Зелений Змій, або Алкогольні спогади

VIII

У понеділок рано-вранці ми зустрілися в салуні Джоні Гейнгольда «Остання Пригода», щоб скінчити нашу справу. Я заплатив гроші, одержав розписку, а Француз-Франк почав нас частувати. Я це зрозумів, як звичайний вчинок, і навіть логічний. Продавець, який одержав гроші, витрачає частину їх в установі, де переведено продаж. Але я здивувався, коли Француз-Франк став частувати й інших. Те, що пив він та я, було зрозуміло, але нащо частувати Джоні Гейнгольда, власника салуну, який стояв собі за прилавком? Він же й так має прибуток із того, що в нього п’ють. Я розумів, нащо він частував Павука та Віскі-Боба, — то були його товариші. Але навіщо він запросив вантажників Біла Келі та Супа Кенеді?

З нами був ще Пат, брат королеви, — отож усіх було восьмеро. Було ще дуже рано. Всі замовили віскі. Що мені лишалося робити в цьому товаристві чоловіків, де всі пили віскі? — Віскі! — сказав я з таким недбалим виглядом, немов вимовляв це слово в тисячний раз. І яке віскі! Я проковтнув його одним духом. Але, бр-р-р! Я й досі згадую йото смак.

Мене вразила сума, яку заплатив Француз-Франк — вісімдесят центів. Вісімдесят центів. Це було образою моїй ощадності. Вісімдесят центів — платня за вісім довгих годин праці біля машини — в одну мить зникла в горлянці, лишивши після себе тільки поганий смак у роті. Нема сумніву, цей Француз-Франк марнотрат.

Я горів бажанням піти швидше геть, до сонячного світла, до моря, до мого розкішного човна. Але всі чогось барилися. Навіть Павук, мій екіпаж, і той не поспішав. А мені, у моїй недосвідченості, й на думку не спадало, чого вони чекають. Я потім часто думав, яким оком мусили вони дивитися на мене, новака, якого вони прийняли до свого гурту, який стояв з ними біля прилавку й не почастував їх навіть ні одною чаркою.

Француз-Франк затаїв свою злість на мене з учорашнього дня, і тепер, коли гроші за Резл Дезл були у нього в кишені, він почав якось чудно поводитись зі мною. Я помітив якусь відміну в ньому, побачив недобрий блиск у нього в очах і здивувався. Чим більше я дивився на всіх, тим більш дивувався. Джоні Гейнгольд нахилився через прилавок і прошепотів мені на вухо: — «Щось він заповзявся на вас. Бережіться!».

Я, ніби розуміючи, потакнув головою. Чоловік завжди повинен розуміти все, що до інших чоловіків стосується. Але потай я чудувався. Господи! Як міг я знати, я, хто так тяжко працював, читав книжки про різні пригоди, мав тільки п’ятнадцять років і зовсім не думав про Королеву устричних піратів та й не знав, що Француз-Франк божевільно закоханий у неї, — як міг я догадуватися, що зробив йому прикрість. Звідки мені було знати, що в порту всі дзвонили про те, що, тільки-но я з’явився, Королева дала одкоша Французові-Франку? Звідки було мені знати, що задирливість її брата Пета треба чимсь іншим пояснити, а не його похмурою вдачею?

Віскі-Боб на хвилинку відвів мене убік.

— Слухай, ти стережись! — прошепотів він мені. — Француз-Франк злий на тебе. Ми збираємося з ним їхати проти води, купувати шхуну. Коли ми повернемося — стережись. Він каже, що хоче тебе втопити. Як стемніє — ні хвилини не лишайся поблизу нього. Зараз же кидай кітву в іншому місці. Та погаси сигнальні вогні! Зрозумів?

Звичайно, я зрозумів. Потакнувши головою, подякував йому та вернувся до гурту біля прилавку. Ні, я не почастував їх. Я зовсім не думав, що мені припадає їх частувати. Я пішов геть із Павуком, і мені й тепер горять із сорому вуха, коли я тільки подумаю, що вони мусили говорити про мене.

Дорогою я спитав Павука, що це укусило Француза-Франка.

— Він, як божевільний, ревнує до тебе, відповів той.

— Ти думаєш? — сказав я й облишив розмову, як не варту уваги.

Але як я пишався! До мене, п’ятнадцятирічного хлопця, ревнує цей Француз-Франк, чоловік п’ятдесяти років, який бував у добрих бувальцях. Матрос, який плавав по всіх морях та скрізь по світу, ревнує до мене дівчину з найромантичнішим ім’ям Королеви устричних піратів. Щоправда, я читав про таке в книжках, але вважав, що воно можливе лише у зрілому віці. Я почував себе цього ранку як молодий непереможний демон, коли ми розпустили головне вітрило, підняли кітву та попливли геть за три милі, проти вітру, затокою.

Так я спекався убійчої праці біля машини та почав життя устричного пірата. Щоправда, почалося воно з пияцтва, та й на далі мусила бути гульня та пияцтво. Але чи міг я кинути його через те? Усюди, де життя вільне й змістовне, люди п’ють. Романтика та пригоди завжди йдуть попліч із Зеленим Змієм. Сказавши «два», я мушу сказати «три». Інакше мені доведеться вернутися до невільницької праці, за десять центів погодинно біля машини на консервній фабриці, та читати в книжках про пригоди інших людей і ніколи самому тих пригод не зазнавати.

Ні, я не покину цього сміливого життя на воді, дарма, що всі, хто живе на воді, мають отой чудний потяг до пива, вина та віскі. Що з того, що їм подобається напувати й мене п’яного? І коли вони змусять мене пити — що ж, я питиму. Це буде платня за товаришування з ними. Але не буду напиватися п’яний. Я ж не був п’яний тоді у неділю, як ходив купувати Резл Дезл, дарма, що там не було й одного тверезого. Так, я починаю нове життя; питиму, коли це буде приємно іншим, але дбатиму за те, щоб не перепиватися.