурлакування. Я вернувся знов до Оклендської книгозбірні й читав, уже з більшим розумінням, книжки. Мати казала, що я вже переказився, і час мені ставати до постійної праці. Родині теж було скрутно на гроші. Отож я почав працювати на джутовій фабриці, себто десятигодинний робочий день, по десять центів за годину. Хоч я й став дужчий, а одержував не більше, аніж коли працював на консервній фабриці кілька років тому; проте обіцяли через п’ять місяців набавити до одного долара з чвертю в день.

Тепер, коли Зелений Змій був далеко, почався для мене період тверезості. Місяцями я не знав, що то означає випити. Мені ще не було й вісімнадцяти років, був я здоровий парубок з добре розвиненими та не надірваними фізичною працею м’язами. Як і всякій молодій істоті, мені потрібна була розвага, щось інше крім книжок та одноманітної праці.

Я потрапив випадково до Товариства Християнської Молоді. Вони жили здоровим життям і віддавалися спорту, але були надто молоді для мене. Попри свої теж дуже молоді літа, я був не хлопець, і не юнак. Чимало я водився з дорослими. Знав жорстокі таємниці. Ціле життя відділяло мене від цієї молоді, яку я зустрів у ТXМ. Я говорив іншою мовою, мав сумніший та жахливіший досвід. Міркуючи тепер над цим, я бачу, що ніколи не мав дитинства. Ця молодь була надто недосвідчена, надто молода для мене. Не думаю, щоб вони могли стати мені в допомозі духовно, бо я далеко більше вичитав з книжок, аніж вони. Їхній бідний життєвий досвід плюс убогий інтелект давали таку величезну негативну сукупність, що переважила й здорову моральність, і спорт.

Коротко кажучи, я не міг гратися з учнями нижчої групи. Їхнє чисте, розкішне молоде життя заказане було мені, бо занадто рано попав я під опіку Зеленого Змія, занадто багато зазнав ще дуже молодим. Як настануть кращі часи, коли люди не вживатимуть алкоголю, то існуватимуть як не Товариства Християнської Молоді, то якісь незрівнянно кращі й розумніші гуртки, — зборища для того люду, який вештається тепер по салунах, шукаючи товариства.

Але, поки ми живемо сучасним, я про нього й говоритиму.

Працював я по десять годин на добу на джутовій фабриці. Це була важка, виснажлива праця. А я так хотів жити! Так хотів виявити себе в чомусь іншому, а не в тяжкій праці біля машини по десять центів за годину. Мене не тягло до салунів. Мені хотілося чогось нового. Я був уже дорослий. Щось незрозуміло-турботне, якесь невідоме прагнення охопило мене. На щастя, саме тоді я зустрів Луїса Шатека, з яким і потоваришував.

Страшенний паливода, хоч і не шкідливий для інших, без жодної риси зіпсованості, Луїс Шатек називав сам себе зледащілим городянином. Тоді як я зовсім не вважав себе за городянина. Вродливий, зграбний Луїс палав коханням до дівчат. На них зосередилася вся його увага. Я ж не мав ніякого досвіду в цій справі, будучи надто занятий, щоб жити, як живуть дорослі. І цей бік життя якось обминув мене. Але коли одного разу Луїс, попрощавшись зі мною, підійшов, піднявши капелюха, до своєї знайомої дівчини та пішов поруч з нею тротуаром, мене це схвилювало, та охопила заздрість. Я теж хотів погратися в цю гру.

— Добре, — сказав Луїс. — Але тоді треба познайомитися з підхожою дівчиною.

Легко сказати. Ось я розповім, як воно все відбувалося. Луїс не знайомий був з родинами дівчат і до них додому не ходив. Зустрічі призначалися поза домом. Звичайно, я, зовсім тут чужий, був у такому самому стані. Тепер далі. Ні Луїс, ні я не могли ходити до танцкласу або на якісь вечірки, де найлегше знайомитися, бо ми не мали грошей. Він був учнем у коваля і заробляв тільки трошки більше за мене. Обидва ми жили дома, але за це платили. Діставши платню, віддавши своїм за харч, купивши цигарок і необхідний одяг та взуття, кожному з нас лишалося на дрібні витрати від сімдесяти центів до долара щотижня. Ми складали ці гроші докупи й разом витрачали їх. Іноді траплялося, що комусь із нас потрібна була вся сума для якоїсь надзвичайної гулянки з дівчиною, — наприклад, поїхати до Блерського парку, туди й назад двадцять центів, чи там ще кудись; на морозиво на двох — тридцять центів; або тамаль[1] у крамниці, де він продається. Це вже коштувало дешевше — тільки двадцять центів на двох.

