Зелений Змій, або Алкогольні спогади

ХІХ

Коли мені доводилося бувати разом з людьми, що не пили, — мені й на думку не спадало випити. Луїс не пив. Ні він, ні я не мали на це коштів. Але найважливіше те, що ми й не мали бажання пити. Ми були здорові, нормальні хлопці, а не алкоголіки. Якби ми були пияки, то пили б, незалежно від того, чи маємо кошти чи ні.

Щовечора, після праці, умившись, перемінивши одяг та повечерявши, ми зустрічалися на ріжку вулиці або в нашій крамничці. Та тепла осіння година минула й почалася негода. Вечорами або дошкуляв мороз, або туман, або дощ, і на ріжку вулиці було вже не зручно зустрічатися. Крамнички не опалювалися. Ніта, або хтось інший, хто торгував за прилавком, ховалися в теплу кімнату за крамничкою, коли не було покупців. Ми не мали доступу до тої кімнати, а в крамниці було так само холодно, як і надворі.

Обміркувавши з Луїсом становище, ми побачили, що вихід лишався один — салун, місце, де збираються люди на бесіду із Зеленим Змієм. Я добре пригадую мокрий, пронизливий вечір, коли ми з Луїсом, тремтячи з холоду, без пальт, бо ми не мали за що купити, пішли шукати собі салуна. В салунах завжди тепло й затишно. А ми з Луїсом ішли до салуну не тому, що хотіли випити. Знали ми й те, що салун не благодійна установа. Люди не могли робити з салуна місця відпочинку, а мусили обов’язково купувати якісь напої біля шинквасу.

З грошима у нас було скрутно. Ми так мало могли витрачати, бо гроші потрібні були, щоб поїхати трамваєм з дів­чатами. (Ми ніколи не витрачалися на трамвай для себе, воліючи ходити пішки.) Отож у цьому салуні ми хотіли якнайбільше мати за свої гроші. Ми попросили колоду карт і сіли біля столу та щось із годину грали в покер. За весь час Луїс почастував раз пивом, та я раз. Найдешевше питво, що коштувало десять центів на двох. Але ж яке марнотратство! І як ми шкодували цих грошей!

Ми роздивлялися на людей, які заходили до салуну. Це все були робітники середнього віку, а то й старі, переважно німці. Знайомі поміж себе, вони збиралися гуртками. З ними у нас було дуже мало спільного. Ми забракували цей салун і вийшли з нього з почуттям, що у нас пропав вечір, і прогайновано двадцять центів на непотрібне нам пиво.

Ми зробили ще кілька спроб іншими вечорами і нарешті натрапили на «Національ», салун на розі вулиць Десятої та Франкліна. Тут були підхожі люди, Луїс побачив одного чи двох своїх знайомих хлопців, я теж зустрів товаришів, з якими вчився разом у школі, коли ще бігав у коротких штанцях. Ми згадували минулі часи, розпитували один одного про спільних товаришів: де дівся той, або що робить той. І, звичайно, балакаючи ми випивали. Вони частували, а ми пили.

Потім, згідно зі звичаєм, ми теж частували. Але така бесіда коштувала сорок або п’ятдесят центів.

Ми почували, що якось пожвавішали після цього короткого вечора, проте витратили всі гроші, яких нам мусило вистачити на тиждень. Ми зовсім збанкротували. Але все ж таки вирішили, що цей салун саме для нас, лише треба, обережніше витрачатися на частування. Доведеться також заощаджувати, щоб якось прокрутитися тиждень. Ми не мали навіть грошей на трамвай. Тепер не вийде поїхати погуляти з двома дівчатами із Західного Окленда, яких ми вже запросили, маючи намір у них закохатися. Вони повинні були зустрітися з нами у місті наступного вечора, але ми не мали тепер потрібних грошей, щоб одвезти їх трамваєм додому. Як це трапляється з іншими людьми у фінансовій скруті, ми мусили зникнути на якийсь час з очей людських — принаймні, до суботньої виплати. Отже, ми з Луїсом зустрічалися в порожній стайні та, застебнувшись на всі ґудзики й з холоду зубами цокотівши, грали в покер та казино, щоб згаяти час нашого вигнання.

Тоді ми знов повернулися до салуну «Національ» і витрачали не більше, ніж треба було, щоб мати тепло і затишок. Іноді нам не щастило, так, одного разу ми поспіль двічі програли у Санчо Педро — грі на п’ять рук — на випивку. Цей програш визначав втрату від двадцяти п’яти до вісімдесяти центів, залежно від того, скільки грачів замовлять десятицентовий напій. Але в таких випадках ми тепер могли уникати поганих наслідків, бо нам дали в салуні кредит. Звичайно, це тільки відсувало далі день розрахунку і спокушало нас на більші витрати, ніж бувають при платі готівкою. Пам’ятаю, коли я потім на другу весну раптово залишив Окленд, щоб кинутись у вир життя, то лишився винний цьому власнику салуна один долар і сімдесят центів. Коли я, не швидко після того, повернувся — його вже не було. Я ще й досі винний йому цього долара та сімдесят центів, і якщо йому доведеться прочитати ці рядки — то хай знає, що я заплачу йому за першою його вимогою.

Оцей випадок із салуном «Національ» я навів, щоб показати, як спокушає, як вабить, як силоміць тягне Зелений Змій, коли суспільство так організоване, що на кожному ріжку вулиці стоїть салун. Ми з Луїсом були здорові юнаки. Ми не хотіли пити, та й не мали коштів на це. Але настав для нас скрутний час, і холод та дощ загнали нас у салун, де ми мусили витрачати частину наших злиденних заробітків на напої. Деякі критики скажуть нам, що ми могли піти до Спілки Християнської Молоді, до вечірньої школи, або ще до якихось гуртків молоді. Одповідь тільки одна — ми не пішли. Це факт, якого не можна відкинути. Ми не пішли. І сьогодні, в цю саму хвилину, є сотні тисяч хлопців, таких як Луїс та я: їх так само Зелений Змій вабить теплом та затишком, приязно вітає їх, бере за руку та починає виводити на свою облудну стежку.