Зелений Змій, або Алкогольні спогади

XIV

Повернувшись після своїх блукань до Окленда, я знов опинився в порту та поновив приятелювання з Нельсоном, який тепер жив на березі. Цей період його життя був божевільніший, ніж будь-коли. Я теж проводив увесь час на березі разом з ним і тільки тимчасово виїздив на кілька днів у затоку з якоюсь зі шхун, де бракувало робітників.

Живучи так, я не поновляв своїх сил, як раніш, буваючи на чистому повітрі та працюючи. Напивався і щодня, а коли-не-коли, при оказії, напивався до нестями. Я все ще був тоді під владою тої облудної думки, що вся таємниця Зеленого Змія в тому, щоб напитися до скотячого отупіння. За той час я наскрізь просяк алкоголем і фактично жив у салунах. Зробився якимсь салунним волоцюгою, навіть гірше.

І саме тоді Зелений Змій хотів перемогти мене, знищити не менш зрадливо, як тоді, коли я мало не втонув у морі. Мені без кількох місяців було сімнадцять років. Зневажливо відкидаючи навіть думку про сталу працю й почуваючи себе добрим бувальцем серед гурту інших бувальців, я пив, бо пили ці люди, а я хотів жити по доброму з ними. Ніколи я не мав справжнього дитинства, а в своїй скорозрілій мужності був занадто черствий та жалюгідно мудрий. Хоч я і не зазнав дівочого кохання, але пройшов крізь такі безодні, що був певний, ніби знаю все, до останнього слова про кохання та життя. І свідомість ця не давала радості. Не бувши песимістом, я переконався, що життя дуже дешева, звичайна річ.

Як бачите, Зелений Змій зробив мене тупим. Колишнього буяння духа вже не було. Цікавість теж покинула мене. Хіба не однаково, що там на другому кінці світу? Чоловіки та жінки, поза сумнівом, скидаються на тих чоловіків та жінок, що я знаю. Одружуються та роблять інші дрібні справи свого дрібного життя. Звичайно, й п’ють. Але кінець світу занадто далеко, щоб іти туди пити. Я краще піду за ріжок вулиці і дістану все, що схочу у Джо Вайджі. Джоні Гейнгольд теж ще держить «Останню Пригоду». І так багато салунів на всіх ріжках, та й поміж ріжками.

Той голос, що завжди кликав мене, ставав невиразним, бо моє тіло й розум пригасали. Колишня непосидючість заснула. Я міг з таким же успіхом померти й згнити тут, в Окленді, як і в усякому іншому місці. І вмер би та згнив незабаром, якби це цілком залежало від Зеленого Змія, бо він сумлінно вів мене просто до загину. Я вже знав, що то таке не мати апетиту, знав, як вранці прокидатися знесиленому з тремтінням у шлунку та з паралізованими пальцями, а також знав цю потребу п’яниці в шклянці віскі, щоб похмелитися. (О, Зелений Змій мудрий отруйник! Тіло та мозок, обпалені, знесилені та отруєні алкоголем, він знов привертає до тієї самої отрути, що заподіяла лихо.)

Це ще не край був витівкам Зеленого Змія. Спочатку він спробував спокусити мене думкою про самогубство. Потім намагався привести мене до смерті цим коротким і певним шляхом. Але не задовольнившись тим, вжив ще інших хитрощів. Він був близько до того, щоб спіймати мене, але я теж за цей час багато дізнався про нього, зробився розумнішим, досвідченішим п’яницею. Я дізнався, що є певні межі й для моєї міцної статури, але немає меж Зеленому Змієві. Знав, що за одну або дві короткі години він може опанувати мою міцну голову, мої широкі плечі, мої дужі груди, покласти мене на спину і чортячою хваткою за горло вичавити з мене життя.