Мене турбував нестаток грошей. Зневага, з якою я звик ставитися до них, бувши устричним піратом, лишилась у мене назавжди. Я не журився за грішми для себе. У своїй філософії я завершив повне коло. Був однаковим і тоді, як мені бракувало на щось десяти центів, і тоді, як гайнував десятки доларів, частуючи напоями і товаришів, і всяких заволок, які чекають у барах аби випити на дурничку.

Але як познайомитися з дівчиною? Луїс не міг повести мене в гості до якоїсь родини та познайомити там. Я не знав нікого. Познайомити мене з якоюсь зі своїх дівчат він боявся, щоб я не «одбив» її, а поступитися він не міг, бо така вже була його вдача. Він просив своїх знайомих привести якусь подругу для мене, але вони здавалися мені надто блідими та не цікавими поруч з дівчатами Луїса.

— Ти зроби так, як я, — порадив він мені якось. — Я просто підходжу й знайомлюся. Ти можеш зробити так само.

І він почав учити мене, як це найкраще зробити. Треба сказати, що Луїсові та мені саме тоді було дуже скрутно. Ми ледве стяглися заплатити за наше утримання та сяк-так держати пристойним наш одяг. Ми зустрічалися ввечері після роботи на ріжку вулиці або в маленькій крамничці, єдиному місці, де ми сходилися. Тут ми купували цигарки і, коли дозволяли кошти, на п’ять центів «червоногарячих» цукерок. (О так! Ми з Луїсом без сорому їли ласощі — все, що ми могли собі дозволити. Ніхто з нас не пив і не ходив ніколи до салуну.)

Але щодо дівчини! В цілком примітивний спосіб, як порадив мені Луїс, я мусив обрати собі якусь і самому познайомитися з нею. Рано ввечері ми походжали вулицею. Дівчата, так само, гуляли парами. І гуляючи, крадькома скидали очима на хлопців, які теж на них зиркали. (І по цей день, в якому б місті, містечку чи селі я не був, — тепер уже середнього віку людина, — я завжди ловлю досвідченим оком цю ніжну, невинну гру очей поміж хлопців та дівчат, що блукають вулицями, що мусять ними блукати, коли їх кличуть весняні чи літні вечори.)

Лихо було в тому, що в цей аркадський період свого життя я, побувавши вже в бувальцях, став боязкий та соромливий. Знову й знову Луїс піддавав мені духу. Та я не знав дівчат. Вони здавалися мені такими чудними та дивними після мого скороздрого чоловічого життя. Мені бракувало сміливості та певної настирливості, коли надходив рішучий момент.

Тоді Луїс навчив мене, як це робиться: красномовний погляд, посмішка, сміливо наблизитися, зняти кашкета, сказати слово, деяке вагання, боязкий сміх, хвилювання — і дивись, Луїс уже познайомився й киває мені, щоб і я підходив. Але коли ми потім ідемо парами, хлопець з дівчиною, я помічаю, що Луїс вибере собі гарненьку, а мені залишить кривеньку сестричку.

Звичайно, після численних спроб, я навчився вітатися до багатьох дівчат та ходити з ними поруч ранніми вечорами. Але я не швидко зазнав дівочого кохання. Мені тільки було цікаво й приємно гаяти з ними час. І ніколи я навіть не подумав про те, щоб випити. Роблячи потім соціологічні узагальнення, я довго спинявся над своїми та Луїсовими пригодами. Все це було таке гарне й таке невинно-молоде. І я зробив ще одне узагальнення, швидше біологічне, аніж соціологічне: «І пишна панянка, і проста селянка — рідні сестри у різній одежі».

Але незабаром я зазнав кохання дівочого в усій його ніжності, зазнав його дивних розкошів. Я назву її Гейді. Їй було років п’ятнадцять-шістнадцять, вона була в куценькій спідничці. Ми сиділи поруч на зборах Армії Спасіння. Вона не була там членом, як і тітка її, яка сиділа поруч неї з другого боку. Тітка її приїхала із села, де ще не було Армії Спасіння, і з цікавості на півгодини завітала на це зібрання. Луїс теж сидів біля мене й спостерігав. Я певний, що він тільки спостерігав, бо Гейді не була дівчиною в його стилі.

Ми не балакали в ці величні півгодини. Ми боязко поглядали одне на одного і також боязко відверталися, коли наші погляди кілька разів зустрічалися. У неї було ніжне овальне обличчя і розкішні карі очі. Гарні, трохи примхливі уста. Ніс — якась мрія. Вона носила капелюха з широкими крисами, а її каштанове волосся було найкращого відтінку, що мені коли доводилося бачити. І ці півгодини переконали мене, що можна покохати з першого погляду.

Незабаром тітка й Гейді пішли. (На зборах Армії Спасіння кожному можна вільно виходити, коли він схоче). Я більше не цікавився зборами. Почекавши для годиться хвилин зо дві, ми з Луїсом пішли теж. Коли ми доходили кінця зали, якась жінка, глянувши на мене, встала й пішла за мною. Я не буду тут говорити про неї. Вона була з мого давнього товариства у порту. Коли Нельсона підстрелили, він умер у неї на руках, а вона знала, що я його товариш. І вона хотіла розповісти мені, як помирав Нельсон, а я теж хотів це знати. І я пройшов з нею через усю широчінь життя, починаючи з хлопчачого кохання до русоволосої дівчини у капелюсі з широкими крисами, що тільки почало зароджуватися, і назад до похмуро-дикого життя, яким я жив колись.

Дослухавши оповідання, я мерщій кинувся шукати Луїса, боячись, що загублю своє перше кохання, ледве відчувши подих його. Але Луїс зробив усе, що від нього залежало. Її звуть Гейді. Він довідався, де вона живе. Щодня вона проходить повз кузню, де він працює, ідучи до школи Лафайєта та вертаючись звіти. Далі, він бачив її випадково з Рут, іншою школяркою. Ще далі, Ніта, яка продає цукерки в крамничці, подруга Рут. Тепер треба піти до крамнички й запитати Ніту, чи візьметься вона передати записку через Рут для Гейді. Коли з цим пощастить, все, що мені лишається зробити — це написати записку.

І це трапилось. І за півгодини краденого побачення я пізнав солодке божевілля юнацького кохання. Це не найбільше у світі кохання, але можу запевнити, що найніжніше. О, як я його згадую! Жодна дівчина у світі не мала невиннішого за мене хлопця-коханця. За мене, що бачив так багато поганого й жорстокого в житті. Я не знав навіть найпростіших речей про дівчат. Я, кого прозвали Принцом Устричних Піратів, хто усюди у світі вмів поводитись, як подобає чоловікові поміж чоловіків, хто вмів керувати вітрильником, міг, вчепившись у снасть, висіти високо в повітрі, в темряву та бурю, міг зайти до найстрашнішого кишла в приморському масті і встряти у бійку, чи покликати всіх присутніх до шинквасу та почастувати їх віскі — я не знав найпростішого, не знав, що мені робити та що казати цій ніжній маленький дівчинці-жінці в куценькій спідничці, дівчинці, якої безмежна необізнаність з життям дорівнювала моєму, — безмежному, на мою думку, — досвідові.

Пам’ятаю, ми сиділи на лавці на добрий фут одне від одного, а над нами мерехтіли зорі. Ми сиділи боком, спираючись ліктями на спинку лавки. Раз чи двічі наші лікті зустрілися. І весь той час, — щасливий, як можна бути щасливим лише у мріях, вживаючи найделікатніших виразів, щоб не вразити її чутливого вуха, — я все сушив голову, силкуючись здогадатись, як мені треба поводитися. Чого сподівається дівчина від хлопця, який сидить на лавці й намагається зрозуміти, що таке кохання. Чого вона чекає від мене. Чи поцілувати мені її? Чи сподівається вона, що я поцілую її? І коли вона сподівається, а я цього не зроблю, то що вона подумає про мене?

О, вона була розумніша за мене — я знаю це тепер — маленька, невинна дівчинка-жінка в куцій спідничці! Вона вже знала хлопців! І вона підбадьорювала мене, оскільки це зручно для дівчини. Знявши рукавички і держачи їх в одній руці, вона жартівливо докоряючи мені за якісь мої слова, легесенько, але сміливо вдарила мене цими рукавичками по губах. Я майже знепритомнів із радості.

Це була найдивніша подія, що коли траплялася зі мною. Я пригадую легкий аромат цих рукавичок; пам’ятаю, як мені забило дух, коли вони доторкнулися моїх уст.

Тоді прийшли муки сумніву й вагань. Чи повинен я схопити рукою маленьку рученьку, що розмахує пахучими рукавичками, які щойно доторкнулися вуст моїх? Чи насмілитися мені поцілувати її, або обійняти рукою за стан? Чи наважитися ближче до неї підсісти?

Та я так і не насмілився. Я нічого не зробив. Я тільки сидів, закоханий усією душею. Прощаючись цього вечора, я навіть не поцілував її. Пригадую, як другого вечора я вперше її поцілував — великий момент, коли, зібравши всю свою мужність, я зважився. Було в нас не більше, як десяток крадених побачень та, може, разів з десять ми поцілувалися, як цілуються підлітки — коротко, невинно, самі собі дивуючись. Ми ніколи нікуди не ходили вкупі — навіть на денну виставу. І тільки один раз з’їли на п’ять центів цукерок. Але я завжди був цілком певний, що вона кохала мене. І знаю, що я її кохав. Я мріяв про неї більше року, спогад за неї ще досі мені дорогий.