Ми з Нельсоном сиділи в «Оверленд Гавсі». Тільки починався вечір, і єдина причина, що ми сиділи тут, це брак грошей у нас, а були саме вибори. Як бачите, під час виборів місцеві політичні діячі, бажаючи бути обрані, мають звичай обходити салуни та збирати там собі голоси. Сидить собі хтось біля столу, — в роті ще не було ані краплиночки, — та й гадає, чи не зайде хто та не почастує його. Або, якщо має ще кредит у якомусь іншому салуні, думає, чи не піти йому поки що туди спробувати щастя. А тут раптом двері салуну відчиняються навстіж і заходить, гурт добре одягнених людей. Всі вони відгодовані, оточені атмосферою статків і приязні.

У них напоготові посмішка та привітання для кожного, дарма що, може, у того немає в кишені й кілька центів на шклянку пива, — навіть для боязкого волоцюги, який ховається за ріжком і, безумовно, не має права голосу, хіба що може зареєструватися в «номерах». І знаєте, коли розчиняються навстіж двері, та заходять ці панове з широкими плечима та опуклими грудьми, із здоровими шлунками, що роблять їх оптимістами та панами життя, — що ж, ви підбадьорюєтесь. Поза всім, має бути приємний вечір, а найменше — ви промочите горлянку. І хто знає? Може, боги будуть зичливі, і надіспіє друга випивка, і ніч закінчиться пишним святом.

А потім ви стоїте біля шинквасу, вихиляєте чарку по чарці й намагаєтесь затямити наймення джентльменів та посади, які вони сподіваються одержати.

Саме в той час, коли панове політичні діячі обходили салуни, я скуштував уже гіркого в своєму житті і багато в чому зневірився — я, хто зачитувався колись «Теслею» та «Від човняра до президента», вже знав чесноти політичних діячів та політики.

Отже, цього вечора без шеляга в кишені, щоб промочити горлянку, але з твердою вірою п’яниць у несподівану випивку, Нельсон та я сиділи в «Оверленд Гавсі», чекаючи, чи не навернеться хто, хтось, може, з політичних діячів. Коли раптом приходить Джо Ґуз зі своєю невгамовною згагою, злоокий, кривоносий, у квітчастій камізельці.

— Ходімо, хлопці! — випивка на дурничку — пийте, скільки влізе. Я не хочу, щоб ви втратили нагоду.

— Де? — поцікавились ми.

— Ходімо! Я розповім дорогою. Ми не можемо гаяти й хвилини. І коли ми поспішали до міста, Джо Ґуз пояснив:

— Це Генкокське Пожежне Товариство. Все, що вам треба зробити, — це одягти червону сорочку, шолом та взяти в руки смолоскип. Вони повезуть нас замовленим поїздом до Гейворда на парад.

(Здається, це місто звалося Гейвордом. Воно також могло бути Сан-Леандро або Найлзе. І хоч вбийте мене, я не можу згадати, чи Генкокське Пожежне Товариство було республіканською організацією, чи демократичною. Але хоч там як, а політичним діячам, які проводили це свято, бракувало людей, і кожний, хто згоджувався нести на параді смолоскипа, міг, скільки хотів, пити.)

— Місто навстіж одчинило двері для нас, — говорив Джо Ґуз. — Напої литимуться наче вода. Вони закупили все питво в салунах. Нам це нічого не коштуватиме. Тільки й діла, що ходи та випивай. Ми так зап’ємо, що у пеклі всі заворушаться.

У помешканні пожежників на Восьмій вулиці близько Бродвея ми одяглися в сорочки та шоломи й узяли смолоскипи. Нарікаючи, що нам не дали ані краплиночки випити, ми вирушили до поїзду й упхалися туди. О, ці діячі були не в тім’я биті! Вони не дали нам хмільного і в Гейворд. Спочатку парад, а тоді вже, заробивши цим на випивку, можна було пиячити.

Ми відбули парад. Тоді відчинилися салуни. Закликано зайвих буфетників, і всі, хто бажав випити, товпилися в шість лав перед кожним, залитим питвом та не витертим шинквасом. Не було часу витирати його, або мити шклянки, або робити щось інше, опріч як наливати, без кінця наливати. Оклендський порт почував неабияку згагу.

Цей спосіб шикуватися біля шинквасу був нам не до смаку. Занадто вже загайно. Адже напої усі наші. Їх купили виключно для нас. Ми відбули парад, заробили їх, адже так? І ми кинулись у наступ з флангу, обійшли прилавок, одштовхнувши тих, хто чинив опір, і буфетників та допалися до пляшок.

На вулиці ми одбивали шийки у пляшок об край цементового тротуару та пили. Джо Ґуз та Нельсон мали досвід щодо нерозведеного віскі й пили його помірно. Я цього досвіду не мав. Я все ще був переконаний, що пити треба, скільки влізе, особливо, коли воно нічого не коштує. Ми поділилися пляшками та й почати пити, кожному припало чимало алкоголю, але я випив найбільш за всіх. Усе ж таки він був мені не до смаку. Я пив його так, як пив пиво у п’ять років та вино у сім. Поборовши огиду, ковтав його, наче ліки. І коли ми захотіли ще пити, ми пішли до іншого салуну, де так само річкою лилось питво, та допались до хмільного знов.

Я невиразно уявляю, скільки саме випив — може дві четвертини, може п’ять. Я знаю, що почав оргію з пів пінти і не запивав водою, щоб не одігнати смак віскі та не ослабити його.

Але організатори свята були занадто розумні, щоб залишити місто, повне п’яних оклендських портовиків. Коли наблизився час вирушення поїзда, вони послали по салунах облаву. Я вже почав відчувати вплив віскі. Нельсона та мене винесло натовпом із салуну, і ми опинилися в найостанніших лавах безладної юрби. Я геройськи просувався вперед, але моя кореляція підупала. Ноги мені тремтіли, голова йшла обертом, серце наче хотіло вискочити з грудей, а легеням бракувало повітря.

Слабість опанувала мною так швидко, що мій очманілий мозок сказав мені, що я впаду й ніколи не дійду до поїзда, коли залишусь у тилу процесії. Я вийшов з лав і почав їх випереджати, біжучи стежкою, над якою буйно розрослись дерева.

Нельсон, сміючись, біг слідом за мною. Деякі спогади виринають у мене з цього кошмару. Особливо виразно я пригадую дерева та як розпачливо я біг під ними. Весь час я чув, як ревів та реготав п’яний натовп. Вони вважали це за п’яні вибрики з мого боку. Їм і не снилося, що Зелений Змій мертвою хваткою душить мене за горло. Але я це знав. І згадую, яке гірке почуття охопило мене, коли я подумав, що змагаюся зі смертю, а інші цього навіть не знають. Так наче б я потоптав перед юрбою глядачів, а ті думали б, що я викидаю трюки їм на потіху.

Біжучи так під деревами, я впав непритомний. Що трапилося потім, я знаю тільки зі слів інших. Нельсон, який був надзвичайно дужий, схопив мене на оберемок, доніс до вагона й упхнув туди. Коли він умостив мене на лавці, я так жахливо задихався та відбивався, що навіть він, незважаючи на свою тупість, зрозумів, що я в поганому стані. Тепер я знаю, що якраз тоді я міг щохвилини вмерти. І часто думаю, що саме тоді був найближче до смерті.

Але знаю тільки зі слів Нельсона про свою тодішню поведінку.

Я весь горів живцем, горів в агонії огню та задухи, і жадав повітря, божевільно жадав повітря. Та даремно намагався відчинити вікно, бо всі вікна у вагоні пригвинчено. Нельсон думав, що я одурів від алкоголю й хочу вистрибнути у вікно. Він силкувався вдержати мене, але я відбивався. Схопив чийогось смолоскипа й розбив шкло.

В Оклендському порті частина людей була за Нельсона, а частина проти. І тепер у вагоні повно було і тих, і других і таких п’яних, що від них нічого доброго не можна було сподіватися. Я розбив шкло, і це було гаслом для тих, хто вважав себе за Нельсонових ворогів. Один із них кинувся на мене й повалив додолу. Почалася бійка. Я був непритомний і знаю тільки, що розповідали мені потім. Та ще другого дня біль у щелепах від удару, що збив мене з ніг, нагадував мені про бійку. Чоловіка, який вдарив мене, Нельсон кинув додолу й почав бити. Кажуть, що залишилося дуже мало нерозбитих вікон і ні одної цілої лавки або переборки у тому вагоні, коли скінчився бій.

Я впав непритомний, і може це було найкраще, що мог­ло зі мною трапитися. Різкі рухи, які я робив, гнали тільки швидше кров до серця, а воно й так уже билося небезпечно швидко; збільшувалася також потреба в кисні для моїх легенів.

Коли бійка скінчилася і я трохи очуняв — я все ще почував себе зле. Був не більше притомний, ніж потопельник, який вже втратив свідомість, але все ще механічно робить рухи. Не пам’ятаю своїх вчинків, знаю тільки, що вперто кричав: — Повітря! Повітря! — Нельсон аж нарешті зрозумів, що я не маю наміру вкоротити собі віку. Повиймавши з вікна уламки шкла, щоб я не порізався, він допоміг мені просунути у вікно голову й плечі. Нельсон почасти зрозумів, що мені дуже погано й піддержував за стан, щоб я не висунувся далеко. І до самого Окленда я держав голову й плечі за вікном, одбиваючись, наче божевільний, коли він намагався втягти мене назад.

Тут у мене з’явився проблиск свідомості. З тої миті, як я впав під деревами, аж поки не очуняв другого вечора, я тільки й пам’ятаю те, що сидів, вистромивши голову у вік­но: в обличчя мені дме вітер, який піднімається від руху поїзда й засипає мене жаринами, обпалюючи і засліплюючи очі, тоді як я з усієї сили дихаю. Вся моя воля зосереджена на тому, щоб дихати. Дихати, якомога глибше, вдихаючи в найкоротший час якнайбільше повітря. Або дихати — або вмерти. Я був досвідченим пловцем і знав, що то таке. В нестерпній агонії повільної задухи я був притомним певний час. Виставив обличчя на вітер, під палючі жаринки, і дихав, щоб не вмерти.

Далі я нічого не пам’ятаю. Очутився я другого вечора в своєму помешканні в порту. Я був сам. Лікаря до мене не кликали. Я міг так і вмерти, бо Нельсон та інші вважали, що мені тільки треба «проспатися», й залишили мене лежати сімнадцять годин у коматозному стані. Кожний лікар знає, як багато людей помирає від того, що хильнули за раз четвертину, або й більше віскі. Доводиться читати, що навіть звиклі п’яниці, побившись у заклад, хто кого переп’є, не витримують і помирають. Але тоді я цього не знав. Тепер я знаю, що врятувався не через якісь свої чесноти або сміливість, а дякуючи щасливому випадкові та міцній статурі. І ця моя статура знову перемогла Зеленого Змія. Я вдруге уник смерті, вдруге виліз із багна, що вже засмоктувало мене. Коштом великої небезпеки я здобув собі досвід, як треба пити, й мудро використовував його ще не один рік.

Господи! Це трапилося двадцять років тому, а я ще й досі живий. І я так багато бачив, так багато зробив, так багато пережив за ці двадцять років! Я весь тремчу, коли згадаю, як близько був до загибелі, як легко міг втратити два десятки розкішних років, до сьогодні прожитих.

Та Зелений Змій не винний, що не переміг мене того вечора на параді Генкокської Пожежної Бригади.